Холодний вітер зривав пожовкле листя та переносив його з місця на місце. Десь далеко було чутно як стукає віконна рама. У повітрі стояв запах осені: пріле листя, вогнище та холод. Туман оксамитом відблискував на траві.
Пройшло рівно десять років, як він був тут востаннє. Десь на дні чорної випаленої душі він досі відчував щем. За минулим, за спогадами та майбутнім, що так і не настало.
Могили виглядали доглянутими, хоча самі надгробки вже покололися місцями, з’явилися тріщини. Їх сірий, вицвівший вигляд чимось нагадував погляд самого Шікамару.
Війна, яку він був змушений очолити, була програна. Сотні убитих та ще більше скалічених. Невинні жертви він волів би не лічити, але мозок постійно робив підрахунки.
Квіти він не приніс, хоча й знав, що обов’язково потрапить у це місце. Колись воно було його притулком, його безпечною зоною, де можна було грати в го, дивитися на хмари та лінуватися. Ті часи канули в Лету, як і сам Шікамару Нара.
Кожна смерть методично випалювала в ньому його. Лишився лиш фасад, як від резиденції П’ятої Хокаґе.
Полем бою стало селище Сховане у Листі. Їх армія була більшою. До того ж покликали її самі жителі, а корінь Анбу ще й допомагав. Воювати із давно мертвими — це як носити воду решетом. Одного знищуєш, ще двоє виникають із землі. Геометрична прогресія, будь вона не ладна.
Шікамару складав плани та віддавав накази. Інно стала ретранслятором думок та його голосом, що вів інших уперед. Чьоджі — вірний охоронець та незламний солдат. Інші команди також були поряд. Як яскраві спалахи серед кривавого безумства, як зорі, до яких постійно тягнулися його думки.
Він бачив, як вони гасли. Смерть кожного досі стоїть перед очима, особливо ночами. Як маленьке персональне пекло, в якому він розплачується за свою слабкість.
Добре, що він знайшов спосіб не спати. Куди краще топити свій біль у гріху. Також персональному.
Наруто, певно, знайшов би як заспокоїти чи підбадьорити. Проте, ні. Шікамару завжди вважав його своїм сонцем. Трохи пришелепуватим, занадто шумним та енергійним. Наруто точно не переніс би ваги всіх цих смертей. Він був втіленням надії, дружби та любові.
Шікамару ж завжди обирав тінь. Його тягнуло до сонця, але він розумів, що це лише мрії. Його роль у житті Наруто — другорядна. Бути поруч та захищати, підтримувати та давати копняки під зад, але не бути кимось на кшталт Саске. Ніколи.
Саме тому Шікамару поправляє плащ та нервово крутить кільце на пальці.
Відлік пішов на секунди.
Кожному зі своїх близьких він віддав шану. Запалив одну свічку, бо робити це на кожній могилі не вистачило б і дня.
Удалині пролунав перший вибух. Конан безшумно з’явилася поруч та легко торкнулася плеча:
- Пора. Дейдара вже почав.
Шікамару легко кивнув, останній раз кинувши погляд на ряд порослих мохом могил. Так — їх доглядали, так — про них турбувалися, але героїзм похованих тут лишився забутим.
Шікамару вже п’ятий рік носить плащ Акацукі. Нара прагне помсти та кривавої відплати, тому повертається додому.
Дандзо та старійшини сьогодні потраплять на кривавий бенкет на честь його повернення. Жаль, до Третього він вже не дістанеться.
Усе почалося тоді. Старі політики нездатні до діалогу чи співчуття. Наслідки — ряди могил та стоси засекречених архівів у підвалах Анбу. Прийшов час дізнатися людям правду. Шікамару не планує ставати новим месією, ні. Він хоче, щоб кожен із них жив з відчуттям провини, щоб кожен пам’ятав ціну.
Темна постать з’являється по праву руку. Шікамару ловить незадоволений погляд, тушить сигарету в траву. Саске нічого не каже, але Нара знає, що він ненавидить запах тютюну. Саме тому тягнеться за наступною сигаретою.
Саске поруч уже давно не напрягає. У них один біль на двох. Як і бажання помсти. Можливо, разом вони могли б вибратися з пітьми, але обоє завжди обирали темряву. Пірнаючи у неї з розмахом.
Дивлячись у очі Учіхи, Шікамару бачить гарячу смолу. Нагріту до кипіння ненавистю, яка затягує його, не даючи вибратись. Сам Шікамару вимастився у цій темряві, вона вже знерухомила його крила. Неджі колись зумів вибороти свободу та полетіти вільним птахом. Шікамару сам обрав тягучість гріха, замість вільного неба.
Він повільно закутувався у цю в’язку темряву. Спочатку їдкими словами та ударами, пізніше злобними укусами-поцілунками, повними роздратування та болю. Бліді руки лишали чорні розводи. Якщо в його душі ще й було щось світле, наприклад, пам’ять про ніжні почуття, то Саске їх стер.
Учіха з ноги виносить двері у будинок Дандзо. Очі горять червоним полум’ям. Шікамару бачить, як страх розповзається по старому обличчю керівника Анбу. Нажахані очі вирячилися на колись перспективних шінобі селища, тепер — його головних ворогів.
Широка кровожадна посмішка самовільно виникає на обличчі. Він ловить на собі прискіпливий, вивчаючий гарячий погляд Саске. Легко піднятий кутик його губ свідчить, що він також отримує насолоду.
Їх сонце та зорі були знищені старійшинами, а темрява без світла — кінець всього живого.
