Сьогодні найзвичайніший день, як і всі дні до цього. Чюя, який щойно прокинувся, хапає свої речі та нишком намагається вислизнути з-під батьківського погляду. Парубок любить своїх батьків, але кожне спілкування з ними псує його карму, але сьогодні не той день, коли він хоче псувати собі настрій, ще й зрання. Шлях Накахари наразі веде до будинку Осаму, під вікнами якого, рудий буде здіймати галас, який розбудить не тільки Дадзая, а й усю вулицю. Це потрібно аби вони могли разом піти до школи… Чи запізнитися.
Відтоді як Чюя кинув виклик Дадзаю минуло шість днів. Але шатен досі нічого не зробив, що дуже турбує його друга. Є лише два пояснення: або Дадзаю ліньки щось робити, або він замислює щось феєричне, щось таке, що потребує багато часу та деталізації. Але він надто добре знає Осаму… Його «детальний план» формується за один вечір… Аж ніяк не за 6 днів… То ж останній варіант повністю відпадає.
Дадзай ще більший ледащо ніж батько Чюї.
— Через два дні почнуться літні канікули… — каже Рюносуке під час перерви. Хлопець завжди виглядав хворобливо, але водночас сурово, а інколи навіть моторошно. Але зараз його губи були трішки притиснуті, а повіки розслаблені. Зараз можна було подумати, що Акутаґава знаходитися деінде, а не у школі, де він тримає суворий вираз обличчя.
— Я знаю! — гучно та бадьоро заявляє Йосано, а на її обличчі розтягується хитра посмішка. — І тому вважаю, що ми маємо всі разом бачитися! Хоча б раз на тиждень. Можемо навіть на море сходити!
— На море?.. — оченята Ацуші блиснули, навіть засяяли від такої новини. — Я ніколи раніше не був на пляжі… Хочу побачити океан!
— У нас також буде багато роботи, тому я за себе не ручаюсь, якщо ви, забудете про навчання, — сурово мовить Кунікіда, поправляючи свої окуляри. — Прийду до вас уночі, зв’яжу та катуватиму книжкою з хімії… — вигляд хлопця значно спохмурнів.
— Оу… зв’яжеш та катуватимеш? Своїми руками? — грайливий тон Акіко змусив Доппо почервоніти.
— Ні! Я-я мав на увазі навчання! — голос хлопця ледь не захрип від сорому. — Ви маєте підтягнути навчання… Бо навіть такий шибайголова, як Дадзай, отримує найвищі бали!
— Упс! — Чюя бере палицю та кидає у блондина. — Чуєш ти, гівно собаче! Я взагалі-то краще цього бовдура вчусь!
— Сраця ти моя… А нічого, що ти ледь не завалив екзамен по загальному праву? — Осаму лежав на стегнах Накахари й тихенько вуркотів йому.
— Ключове слово «ледь». — також тихо рикнув хлопець, хватаючи каштанові пасма. — Зате я отримав вісімдесят два бали з японської літератури.
— Ну а в мене сто… і що з того? А ще я зайняв сьоме місце в конкурсі по Японії. Ти й надалі хочеш про це теревенити, крихітко? — мимохідь глянувши на Чюю знизу догори, проплів Дадзай. На обличчі хлопця грала легка усмішка, він навіть очі прикрив, аби не бачити пихтіння рудого.
— Ну… — тихо буркнув хлопець. — Якби я захотів, то…
— Якби захотів? — передражнює Дадзай. — Здається, я такого від тебе ще не чув.
— Засунь свій сарказм собі в дупу!
— А ти свої хибні надії! Брехати взагалі-то погано… навіть собі.
— Усе одно я багато в чому кращий за тебе.
— Ти мені стоячи відсмоктати можеш.
— По-перше, я не настільки низький! По-друге, що це за аргумент такий? (аргумент щодо того що Дадзай все ж таки краще за Чюю)
— Це доводить, що я кращий за тебе!
— Якби я дозволив тобі бути кращим… то стрибнув би зі стріхи.
— Дозволь долучитися!
— Та я ж не робитиму цього, дурню!
— Ти щойно сказав, що хочеш…
— Але за умови, якби ти дійсно був кращий за мене!..
— Я кращий.
— Ніфіга.
— Та замовкніть ви вже! — гарчить Кунікіда, поправляючи окуляри. — У мене від вас мізки плавляться.
— Було б дуже мило, якби ви стали блищими у стосунках… — з наївною усмішкою гигикнув Накаджіма. Та, на жаль, його співбесідники осудливо зиркали на нього.
— Чого баньки свої вилупили, га?! — Йосано обіймає Ацуші, наче ховаючи його від світу, та гарчить на кривдників.
Дадзай тяжко вдихає й прикриває очі:
— Вибач, Ацу-чан, — буркоче він.
— Тобі не потрібно було просити вибачення, Дадзаю-сан, усе добре! — каже з широкою сяючою усмішкою.
— Ацуші, — починає Йосано лукаво посміхаючись. — Ти ж не хочеш просрати це літо? Тож тримайся мого боку.
Хлопець на повній готовності знову радісно защебетав:
— Звичайно, пані Йосано!
— Не зви мене «Пані»!
— Гаразд!
Вуха Дадзая заливаються чужими балачками, лише голос Чюї інколи пробивається десь над головою. Інколи живіт рудасика вуркотів, це наштовхувало Дадзая характерне питання: чи достатньо він сьогодні поїв?… Мабуть, ні. Але навіть не зважаючи на те, що Чюя худий та низький , він усе одно має звірський апетит. Дадзаю це тільки на користь. Коли йому не лізе, він просто віддає свою порцію рудому, жартуючи, що він ніби песик, що доїдає за господарем. Осаму тихо зітхає, дивлячись на рудого, який щось захоплено розповідає друзям.
Чи не хотіли б ви дізнатися причину, з якої Дадзай насправді недолюблює Чюю? Він занадто співчутливий. Гарно приховує свою ніжну натуру під похмурим обличчям, бійким характером та тумаками, які часто роздає кожному охочому і не охочому. Але лише Дадзай знає, який він надійний та турботливий. Чюя надто турбується про самопочуття інших, чи достатньо вони сьогодні снідали, чи не перевтомлюються від праці. І поки він не буде впевнений, що з людиною все добре, не відчепиться від неї. А за собою дивитися не може… Так було завжди. І ця звичка «Матері-Терези» дуже бісить Осаму.
Який сенс так трястись над тим, хто повністю буде байдужим до тебе?
Дадзай дивиться знизу догори, прямо в блакитні очі парубка, який і досі не звернув уваги на їдкий погляд шатена.
Дивитися з такого ракурсу, як дивиться зараз Дадзай – мабуть найбридкіший ракурс для людини. Коли шия, підборіддя… Усе виставлене на показ, коли ти ледь не бачиш шмарклі з носа та всі прищі.
Але Чюя…
Звідки в нього така врода, якщо навіть з такого ракурсу він виглядає неперевершено?..
Курносий носик, довгі руді вії, пухкенькі губи… На друге підборіддя й натяку немає!
Дадзай тяжко зітхає, дивлячись на рудого, як зачарований. Рука свавільно тягнеться до власних грудей, а долоня міцно стискає вільну сорочку.
А згодом Чюя дивиться на нього згори… М’який перед літній вітерець колихає рудаве волосся, яке починає лізти у сині очі Чюї, тому тонкі, бліді пальці заправляють пасма за вухо. Здається, що це відбувається у сповільненій зйомці.
Очі Дадзая самохіть розширюються:
— Чює… — каже видихаючи, поки його серце ледь не завмирає від чужого погляду.
— Що? — рикання та його похмурий погляд псують цю ідилію краси, але цей погляд…
І парубок знову затамовує подих… Він хоче торкнутися, та не може, так само, як не може відвести погляд. Але залишитися в цей момент геть ні з чим Дадзай не може:
Швидко дістаючи камеру, Дадзай встигає зробити знімок, перш ніж Чюя відвернеться.
***
Старі двері бридко заскрипіли.
— Ти впевнений, що нам можна бути тут? — тихо шепоче Ацуші, боячись бути спійманим дорослими.
Акутаґава посміхається, закочуючи очі:
— Чому б і ні? Звичайно, можна, — його голос звучить так, наче зараз це каже Чюя: різко, але впевнено. — Люди просто не приходять сюди.
— Мабуть, тому що це заборонено? — заявляє Йосано. Її слова змушують Накаджіму ще більше рознервуватися.
— Так і є, можливо, незаконно… — підтверджує Рюносуке. — Але нещодавно я бачив тут старшокласників… Отже й нам нічого не буде.
— Це не зовсім так працює… — поправляючи окуляри, каже Кунікіда. — це місце знаходиться високо над рівнем земної поверхні. Сонце буде світити прямо на нас, і ми відкидатимемо тінь, тому нас буде легко помітити.
— Змиріться з цим! — невдоволено каже Акутаґава, коли знову чує повчальні лекції Доппо.
— Муміє, пришвидшся! — Чюя б’є Дадзая по спині.
— Я намагаюся… — пихтить шатен, в якого ледь-ледь вдається відкрити двері, які заклинило. — тобі, хробачку, ліпше відступити й не заважати, тому що їх дуже давно не відкривали…
Ацуші стоїть, не розуміючи, що відбувається.
— Але.. — починає він звертатися до Рюносуке. — ви ж казали раніше, що зустрічаєтеся зі старшокласниками тут щотижня…
— Я збрехав, — різко, ніби нічого такого в цьому.
Дадзай нарешті відкриває двері черговим сильним натиском на них:
— Прошу, панове, — відступаючи назад каже він.
Чюя першим заходить на стріху будівлі, а всі інші слідують за ним. І перше, що всі помітили – те, що Кунікіда, як завжди, був правий. Температура стає вищою, а отже і сонце буде світити прямо на компанію. Але усіх може врятувати легкий вітерець, який з’явився щойно вони піднялися вище. У кожному кутку плоскої бетонної стріхи стоїть глиняний глечик, який колись виконував роль вази. Наразі лише в двох із них стоять якісь зів’ялі квіти. Інші, здається, зовсім пусті. Сама стріха оточена сітчастим парканом; не те, щоб це виглядало гарно, він навіть безпеки не гарантував… Здається, колись ця сітка була пофарбована в зелений… Місцями ще залишалися сліди фарби. Але в основному зараз переважають плями іржі.
— Як же бридко… — буркоче Акутаґава, проходячи далі вглиб. Хлопця кинуло в дрож, коли той побачив підлогу: пташиний послід, пліснява, місцями купки гнилого листя. — На підлогу я не сяду.
Дадзай закочує очі.
— Підкладіть під свої дупці сумки. Це не так складно, — шатен знаходить більш-менш чисте місце, кидає туди свої речі, і як приклад вмощується на них. Усі інші наслідують його. Але на відміну від усіх, Чюю причарував поки тільки паркан. Він кілька секунд дивиться на нього. Не поспішаючи йшов до нього, а на його обличчі поступово з’являлася усмішка. Він став біля самого краю. Рудий нерішуче поклав руку на сітчасту оправу. Як тільки тонка рука хлопця лягла на поверхню, що лущилася, стара форма розсипалася вщент, й немов пил полетіла додолу. Чюя міцно тримався за перила, а потім трохи нахилився, дивлячись на землю. Високо… Накахара побачив, як деякі молодші класи вже покидають буфет. З такої висоти вони здаються такими маленькими, що рудий може приплюснути їх ногою. Машини на паркінґу також зараз наче іграшкові. Все здається таким… Дріб’язковим. Чюя робить тихий подих. Він здається таким спокійним, хоча за крок до смерті. Але Накахара не має вигляд того, хто міг би взяти й стрибнути, не дивлячись на те, що паркан йому по пояс.
— Чює-сан!
Накахара відволікається від своїх думок, обертаючись до Ацуші.
— Ходімо! — хлопчик жестом запрошує рудого до себе. Чюя в останній раз дивиться на пейзажі під собою, а потім йде до компанії.
— А коли має з’явитися Рампо-семпай? — на запитання Ацуші, Чюя лише знизує плечима, дивлячись щось у своєму телефоні.
— Якби не літні канікули, то менше ніж через тиждень він був би тут, — відказує рудий, відкусюючи шматок свого обіду. — Але тепер цей бевзень повернеться щонайменше у наступному семестрі.
— Тоді ми запросимо його пізніше! — Ацуші сяє своєю усмішкою.
— Куди запросимо…? — розгублено запитує рудий.
— На море! — каже хлопчик все ще усміхаючись. — Ти також поїдеш, чи не так, Чює-сан?
Той ховає телефон.
— Якщо вийде, — буркоче він. По шкільному двору рознісся шкільний дзвоник. Але на саму стріху його не було добре чути, хіба що як фоновий шум. Тож ніхто з компанії на нього не звернув уваги, крім Ацуші, звичайно.
— Йой! Дзвоник! — хлопчик підривається на ноги та з усмішкою дивиться на Акутаґаву: — Гайда, Рю, в нас зараз..
Акутаґава зиркає на хлопця.
— Відчепись, — гримнув він на Ацуші.
Дадзай невдоволено подивився на темноволосого.
— Не ображай Ацуші… Акутаґаво-кун… — суровим наказовим голосом Осаму продовжив: — Йдіть.
У Рюносуке стиснулися щелепи від того що відбулося. “Та робити мені нічого”, — він встає з місця та йде до Накаджіми.
— Спочатку йдемо за моїми книжками, — буркоче юнак дивлячись на однокласника з-під лоба. — Я не ношу з собою сотні книг.
Ацуші лише піддатливо киває. Хлопці йдуть до дверей, а Накаджіма ще й встигає кинути всім останнє прощання, перш ніж піде геть.
Кунікіда також встає з місця.
— Дадзай, Йосано, покваптеся. У нас спільне заняття, — світловолосий не чекає їх, просто йде геть. Йосано закочує очі та йде слідом за Кунікідою. Чюя теж встає, але залишає свої речі там, де сидів, і знову підходить до краю паркана. Він хоче востаннє подивитися на ці краєвиди, адже не думає, що інші захочуть знову повернутися сюди, адже тут і справді бридко. І пейзажі тут так собі, але Накахарі подобається. Ця відстань між землею та ним просто показує наскільки ламке та жалюгідне людське життя. Від цих думок серце юнака тріпоче у грудях. Тонка нотка того адреналіну, що він відчував, коли тікав від розгніваного власника магазину, пробігла по його венах.
— Дадзаю, ти йдеш? — запитує Йосано
— Ммм… — в подумках мичить хлопець. — Дай мені секунду, я зараз прийду.
— Добре. Чю~юя! Бувай здоровий!
Рудий повертається до дівчини.
— Ще побачимось, — Йосано також йде.
Чюя продовжує дивитися на метушню внизу. На те, як діти намагаються протиснутись у будівлю. Серед них хлопець бачить і своїх знайомих, і друзів, та інших учнів.
— Що, так цікаво?
— Відчепись, — бурмоче він, закочуючи очі: — Йди. На тебе чекають.
Дадзай зводить плечима, та нахиляється до Чюї.
— Твої крихітні руці не зможуть самі закрити ці двері, ~ — мовить він.
— Та невже ?
— Ви, пане, будете дуже здивовані…. — саркастично прощебетав Дадзай. — То ти йдеш? Бо ми обоє запізнюємося…
— Я запізнюся. А тебе я тут не тримаю.
Дадзай злегка щуриться, коли рудий опирається на хиткий паркан. Він дивиться на його обличчя, його палкі сяючі очі та волосся, що розхристує вітерець. Цей чудовий момент заслуговує на те, щоб його запам’ятали назавжди. Тож… Дадзай бере камеру…
Чюя обертається на звук кліка фотоапарата.
— Ти зараз серйозно?.. — а на обличчі рудого легка усмішка. — Це вже друга за цей день…
Дадзай також усміхається та трясе майбутнє зображення Чюї.
— Коли нам було років… десь по тринадцять, я робив їх десятками за один день..
— Так… Гарні були часи… Часи, коли ти ще не чіплявся до кожної дрібниці, коли ще не був клятим перфекціоністом.
— Я не перфекціоніст…
— Справді?.. А хто тоді прискіплюється до ракурсу фото та світла?
— Це лише тому, що я хочу, щоб картинка була якнайякіснішою.
— О, вау, — Чюя закочує очі, — це саме те, чого не хочуть перфекціоністи… Так-так, так. — сарказм – друге ім’я Чюї.
Дадзай розтягується в посмішці, Накахарі здалося, що він готується сказати щось таке, що може коштувати шатену нового синця під оком.
— Знаєш, якби я хотів чогось бездоганного у своєму житті, я б зберігав красу якоїсь однієї людини у фото, — несподівано говорить він. Ці слова звучали так, ніби спеціально дражнили його. Скоріш за все це жарт, аби роздратувати Чюю, який назвав Дадзая перфекціоністом. Здавалося б, це лише жарт, що сказав Осаму. Але чомусь це звучить образливо (достатньо, аби серце Чюї стиснулося в грудях), його усмішка здригнулася в судомі. І Осаму це бачить, але він не розуміє: як… як йому припинити зачіпати почуття Чюї. Зачепити його легше, ніж здається, викликати почуття образи, посмішку або провину… Але спричиняти йому біль навмисне? Ніколи (і це працює в обидві сторони).
Чюя відвертається, дивиться у землю, його усмішка зникла з обличчя.
— Тоді фотографуй когось іншого. У чому проблема? — відповідає він голосом сповненим образи. І Дадзай не знає що робити.
— Ну… ти єдиний хто не проти, — не найкраща відповідь, але це все, на що здатен Осаму. Але це те, що Чюя очікував від нього.
Рудий кусає щоки зсередини, робить глибокий вдих, а потім дивиться на Дадзая.
— Отже, я почну замислюватися над відмовою.
— Але тоді в мене нікого не залишиться для милування…
— Хіба це моя проблема?
— Вельможний пан хоче, щоб на моїх стінах висіло ще чиєсь обличчя.
— Мені байдуже, — гаркнув Чюя.
Дадзай спостерігає за зміною емоцій у Чюї. Хочете дізнатися ще одну причину, чому Осаму ненавидить Чюю?
Він не здатен приховати своїх емоцій. Взагалі. Він повний нуль у цьому. Якщо він щасливий, то його обличчя прикрашає усмішка. Якщо від не в дусі, то всі одразу про це знають. І навіть зараз, коли йому боляче, він не може зробити вигляд, що це не так. Уся його міміка про це каже: зведені разом брови, надуті губи, а голос трохи з хрипцем та образою. Він як на долоні.. І це так бісить. Невже так важко стримувати себе хоча б у найбанальнішому? Такий сильний хлопець, а такий вразливий. Будь-хто може скористатися його емоційністю.
— Я не буду фотографувати когось іншого! — заявляє Дадзай, та підходить ближче: — Тож можеш не рюмсати.
— Я не плачу! — гарчить рудий.
Задзвенів другий дзвоник, наразі, у повній тиші, вони добре його чули, тому вони мають дві хвилини, щоб опинитися у класі.
І тут Дадзай дивиться на паркан. І на Чюю. І усміхається.
— Чю~юя… — очі Дадзай світяться. — Я вже можу починати жартувати?
Очі Чюї розширюються від здивування.
— Тут? — перепитує він. — Але тут нічого немає..
— Кидаєш мені виклик? — відказує Дадзай.
І коли він протягує руку, Чюя менш за все очікує те, що вона ковзне йому по спині. Це єдине, чого він ніколи не очікував від Дадзая, бо довіряє йому більше, ніж будь-кому. Тому він не очікував того, що Осаму трохи штовхне його. А він штовхає… Але шатен в жодному разі не хотів нашкодити Чюї, він штовхнув легенько, розрахувавши свої сили так, щоб рудий лише злякався, але не губив рівноваги.
Але…
Чюя таки губиться.. Внутрішні органи стискає так, як тоді, коли ти гойдаєшся на стільці й занадто сильно відштовхуєшся назад. І він зробив помилку… Він занадто сильно стискав поручні. Але якби він не тримався і почав би падати зі стріхи, то Дадзай впівмав би його. Але через те, що Накахара тримається за перила, він псує затію Дадзая.
Але… Цей поручень… Старий, ржавий, хиткий і… Усі інші значення до слова «ненадійний».
Тихий скрип, чутке клацання.
І під натиском ваги Чюї, поручні разом із рудим падають уперед. Тоді всередині Чюї все стискається ще сильніше.
На мить Дадзай застиг на місці, збитий з пантелику, наляканий більше, ніж коли-небудь. Він бачить червону пляму… Червону пляму, та шматки перил. А далі він стрибає вперед, його сумка злітає з плеча. Він намагається схопити Чюю хоч за що-небудь. Його руку? Чи ногу? Бодай навіть сорочку… Навіть за волосся.. Схопивши хоча б ті руді пасма, можна було б врятувати його. Саме тому, коли шатен відчуває щось у своїх руках… Щось від Чюї, на його обличчі виступають сльози. Коли Осаму дивиться вперед, то бачить налякане обличчя Накахари, його очі широко розкриті, Дадзай тримає його передпліччя так сильно, що, можливо, там залишиться синець.
— Чює! — кричить Дадзай. — Чює ти у порядку?! Просто тримайся! Тримайся за мене! Схопися за мене!
Накахару сильно трясло. Він слухає настанови Дадзая та тримається за його зап’ястя. І Чюя був би у порядку. Його б не трясло так сильно, а серце не намагалося б вибити грудну клітину, якби єдиним, що утримувало Дадзая не була його нога, поки інша звисала донизу.
Він довіряє Дадзаю. І знає, що його не відпустять.
Але він боїться, що шатен зашпортається…
Чюя ніколи не замислювався над самовбивством, але саме у цю мить, коли єдиний його порятунок – Дадзай, він цінує своє життя найбільше.
— Д-Дадзаю… — каже Чюя тремтячим голосом — Дадзаю, якщо відпустиш… Зможеш залізти назад…
Очі Осаму розширюються.
— А дідька тобі лисого! З глузду з’їхав?! — кричить він.— Просто дай мені секунду! Я щось придумаю! Але тебе не відпущу!
Шатен відчуває, що його коліно, на якому він тримається трохи прослинає. Так… Якщо він відпустить Чюю… То виживе.
— Чює.. — починає він: — Послухай мене.. Ти слухаєш?
Хлопець киває.
— Добре… Це добре. Є вікно. Воно відчинене. Воно прямо під тобою. Якщо моя нога зісковзне, ти маєш докласти всіх зусиль, аби схопитися за виступ, добре? Ти маєш це зробити.. Аби вижити.
Але Чюя лиш тихенько простогнав, сильніше тримаючи руку Дадзая.
— Не хвилюйся.. — шепоче Осаму, його голос такий м’який, що добре заспокоює Чюю. — Ти житимеш, я точно це знаю.
— А як щодо тебе? — очі Накахари наповнюються сльозами, поки серце намагається прорватися через грудну клітку.
— Не хвилюйся за мене. Я зараз покличу на допомогу. Просто тримайся. І будь готовий схопитися за підвіконня! Я можу зісковзнути у будь-яку мить. Ти зрозумів? Мені потрібно, щоб ти розумів мене!
Чюя хлюпає носом, його тіло трясеться.
— Я розумію, — шепоче він.
— Добре, — шепоче Дадзай. Осаму починає кричати, кликати на допомогу, та й так сильно, що на мить, Чюї здається, що він втратив слух.
Хаос виникає приблизно через півхвилини. Хтось знизу на землі чує крики, і вона швидко вривається до будівлі, попереджаючи вчителів. Хтось викликає поліцію, а хтось ще мчить сходами на дах.
Заняття припиняють, діти залишаються одні, а їхні вчителі вибігають, розгублені та стурбовані.
Рука Дадзая трохи спітніла. Але він не відпускає Чюю. І єдине, про що він може думати: “Не можу відпустити, не можу відпустити, не відпущу!” .
За три хвилини на дах вибігає вчитель математики. Він швидко кидається до Дадзая, потім з’являються інші вчителі, а в далині можна почути поліцейські сирени.
Вчитель нахиляється та обіймає Дадзая за талію.
— Я зрозумів тебе, — каже він шатену, обличчя якого скривилося від страху, коли він дивиться на Чюю, який все ще дивиться на нього з жахливо-блідим обличчям.
— Не відпускай свого друга, гаразд? Тримайся міцніше. Я починаю тягнути.
Дадзай киває у відповідь. Вчитель тягне і тягне, закидаючи Осаму на дах, і як тільки шатен знаходить опору і надійно опиняється на даху, він скидає з себе руки вчителя і тягне Чюю вгору, доки рудий не вчепиться в край даху вільною рукою. Інші вчителі теж підбігають, щоб допомогти, хапаючи Чюю за сорочку та плечі, та затягуючи його на дах.
Здається, минули роки, перш ніж Чюя благополучно опиниться на даху, здається, що роки, які Дадзай повинен провести, дивлячись на нього, сподіваючись, що якась невідома сила може зберегти йому життя, чорт забирай.
— Паркан зламався, — бурмоче вчитель.
Інший бурмоче:
— Вони не мали приходити сюди. Про що вони думали?
Чюя вислуховує тиради від трьох вчителів протягом хвилини. Вони питають його, трясуть, але обличчя в нього таке бліде, очі широко розплющені й неживі. Його тіло нерухоме, як статуя. Інша вчителька, в якій Дадзай впізнає викладачку з англійської мови, відводить їх від рудоволосого, кажучи, щоб ті дали йому простір і час заспокоїтися.
— Чює, — бурмоче Дадзай з болем у серці.
Перш ніж він встигає допомогти собі, він стрибає вперед, притягуючи Чюю до себе за плече. Рудий врізається йому в груди, а потім Дадзай міцно обіймає його, притискаючи до себе так сильно, як тільки може.
І Чюя спантеличений.
Тому що Дадзай ніколи не обіймає його.
Вони ніколи не обіймаються.
Звісно, вони роблять якесь лайно, по типу: лежать один у одного на колінах, сидять на одних і тих же кріслах-мішках та іноді сплять в одному ліжку (тільки коли вони дійсно виснажені і вважають за марне діставати футон або спальний мішок).
Але вони ніколи не обіймалися.
Типу, ніколи.
— Мені так шкода, — хниче Дадзай у волосся Чюї, його голос приглушений і слабий від паніки, і за мить рудоволосий розуміє, що його шия мокра, бо Дадзай плаче.
— Мені так, так шкода.
Це глюк системи?
Дадзай не плаче. Він каже: “Вибач” . Найближче до вибачень він підходить, коли каже: “Я вибачаюсь” , що зазвичай використовується саркастично та щиро, лише коли він розмовляє з батьками Чюї чи купкою вчителів.
Він не каже: “Мені шкода” .
Він не ридає у волосся Чюї.
— Мені дуже шкода, — повторює він втретє, міцніше обіймаючи Чюю, в якого очі широко розплющилися, а обличчя почервоніло.
— Я не хотів, щоб це сталося. Боже, я такий недоумок.
А потім він схлипує, всього один раз, все його тіло здригається від цього, і… І коли ти бачиш, як хтось, хто ніколи не плаче, починає плакати тобі в шию, це… це якось боляче.
— Дадзаю, — бурмотить Чюя, піднімаючи руки і безвольно кладучи долоні на спину шатена.
— Заспокойся. Все нормально.
— Як, чорт забирай, ти можеш називати все це нормальним? — практично кричить він Чюї в шию.
Рудий зітхає і заплющує очі, дозволяючи своїй голові впасти на плече Дадзая.
— Все гаразд, — повторює він, і чомусь ці два прості слова справді допомагають шатену, і його тіло трохи розслабляється в руках Чюї.
— Ми обидва в нормі. Ти врятував моє життя.
Дадзай стискає руки в кулаки.
— Я першим наразив тебе на небезпеку.
— Ти врятував моє життя.
— Я помістив тебе в…
— Ти врятував мені життя.
Дадзай стогне від розчарування, притягуючи рудого ближче, так близько, що їхні груди стикаються.
— Ти ідіот, — гірко бурмоче він. — Хоч гнівайся на мене.
Чюя хитає головою.
— Я не злюся.
— Ти повинен.
— Звичайно, ти був повним ідіотом, — бурмотить Чюя, закочуючи очі. — Але я не божевільний. Тож заспокойся. Я в порядку.
Дадзай цокає. За мить він відсувається від рудого, і вираз його обличчя настільки небезпечний, що він ніби збирається розірвати будівлю по цеглині і розтоптати її вщент.
— То ти злишся на мене за те, що я замкнув тебе в гаражі на дві години, а не за те, що я мало не вбив тебе? — кричить він, привертаючи увагу вчителів, очі яких розширюються від того, що він говорить. — Ти тупий чи до біса тупий? Чи ти жалієш мене за те, що я плачу?
Щелепа Чюї відвисає, і він трохи нахиляється вперед.
— Я не жалію тебе, Дадзаю, я серйозно! Я нехріна на тебе не злюсь!
— Не можу тобі повірити, — недовірливо бурмоче шатен, хитаючи головою. — Щиро кажучи, я не можу тобі повірити.
Вчителька з англійської підходить до Дадзая і нахиляється до нього з того місця, де він сидів на землі. Її очі тверді, червоні губи складені у пряму лінію.
— Дадзаю-кун, — каже вона рівним і серйозним голосом. — Що ти мав на увазі, коли сказав, що мало не вбив його?
Чюя напружується.
— Він нічого не мав на увазі, — швидко каже він, і його серце знову починає битися від паніки. — Він сказав це випадково.
Дадзай нахиляє голову, щоб подивитися на жінку, а потім дивиться на Чюю, очі якого благають його зберігати спокій.
Але це несправедливо.
Нечесно брехати. Несправедливо уникати покарання в такій ситуації.
— Я штовхнув його, — зізнається Дадзай.
Це змушує очі жінки розширитися, і вона чекає мить, доки прийде в норму.
— Дадзаю! — кричить засмучений Чюя, перш ніж повернутись і подивитися на вчителя.
— Це був нещасний випадок, він не хотів, щоб я справді впав. У будь-якому разі, це провина школи. Хто ставить такий ненадійний паркан на чортовому даху?
Вчитель математики хапає Дадзая за руку і тягне вгору.
— Вставай, Дадзаю-куне, — каже він. — Ми маємо забрати тебе. Кобаяші-сенсей, ви можете розібратися з Накахара-куном?
Кобаяші киває, простягаючи руку рудому.
— Ага. Я подзвоню його батькам. Будьте трохи ніжнішими з хлопчиком. Я впевнена, що він не хотів, щоб Чюя впав, але це було дійсно небезпечно.
— Ми залучаємо поліцію? — запитує інший вчитель.
Чюя підводиться, не взявши жінку за руку, його очі спрямовані на Дадзая, який послужливо йде з учителем математики, імені якого не знає.
— Ні, — гарчить рудий на вчителя, але він явно не той, кого питали.
— Я впевнена, що нам доведеться обговорити це з ними, — зітхає Кобаяші, хитаючи головою. — Сподіваюся, це не вважається надто серйозним. Оскільки Накахара-кун є повнолітнім, йому вирішувати, висувати звинувачення чи ні.
— Я не висуваю звинувачення! — недовірливо кричить Чюя.
Кобаяші дивиться на нього і знову зітхає.
— Звичайно, вам не обов’язково, — каже вона, намагаючись видавити з себе посмішку заради нього, хоча вона явно трохи засмучена і турбується про добробут своїх учнів. — Але ти знаєш, що це означає, чи не так, Накахара-куне?
Чюя стискає щелепи, відводячи погляд.
— Що? — бурмоче він.
Кобаяші дивиться туди, де впав паркан, а потім знову на рудого, який не дивиться на неї, бо він явно знає те, що вона збирається сказати.
— Дадзая-куна буде виключено.