Після смерти Імператриці

— Ваша Імператорська Величність, — скільки разів звучала ця фраза з одних вуст, але навіть через рік у неї не ставало менше поваги та відданості. Райден Еї звично опустилася на одне коліно і поклала ліву руку на серце — права була зайнята списом. — Ваш наказ виконано.

Імператриця — до болю схожа на Еї — посміхнулася одними губами і неквапливо встала з трону. Зробила кілька кроків уперед, і від однієї її ходи виходила неповторна аура холодної величі. Ролі розділилися ще у дитинстві, і суддею став час народження. Старша сестра зійшла на престол. Молодша взяла в руки спис і зробила крок у тінь.

— Дякую. Я неймовірно тобою захоплена.

— Я не варта вашого захоплення, Ваша Імператорська Величність, — відсторонено відповіла Еї. Вона не підводила голови, бачила лише витончене фукі імператорського кімоно, але спиною відчувала пронизливий погляд на спині.

— Чому ж? Навряд чи я змогла б так само, — у голосі Райден Макото проскочила посмішка, від якої щось у серці Еї здригнулося.

— Я не смію сумніватися у Ваших словах, але… Мені далеко до ваших навичок, як від Священної Сакури до самих зірок.

— Ми народилися і були однаково сильні. Ми виросли і нічого не змінилося. Коли я загину — ти займеш моє місце, — спокійно сказала Макото і простягла руку вперед, пропонуючи підвестися на ноги.

— Як ви можете таке говорити, — різко вигукнула Еї, — Ваша Імператорська…

***

—… Величність, — тихо закінчила вона через роки, притискаючи до грудей тіло, що повільно втрачало тепло.

Вона не змогла.

Вона не захистила.

Вона виявилася слабкою.

Некорисною.

Огидною.

Червона кров заливала обидва кімоно, змивалася струменями зливи, текла по землі – не тільки Імператриці. Усіх, хто загинув у цій битві. Еї позбулася всіх ворогів.

…але було надто пізно.

Не встигла.

У її житті були одна єдина мета — захищати Імператрицю. І вона не впоралася.

Щось у грудях перестало боліти — просто розбилося на уламки, зникло разом із останнім зітханням Макото, залишивши після себе лише болісну порожнечу. Еї ніколи потім не могла відповісти собі на запитання: скільки ж усе-таки вона тоді просиділа на колінах, забруднюючи кімоно своєї дорогої сестри солоними сльозами. Вона пам’ятала, як сонце заходило за обрій, занурюючи світ у ніч — так було набагато комфортніше, холод, що пробирав до кісток, протверезив. Вона була вдячна цьому холоду — за біль, який він завдав. Найбільше тоді вона не хотіла відчувати тепло, думки в глибині свідомості дбайливо шепотіли — Еї не гідна. Після того, що зробила, що допустила — не варта тепла, добра, кохання. Нічого.

Пам’ятала, як сонце знову з’явилося на горизонті, а тіло в руках зовсім похололо. Пам’ятала, як вона намагалася щось сказати — просила сестру розплющити очі, благала Її Імператорську Величність віддати її наказ і сказати, що робити далі.

Але Макото мовчала.

І Еї просиділа б так, поки її власне серце не зупинилося, якби тихо перебираючи лапами, до неї не підійшла Кіцуне. Вона нічого не говорила, лише сіла поряд, біля правого плеча, і обплела спину Еї пухнастими хвостами. І здавалося, що нічого змінилося, була та сама тиша, капав все той же холодний дощ, але в той же час змінилося все. У мовчанні одного дня вони зблизилися набагато більше, ніж за всі роки розмов.

Еї вперше поворухнулася лише коли Яе Міко підібрала хвости і відійшла на кілька кроків. І Еї подумала, що дійсно заслужила, щоб навіть кіцуне, що завжди знаходиться поруч, кинула її. Бо не зберегла Макото.

Але за кілька хвилин на місці багатохвостій лисиці стояла дівчина. Дівчина, з виразом обличчя, якого Еї ніколи раніше не бачила – звична грайлива посмішка змінилася обкусаними губами і почервонілими віками з сльозами на віях. Яе Міко щоразу їх зморгувала, але…

— Ти не винна, — перші слова. Після такої тривалої мовчанки, що переривалась лише відчайдушним шепотом самої Еї, ця коротка фраза здавалася маренням убитої горем свідомості. Але Яе Міко спокійно присіла поряд і простягла руки вперед, забираючи мертву Імператрицю.

А Еї не намагалася втримати — вона завжди була чиєюсь тінню, завжди виконувала накази, і зараз просто ніби передала право їх віддавати фігурі, що наближається.
Яе Міко піднялася на ноги і просто пішла вперед. У напрямку до дороги. Вона знала: там давно стояли солдати Імперії, котрі лише боялися зайти на поле бою. Там же — радники, вищі чини, усі ті, хто чекав звісток про кінець битви.

— Імператриця… Мертва.

Вона могла й не казати. У неї на руках лежало мертве тіло.

І Яе Міко просто передала його на руки найближчому солдатові — і кинула останній погляд. Нехай вони ще зустрінуться на похороні, можливо, ця мить стала тією самою, коли довелося усвідомити: іхньої Макото більше немає. На її місце має прийти її тінь.

А Еї так само сиділа на землі, дивилася на вже висохлу кров, і здавалося, що замість неї лише лялька, бездушна істота — надто порожнім був її погляд.

— Ти не винна, — вдруге повторила Яе Міко, сіла поруч – але відповіді так само не було. Вона простягла руку вперед, торкнулася плеча. Тиша. І тільки коли пальці обхопили підборіддя, Еї нарешті підняла погляд.

— …неправда.

Одне слово, наповнене ненавистю. До себе.

— Ти маєш зайняти престол. Ти єдина спадкоємиця.

Тоді зіниці Еї звузилися — тільки тоді вона усвідомила, що означають ці слова.

— Я ніколи не зможу її замінити! — крик, різкий, несподіваний, наче закричала лялька. — Між нами різниця в мудрості, як між Священною Сакурою та зірками!

Яе Міко мовчки кивнула головою. Вона зачекала кілька хвилин перед тим, як продовжити.

— Імперії потрібен Імператор. Її Величність вклала в Інадзуму своє життя. Хіба ти готова довірити її сенс життя в чужі руки?

Яе Міко довго перебувала у палаці. І вона справді знала куди бити. Ненавиділа себе, розуміла, як низькі ці прийоми, але продовжувала бити по найслабших місцях у захисті Еї. Тому, що ще не перетворилося на бездушну ляльку.

Зрештою, це спрацювало.

Еї вперше подивилася в очі Яе Міко.

…і впала вперед, на її груди, у її обійми.

— Я не зможу, не зможу, не зможу, — пошепки повторювала вона, відчуваючи м’які дотики пухнастих хвостів крізь тканину кімоно. — Не зможу, не зможу…

— Ти не зможеш не змогти, — спокійно відповіла Яе Міко. — У твоєму серці її мудрість. Ти завжди була поряд і зможеш продовжити її справу. Хто, якщо не ти, Імператрице?

У майбутньому Яе Міко почне назвати її Вашу Імператорську Величність. У майбутньому Райден Еї перестане щоразу здригатися на це звернення. У майбутньому вони почуватимуться щасливими.

І хай не зараз.

Нині боляче, зараз відчуття, ніби вирвали серце, позбавили найдорожчого.

І боляче буде ще довго.

Але потім вони будуть щасливі.

Адже так хотіла б Райден Макото.