Холодні руки малюють безбарвні, правда, пейзажі...

Останні декілька днів дощ безперервно стукає у вікна, барабанить у дах, не даючи спати. Якби ж у цьому полягала основна причина безсоння, Асахі  був би радий, проте… 

У кімнаті прохолодно. Навіть великий теплий светр, привезений із поїздки у Францію, не гріє більше. Можливо, річ у тому, хто саме його придбав.

Асахі нервово крутить олівець у руках. Місцями згризений, подертий та нерівно заточений він нагадує хлопцю самого себе. 

Третя ночі — найкращий час для творчості, проте не йде. Все довкола здається таким холодним, ніби почалась зима, але в Японії лише у розпалі сезон дощів. Асахі відганяє думки про те, що холодно у нього всередині, і погода тут ні до чого. 

Уся стіна навпроти обвішана пейзажами. У її центрі — триптих, намальований у  Франції. Яскраві насичені кольори передають вир почуттів, які він тоді відчував. Кожен мазок, зроблений аквареллю, ніби увіковічнені спогади його щасливих днів. 

Усі інші картини чорно-білі. Не менш прекрасні ніж та сама, але все ж фарб їм не вистачає. Ніби їх враз хтось украв, забрав з собою, як і тепло. З них викачали всі почуття. Ніби, це просто картинка, в якій ні краплі живого. 

Асахі нервово крутить головою. Сублімація та інша фігня з психології мистецтва йому зараз не потрібна. У кінці то кінців, він був у психотерапевта, завдяки Ячі. 

Відколи вони почали працювати в одному бізнес-центрі, то ходили обідати декілька разів на тиждень удвох. Це вже не була та маленька перелякана дівчинка. Вона поводилась як леді, одягалася вишукано, як і належить дизайнеру модного глянцю. Але варто вийти за межі душних офісів, як вона заливисто сміється та червоніє. Проте іноді дивиться з розумінням, таким до щему болючим.

— Асахі-сане, ви б поговорили… — від її слів він сахається, тому дівчина швидко продовжує, поклавши свою маленьку долоню на його. — У мене є чудовий знайомий психолог. Іноді проговорити уголос допомагає прийняти це, і тоді можна вирішувати, як рухатись далі… Я знаю.

Ячі вимучено посміхається, в її погляді космос з почуттів, а на серці камінь. Проте більше вони про це не говорять. 

Психолог не допоміг. Говорити вголос про те, в чому боїшся зізнатися собі — нереально. Тому він хаотично попрощався, а на питання про наступний сеанс сказав, що подзвонить після того, як узгодить із графіком роботи. Не подзвонив. 

Не з’їдена вечеря так і холоне на кухні, але байдуже на все. Хочеться просто зникнути, розчинитися у цьому сірому дощі, можливо, тоді стане краще. 

Телефон вібрує, розрізаючи тишу голосним звуком сповіщення у месенджері. Серце тьохкає, а руки холонуть ще більше. Написати у цю пору може лише одна людина. Та, яка давно вже загубила рахунок часових поясів, та, що понад рік не ступала на японські землі. 

Асахі навіть не потрібно відкривати повідомлення, він і так здогадується що там. Нове прекрасне фото. Яскраве та неймовірно яскраве. Якщо цього разу пощастить, то це буде селфі. Від усіх фото, що кидає Нішіноя, віє теплом, вони перехоплюють подих. Асахі міг би збрехати та сказати, що вся справа у кліматі й краєвидах. Проте вся справа у Нішіної, скільки б років він не заперечував власні почуття. Тому не важливо чи селфі на фоні спекотної савани, туманного Альбіону, чи засніжених фіордів — будь-яке фото Нішіної примушує його душу тріпотіти. 

Рука тягнеться до смартфона, але Асахі зупиняє себе. Він хоче нарешті позбутися цієї залежності. Він хоче відмотати час назад та відмовитися від тієї поїзди. Він хоче не пити стільки клятого вина та не тікати наступної ночі з їх номера на літак, як останній боягуз. Проте спогади про ту ніч він не може спаплюжити, не може картати себе за цю помилку, якби не намагався.

На телефон знову і знову приходять сповіщення. Асахі витягує навушники і все ж тремтячою рукою тягнеться до смартфона.

Дзвінок дверей сповіщає про пізнього гостя. В Асахі йде мороз по шкірі, але все ж він ступає обережно. Можливо, щось сталося у сусідів знизу або що. Набравшись хоробрості він обережно прочиняє двері. 

Серце падає у п’яти. Нішіноя власною персоною стоїть посеред його коридору. З мокрого волосся та одягу скапує вода, в руках купа валіз. Ніби й не було цілого року розлуки, от тільки накачані руки, загоріла шкіра та погляд, все ж не дають помилитися. 

Нішіноя нервово переступає з ноги на ногу і підіймає погляд, повний очікування:

— Пустиш погрітися? — звучить тихо і невпевнено. Асахі усвідомлює, що Нішіноя боїться відмови. Думає, що в Азумане є сили чи бажання вигнати його. Губи нервово сіпаються, і він лише киває головою та йде до спальні. Нічний мандрівник слідує за ним. Голосно кидає речі у вітальні та зупиняється у дверях. 

Асахі не може відвести погляд від триптиха, сльози котяться донизу. Нішіноя обережно обіймає його та впирається лобом у плечі. Одяг швидко намокає, Асахі хотів би думати, що від дощу, але він чує важке дихання від сліз. Дивно,  але йому ніби стає легше: він не один страждав увесь цей час. Все, що було важливо не тільки йому.

— Т-ти надовго? 

— Якщо дозволиш, то назавжди.