Таємна вечеря

Ганнібал загортається у фартух і на його обличчі розслаблена посмішка. Сьогодні у них із Віллом особлива вечеря. Він пообіцяв, що усе буде веганським, тож подумки перебирає середземноморське меню у пошуках ідеяльної страви.

Задоволено гмикає — чомусь, коли він думає про Вілла, першим на гадку спадає десерт. Запечені яблука: достатньо прості, на перший погляд, та спеції, скажімо, аніс та мускатний горіх додадуть смаку глибини та пікантности. І трохи м’яти для гостроти та свіжості.

Ідеяльно. Просто як Вілл.

Ганнібал сито облизується і знімає срібну обручку — коли він готує, вона завжди спочиває на ланцюжку на його шиї. Мимоволі виринають спогади і чоловік дозволяє їм огорнути його приємним відчуттям ностальгії, поки розкладає на столі інгредієнти.

— Ти станеш моїм убивчим партнером, Ганнібале?

— Тільки якщо ти станеш моїм, Вілле Ґрем.

Тоді він не сподівався, що профайлер першим піде на цей крок. На щастя, Віллу чудово пасувала обручка Ганнібалової матері.

Чоловік посміхається — він пам’ятає, як довго вони шукали свідків. Як дізналися, що, виявляється, наявність свідків — це лише формальність, виконання якої можна уникнути. Дивно, що жодному з них це ніколи не спадало на думку.

Гаспачо. Страва, що своєю пекучою пристрасністю може позмагатися із їхньою першою ніччю разом. Те, що обов’язково треба додати до сьогоднішнього меню. Ганнібал вмикає гриль, щоб злегка підсмажити овочі — це додасть страві насичености.

Його погляд падає на саджанець, придбаний напередодні: потрібно буде завтра посадити березу на задньому дворі. Віллу сподобається — він любить біблійні алюзії.

Той костел у Флоренції. Поцілунок, який так і не відбувся, бо Ганнібал пожартував про те, що не варто грішити просто під дверима у Господа. Чарівно-зосереджене обличчя Вілла, коли він пояснював, що міт про Содом і Гоморру — геть не про «мужолозтво».

Флоренція нагадує про різотто з білими грибами. Він відкорковує пляшку білого сухого, куплену тоді й збережену його чоловіком для кращих часів. Ганнібал не певен, що це саме ті «кращі» часи, але сьогодні у них точно особлива оказія, то навіщо стримуватися?

Він майже не плаче, нарізаючи цибулю, та і взагалі процес приготування іде значно легше і комфортніше, коли Ганнібал думає про того, для кого він усе це робить. Коли смакує кожну стриману та задоволену посмішку, що Вілл подарує йому сьогодні.

Він чує, як відчиняються двері, і стишує музику. На поперек лягає тепла долоня, а з-за лівого плеча визирає знайома голова, увінчана м’якими кучерями.

— У нас якесь свято? — невинно запитує Вілл, киваючи на вино.

Не пам’ятає.

Річниця — не єдине, про що Ґрем-Лектер забув за останній час. Незручно було посилати Алані квіти, підписані своїм почерком, але Ганнібал намагався усе пояснити у записці. І певен, що жінка зрозуміла.

Бо наступного дня йому зателефонував їхній сімейний лікар і повідомив, що така собі доктор Блум-Верджер подала запит на історію хвороби Вілла. Ганнібал відмовив. Він бачив ті енцефалограми стільки разів, що міг відтворити по пам’яті ледь не із заплющеними очима. Висновок один і той же — одна за одною ділянки надзвичайного розуму колишнього профайлера вигорали та згасали, як зірки далеких галактик.

Ще за тиждень приїхала Марго і рекомендувала йому дозволити Алані допомогти Віллу. Ганнібал неохоче погодився і вони розділили один біль на трьох.

— Ганнібале, — це був перший раз, коли Вілл назвав його на ім’я і психіятр з цікавістю підвів на нього очі, затамувавши подих. — Є одна річ, яку я можу попросити лише тебе зробити.

— Я слухаю.

— Якщо раптом це повториться… якщо я почну знову втрачати зв’язок із реяльністю і це буде незворотним… пообіцяй, що уб’єш мене до того, як від мене не залишиться геть нічого.

— Вілле, чому ти хвилюєшся про це зараз? — питання заскочило Ганнібала зненацька і він мусив виграти трохи часу на роздуми.

— Просто пообіцяй мені. Якщо ти дбаєш про мене, як про пацієнта чи як про друга…

— Гаразд, я зроблю це.

Ганнібал робить глибокий вдих і намагається сам повернутися до реяльности, одночасно надаючи обличчю безтурботного виразу.

— Сьогодні рівно три роки, відколи ми…

— Одружилися, — закінчує за нього Вілл. — Прости мені, Ганнібале. Я нічого не можу із цим зробити.

— Тихше, все гаразд, — він обіймає чоловіка, що схлипує все частіше та сильніше. На сковорідці підгоряє рис, та Ганнібал лише залишає м’які поцілунки на чужій маківці. Він думає про те, скільки часу було б у них, якби вони зустрілися за инших обставин. Скільки часу у них є у якомусь із альтернативних світів, де Вілла не пожирає спадкова хвороба, а він не змушений проживати старість на самоті. — Накриєш на стіл, поки я тут закінчу?

— Звісно, — чоловік стирає з обличчя сльози, намагаючись видушити із себе усмішку.

— Тобі не треба прикидатися, Вілле.

— Я знаю, це звичка. Люблю тебе.

«І я тебе», — шепоче Ганнібал, залишаючись на кухні сам. Знову надягає обручку, вимикає плиту і знімає фартух. У руках опиняється ніж з набору, що його прислав на новосілля якийсь Вілловий друг із коледжу (певно, не чув із ким той одружився). Лектер знає, що не зробить це голіруч. «Сподіваюся, ти зможеш пробачити мені… колись».

— Ганнібале, я знову забув, де твоя улюблена червона скатертина, — Вілл розгублений, та він рефлекторно робить крок назад, коли бачить чоловіка з ножем. Так і не відучився від цієї звички. — Ганнібале, що ти робиш?

— Пробач, але ти сам цього хотів, Вілле, — він підходить повільно, поки що не погрожуючи, та марно — чоловік боїться. Звісно, хто б не боявся.

— Про що ти? Сам подумай, хто хоче власної смерти? Ганнібале, прошу, якщо ти любиш мене… — Вілл заходиться сльозами, не закінчуючи фрази. Йому підгинаються ноги, та і якщо тікати від Ганнібала, то куди?

— Я роблю це лише тому, що люблю тебе. І завжди любив. Згадай розмову у моєму кабінеті, — долоня психіятра м’яко торкається його обличчя. — Хіба ти не просив мене про це?

— Я не пам’ятаю… зачекай, дозволь мені згадати, придумаймо щось разом, — Вілл відчайдушно хапається за чужу сорочку, намагаючись відтермінувати неминуче.

— Ти давно все придумав.

Гостре лезо у вмілих руках безпомилково і безперешкодно дістається серця. Обличчя Ґрема-Лектера викривлює спершу гримаса шоку, а потім вже накриває болем. Ганнібал відчуває кожне із тринадцяти останніх скорочень розтятого міокарда. Між кількома з них Віллу таки вдається дещо сказати:

— Дякую, — він витирає сльозу з обличчя Ганнібала. — І я вибачаю тобі.

Коли Вілл перестає дихати, чоловік осідає на підлогу разом із ним. Завтра він поховає його під березою, що мав для нього посадити. А потім…

Можливо, варто буде навідати Джека. Їм є про що поговорити.