Ніколи я не звертав уваги на осінь. Ніколи вона не зачіпала мене за всі роки моєї юності. Була на рівні з усіма порами року, швидкоплинна; вона була похмура, безбарвна. Була, наче той період зрілості в житті кожної людини за якою слідує невідворотна старість. Нагадувала собою про холод, про смерть. Дарма, що горіли багряним клени. Мене вони теж не дуже зачіпали. Поки не з’явився ти.
Дитя осені, в чиїх очах сталевим відблиском стояли осінні хмари, пожовкла трава, сухі квіти й зарості бамбука. Клени в них теж червоніли. Не тільки у твоїх очах, а й на щоках. Ніжних, таких по-дитячому лагідних і невинних. Може саме вони так зачепили мене? Очі в яких цвіла осінь.
Мабуть, в них я побачив вперше її красу, бронзу полів і сухої трави, зелений оксамит бамбука, холодну воду в озері та гірські тумани. І ніжне тремтіння хризантем - останніх квітів, що цвітуть перед зимою. Саме поглянувши в них я колись закохався.
Та не знав я, що очі ті можуть палати наче осінні пожежі й тліти у своїй глибині як згарища осель. Що очі ті можуть лити сльози, гіркі й чорні як дощ, що змиває кров з поля бою. І можуть бути ті очі безбарвні, сталеві, жорсткі; без бажання жити. Мертві очі.
Мабуть, з тими очима помер і я. І тисячі разів ще помирав ночами перебираючи струни у надії почути твій примарний голос - дзвінкий, наче гірський струмок; побачити усмішку, лагідну як тепле літнє сонце; лице, чисте наче сніг з багряним цвітом кленів на щоках.
Тепер і літо й зима вже не мали для мене ніяких барв. Що мені той світ, ті правила, ті речі й без тебе. Що мені з усіх тих читань у бібліотеці якщо ти не будеш сидіти поруч, враз у раз намагаючись зачепити мене. Що мені з тих великих полювань, якщо ти не вийдеш вперед перед усіма і знов не витвориш щось неймовірне й безглузде. І що мені з тих краєвидів на озеро з лотосами, якщо ти не стоятимеш поруч.
Тепер лише осінь залишилась для мене порою скорботної краси. Мій світ тоді знов обірвався і я побачив, що у осені очі твої…
Я знову бачив багряний клен, вічну зелень бамбука, сталеві краплі холодної гірської води, густі тумани, бронзу випалених сонцем полів. Все як у твоїх очах. Осінь грала мені прохолодним вітром, перебирала струни листям і била в барабани краплями дощу. Я дивився на сіре небо і знов наче бачив твої очі, а в них краплі прозорих, гірких на смак сліз.
І все-таки вона прекрасна, та осінь. У неї твої очі. Може тепер і ти зможеш побачити це, як я бачив усі ці шістнадцять років, чекаючи тебе.
Відгуки