Русальний епізод

Дядько Петро був досить колоритним вуйком-баштанником з невеличкого смт під Херсоном і Микита навіть вважав його крутим. У дитинстві. Нині ж то був просто хороший родич, якого раз у рік-два доводилось розважати на гостинах. 

От і зараз вони втрьох — ще плюс стомлений після робочого тижня батько, — сиділи десь на краю цивілізації й дивились на поплавки, що нерухомо спочивали на водній поверхні. Рибалка була однією з дядькових пристрастей, а батько на неї щоразу радо погоджувався, бо то був вірний шлях сидіти й глибокодумно дивитись у простір годинами. Врешті, флегматичність передалась Ніку у спадок. 

Літнє повітря дзвеніло від цвіркунів. Очерет навколо навіть не колихався, стояв собі стіною, розімлілий від спеки. Ряска під старим причалом забарвлювала все зеленкуватим вогким ароматом. 

Хлопець провів поглядом барвисті крила стрикози. Зробила б Мія тут фотосет — ніхто не повірить, що то їхній рідний Кременчук, а не якісь Дніпровські плеса часів запорожців. 

Проте, шлях сюди він удруге навряд чи знайде. Є підозри, що батько навмисно заводить їх в такі дикі місця, щоб Нік своїм ходом не втік з “родинних чоловічих посиденьок”. Але не доведеш же. 

— Ото ти косу відростив, — хмикнув Петро, косо поглядаючи на племінника. — Ну хоч чуприна парубоцька. Дівчата не заздрять? 

Нік, який цілком вписувався в колектив свого нефорського салону, часто забував, що для людей поза ним його продироколене в десяти місцях вухо й руса коса до пояса все ще можуть виглядати дивно. Але відповідати не спішив. Хай там. 

Батько поправив плямисту панамку, щоб сонце не сліпило очі, й озирнувся до свояка: 

— Дівчата йому ту косу й заплітають. Бачив же де Микита працює. 

— Шо, справді? — Зареготав чоловік. — Оце влаштувався. 

— Дядьку, рибу розлякаєте, — зітхнув Нік. 

— Та яке, — той лиш махнув рукою, зиркнув на відро, де жваво плавало троє маленьких карасиків, й тяжко зітхнув. — То хіба риба? Нема в вас риби! От в нас буває сядеш, думаєш, ну все, до вечора додому ні ногою. А вона як піде, як піде та риба! І велика, і мала, і геть здоровенна. І вже випускаєш не то шо малу, вже середульшу випускаєш. Бо ж, цейво, вдома жінка, то додому неохота так скоро. 

Самотній Микита перезирнувся з батьком, одруженим на сестрі Петра. І погодитись ніяк, і сперечатись не можна. Та дядько не давав вставити слова. 

— Але де там! —  Махнув рукою, захоплений власною байкою. — Вже за годину-півтори мусиш збирати вудки і тягти те відро. Ото рибалка! Грицько, — штурхнув свояка, — ти ж сам того року бачив, яка в нас риба йде! Ану скажи синові! 

— Хороша, — відгукнувся. 

— Хороша? — Чоловік запалав. — Та найлуччіша! Такої риби, як в нас, ніде нема! Я ото буває як притягну додому одну рибину, то жінка її ще тиждень жарить-парить-фарширує! Отака риба йде! — Показав руками щось розміром з м’яч та знову махнув до свояка: — Скажи, Грицю! 

— Велика, — озвався батько. 

— Та де велика? Здоровенна! — Дядько ще ширше розвів долоні, наче тепер показував кота. 

Микита посміхнувся. Ці рибальські бувальщини теж були частиною традицій, знайомою з дитинства. І хай там нема ні слова правди, зате скільки емоцій, у-ух! 

Та враз дядько перемінився в обличчі: 

— Микито, біжи плигай до сітки! Шось є, шось пішло! 

Діватись нікуди. Коли твій вуйко каже стрибати — ти робиш. Навіть якщо ти вже дорослий самодостатній хлопець, а не зірвиголова-десятирічка. Нік враз збіг з причалу й вздовж берега гайнув до очерету, де вони поставили сітку. 

За домовленістю той, хто піймає найменше риби, буде сам вичиняти весь улов. Хлопцю, зважаючи на відсутність хисту в риболовлі, й так зробили поблажку і зараховують все, що потрапить у сіті. От тільки навіть на ній поплавки не ворушились донедавна. 

Тепер же всі ґалаґани не те що сіпались — їх віднесло в очеретові зарослі на кілька метрів. Нік гнав до сітки. Спочатку він опинився у воді лиш по коліна, та скоро вона сягнула вже пояса. Але кому ж хочеться чистити весь улов шалених рибалок? Ну ні, ціна зависока! Цей сомик вирішить все! 

— Тягни! Підсікай! Витягуй! — Кричав дядько з-за очеретів.  

Нік зажмурився й шубовсьнув обома руками у каламутну воду в напрямку, де вгадувалась сітка. Схопити і вгору! Пальці відчули луску й брови полізли на лоба. Щось справді велике! 

— Микито! Шо там? Короп?! 

— Може! — Відгукнувся, хоч в житті б не повірив, що риба може бути такого розміру. 

Аж раптом щось боляче різануло по нозі вище коліна. Під водою гілляччя чи?.. Невже плавники? Крізь каламуть, яку вони з рибиною підняли, було складно розгледіти щось крім відблисків світла на лусці. Проте, тварюка виглядала здоровенною. 

— Та не стій, малий, тягни! 

Так! Що б не було, його треба дістати! Без води воно не вкусить. Хіба, хвостом прикладе. Тож хлопець завбачливо відвернув обличчя й до дрижаків напружив спину, підіймаючи улов. 

А вже через мить з оглушливим плеском кинув “це” назад у воду. Його очі, прозорі… Обурені? 

— Піймав? — Голос дядька наближався? — Короп? Сомик? Лин? 

— Зірвалось! — Гукнув Микита, тримаючи долоні на поверхні води, наче хотів стримати те, що вкинув. 

Єдина думка, що опинилась в голові: не варто дядьку цього бачити. Не оцінить. 

— Ащ! — Долетіло розчароване. — Вчити й вчити… 

І поки Петро бурмотів свої невдоволені примовки, до Микити раптом дійшло. Він же його топить! 

Стрімголов кинувся діставати знову, кілька разів схопив воду, поки намацав тіло, що звивалось на самому дні. 

Так, то була людина. І схоже, Нік налякав й трохи оглушив його, коли спочатку дістав, а тоді кинув об водну поверхню. Але той вираз обличчя… 

Є! Підхопив під талію й хвіст, потягнув крізь очерет, за яким вгадувалась суша. Фу-ух, не вгробив хлопця. 

— Микито, ти йдеш? — Знов дядько. — Ходи покажу як треба сітку ставити. 

— Зараз! — Вигукнув і помітив, що тіло в його руках стрепенулось і спробувало вирватись, наче таки жадало втопитись. — Дядько, я сходжу в кущі. 

— Ця молодь… 

— Вибач, — прошепотів Нік самими губами. 

Хлопчина на його руках був… чимсь фантастичним. Світле волосся до плечей розтріпалось, краплі води стікали з нього й струменіли по білосніжному торсу, якому навіть досить спортивний Микита міг би позаздрити. На обличчі, наче лусочки дракона, переливались кілька рожево-фіолетових блискіток, а такого ж кольору “плавники” стирчали на місці вух. І головне — замість ніг бовтався здоровенний ніжно-бузковий хвіст. 

А ці прозорі, злегка каламутні, наче сама вода з Дніпра, очі дивились з таким здивуванням, що о-ох. Та Микита й сам не чекав побачити в своєму місті настільки вправних косплеєрів. 

Неспішно схилився, щоб покласти хлопчину на траву, коли дістався достатньо сухого місця. І не стримався. Пальці самі потяглись до його хвоста, провели до місця, де стегно переходило в талію. Проте, замість будь-яких швів костюму відчув лише пружність тіла й те, як плавно рідшають ряди лусочок, перетворюючись в людську шкіру. 

Та не встиг похвалити гримерські таланти, як незнайомець рвучко відняв його руку, зачепивши нігтями, а сам вужем викрутився з хватки й перекотився в найдальший кут невеликої галявинки поміж очеретами. 

— Тихо-тихо, — Микита виставив поперед себе руки. — Я випадково. Ти ок, не поранився? 

“Улов” все ще дивився на нього з підозрою. Та хлопець не міг стримати інтересу, тому зробив кілька кроків вперед: 

— Я випадково. Виглядаєш надзвичайно. Я Нік, а… 

І враз, коли відстань, вочевидь, стала критично малою, істота схопилась за землю руками, демонструючи кожен м’яз на широких плечах, ритмічно вдарила хвостом по землі раз, вдруге, знову. А тоді, оскільки на попередження не зреагували, закричала. 

Тільки тоді Микита спам’ятався. Цей звук не походив на будь-що, що могла б видати людина. То було щось середнє між шипінням та криком хижої пташки, що атакує в польоті. 

Він відсахнувся. Зі здивуванням опустив погляд й помітив на своїх руках борозни, з яких вже проступала кров. Накладні нігті таке навряд чи зроблять. І блискітки мали б відвалитись від води. Тоді… 

— Ти русалка? — Озвучив єдиний варіант. 

А в голові прострибала дурнувата думка — тепер він теж може говорити, що “впіймав о-о-от таку-у здорову рибу!” 

Замість відповіді отримав чергове шипіння. Сумнівів не залишалось — потрібно швиденько забиратись, бо на нього визвірились ряди гострих, як у щуки, зубів.  

Та хлопець не зміг втриматись і ще раз окинув істоту уважним поглядом, наче щоб увібрати очима кожну рисочку. Його розглядали з такою ж пильністю.

І от, кілька місяців потому, посеред його хати сидить закутана в ковдру рибина і роздивляється розвішані по стінах рамки з плакатами й важливими цитатами з пісень, поки Микита корчиться над ним з палеткою тіней. 

— Як ми до цього дійшли? — Зітхнув, відвів погляд від ключиць, що виднілись з-під ковдри. 

Кел — а саме так звали русала, — лише видав звук, схожий на урчання морського котика. Людська мова йому не до вподоби, тож більшість часу доводилось здогадуватись по інтонаціях. 

А часу разом у них не бракувало відтоді, як Кел приперся зимувати до Микити замість того, щоб, як пристойна рибка, відчалити у теплі краї. І все було нічого: в приватному секторі не дуже-то хтось приглядався що відбувається в будинку за парканом. Та одного ранку Мія, Нікова подруга й коліжанка, зазирнула в гості без попередження. 

Ото шуму було, коли вона знайшла напівголого хлопця, що мирно дивився сни на дні повністю наповненої ванної! Але нічого, подружились. 

Мія он навіть підбила Кела долучитись до рекламної акції їхнього салону. Той погодився, але з єдиною умовою — торкатись до нього може лише Нік. А він, взагалі-то, пірсинг-майстер, а не візажист! То як це допоможе в просуванні послуг? 

Витягувало те, що Кел сам по собі був красунчиком. Всі його русальні штучки, по факту, уже могли б зійти за грим. Проте, Микита твердо намірився виконати обов’язок і намалювати парубку пристойно рівні стрілки. Та це було тяжко. 

— Господи, та не крути головою! — Зітхнув, приміряючись пензлем до обличчя. 

Русал лише зібрав губи серйозним бантиком. І перевів блукаючий до того погляд прямо на Ніка. Цього вистачило, щоб той спопелів, як маків цвіт. 

От правду кажуть, що русалки топлять людей! Ті очі зі злегка, майже непомітно, вертикальними зіницями, точно запримітили Микитині душу. Чи тіло. Хлопець відчуває, що в нього запустили кігтики. Та він уже давно не проти. 

 

 

---

Примітки:

1) Персонажі Нік та Кел повністю створені художницею Пустотою (її Original Characters). Гляньте посилання на її малюнки в описі, вони чудові.
Робота натхненна артами й написана за мотивами її всесвіту, проте сюжет є моїм AU, тож не повністю співпадає з оригінальним баченням.
Пейринг — канон.

2) Можливе продовження замальовки й нові розділи, якщо в мене буде натхнення, а в роботи — читачі.
І пам’ятайте, що автори харчуються лайками та коментарями