Зоро, звичайно, очікував, що не зможе цієї ночі спати – зрештою, в нього піднесений настрій, і якби всі решта не втомились, то він волів би просидіти в компанії до самого світанку. Тому так, йому, на відміну від Луффі, що мирно сопів збоку і періодично закидав на нього свої кінцівки, не спалося.
Чого він не очікував, так це… багато чого він, справді, не очікував.
Зоро лежить на спині, з руками, закинутими за голову, так, наче він – на палубі, а зверху – зоряне небо. В думках нічого складного або серйозного – вітер гуляє, як сказала б Намі, - і Луффі поруч прицмокує задоволено губами уві сні. Зоро почувається просто добре.
- Ех, випити б, - протяжно стогне він, зітхаючи, хоча, в принципі, його горло ще не встигло пересохнути після останнього саке.
- Мхмм, і м’яса…
Зоро повертає голову, щоб подивитись на Луффі, проте ні, той не проснувся, радше, пробелькотав це уві сні, та просто зарився глибше в чужі груди, і Зоро не може не посміхнутися. Луффі приставучий, в максимальному значенні цього слова – він буквально полюбляє охопити Зоро повністю, наче той його власність і його іграшка для сну.
Не те, щоб Зоро був проти. Тільки сьогодні щось змінилось.
Луффі хихоче уві всі, та його гарячий подих ошпарює оголені груди Зоро, і той мало не підстрибує на місці – проте не сміє, щоб не порушити чужий сон. Що це в біса таке, що це було?
Це було… лоскітно і приємно, він не пригадує подібної реакції з минулого. Вони не вперше лежать так, він не вперше знімає верхній одяг на ніч, і не вперше Луффі сниться щось хороше; то чому ж така дрібниця змушує жар пробігти шиєю Зоро? Він прикриває очі одною долонею. Спокійно, Зоро, спокійно, каже він собі, прочищаючи горло та трохи спускаючись по подушці. Ти просто трохи перегрівся на сонці.
В наступну мить Зоро треба прикривати собі рота, щоб від несподіванки не крикнути – Луффі легко маже губами просто біля соска, і, ніби цього мало, проводить язиком. Наче на пробу.
Голова Зоро, чесно кажучи, закипає, але Луффі досі спить, тому він не зовсім уявляє, куди йому подітися, щоб все виглядало так, наче нічого не було. Він мичить щось крізь зуби, сам до себе, наче в безвиході – в животі зав’язується знайомий вузол, і разом з його температурою тіла піднімається те, чому варто було б і далі лежати смирно.
Раптом Зоро починає відчувати все дуже чітко – в яких точках Луффі торкається його тіла, як міцно тримає і як близько притискується. Як його подих лоскоче шкіру та змушує табуни мурах пробігати спиною; як його одяг тихо шурхає від рухів. Як він сам тихо сходить з розуму, тому що це все його, бляха, збуджує, а це трохи – трохи – незручна обставина.
Кхм, каже він сам собі. Просто кхм. Таке трапляється, зрештою, ти ж чоловік чи де. І тим паче – жива істота, людина, а не камінь. Тому просто дихай, Зоро, уяви, що ти на тренуванні, та-
Кусь.
Цього разу Зоро таки кричить, щоправда не знає, більше від болю, чи від сорому, та підривається з ліжка в сидяче положення. Сонний Луффі міцно тримається за нього, тому піднімається разом з ним, і заледве відкривши одне око, майже розчаровано бурмоче:
- М’ясо?
Зоро не знає, що й сказати на цю нісенітницю; вкушене місце на грудях болить та пульсує, але це не відбивається в його голові болем, тому що… Тому що. Тому що голову зайняла тільки одна річ, і він радше проковтне язика, ніж признається про це прямо.
Принаймні він так думає, бо насправді він бовдур, який не вміє за власним язиком слідкувати.
Його кулак приземляється прямо на макітру Луффі, який ще не до кінця проснувся, тому він у відповідь просто дивиться прямо у вічі.
- Ти що витворяєш? – шипить на нього Зоро, розуміючи, що йому якось важко дихати стало.
Луффі кліпає. Двічі, щоб упевнитися, що це вже не сон.
- Мені наснився отаки-ий шматок м’яса, - каже він, але оскільки він досі чіпляється за Зоро з правого боку, то замість показати руками розмір, він робить тільки змовницький вираз обличчя.
Зоро хапається за укус і майже кипить.
- М’ясо?
- Так! – Луффі радісно киває, вже майже повністю проснувшись. – А ти мене розбудив, я встиг тільки раз вкусити.
- Та ти!..
Луффі нарешті сповзає та сідає поруч, зазираючи йому в обличчя і очевидно намагаючись зрозуміти, що ж такого сталось, а Зоро… А Зоро здається, що він надто близько, його обличчя, його допитливий ніс, його губи – все.
«Маю я одне м’ясо, щоб ти поїв», - тихо і ледь-ледь зло (на себе) бурмоче Зоро, відвертаючись від такого яскравого й чесного погляду Луффі. Він знає, що зараз, певно, страшенно червоний, червонющий, і йому до біса ніяково.
- О… - видихає Луффі з якоюсь тихою інтонацією.
Зоро холоне всередині – проте, чорт забирай, не ззовні, - та повертає голову, щоб побачити, куди дивиться Луффі, який, виявляється, почув його? Зоро ривком схрещує ноги та видавлює з себе сміх:
- Я не проти.
- Це був жарт! Жарт! Ха-ха. – Зоро кліпає. Потім ще один раз. – Що ти сказав?..
А Луффі так і сидить, привалившись до нього збоку, також зі схрещеними ногами, розпатланим волоссям та серйозним виглядом. Він не часто буває серйозним за межами битв, але цей його вираз обличчя зараз багато чого говорить, що не може бути сказане словами.
Зоро, здається, стає ще гірше, жарко й томно, і Луффі зовсім не помагає тим, що постійно кидає погляди на його пах та виразно округлюючи губи в якомусь наче захопленому, наче здивованому «О». Зоро хочеться щось зробити, дуже хочеться притиснути Луффі ближче до себе і тим самим заспокоїти серце, що заходиться у шаленому ритмі збудження, – та він просто таки заледенів, намагаючись зрозуміти, де ж та лінія, і чи можна її перетнути. (Такий собі Гранд Лайн їх стосунків).
Відповідь знаходить його сама: Луффі, вдаривши кулаком об долоню та сказавши сам собі гучне «Точно!», моментально сідлає стегна Зоро, змушуючи того подавитись повітрям і забути, як правильно дихати. Вага Луффі давить, о боже, як вона давить; а тим часом він ловить в долоні лице Зоро, змушуючи розгублені очі дивитися тільки на нього.
І супиться зовсім коротку мить перед тим, як поцілувати. Зоро готовий вибухнути.
Вони, звичайно, цілуються не вперше, - раніше були п’яні поцілунки та поцілунки жартома, поцілунки дай-і-мені-спробувати та поцілунки цього-разу-я-тобі-не-програю. Проте зараз Луффі хилить голову вправо, зціплює ноги в нього за спиною та сміливо проситься язиком всередину – і Зоро тремтить.
Його руки дрижать, коли він піднімає їх чужою спиною, коли відчуває, як відгукується Луффі на ці рухи, як задоволено мугикає в губи та прикриває очі. Все знайоме, але таке нове, Зоро божеволіє, і божевілля змушує його відповісти на поцілунок. Відповісти, випрямитись, і притиснути чуже тіло нарешті до свого, щоб почути чуже серце також, окрім свого, щоб розпашілі груди не пекло холодом відстані між ними.
В штанях тисне нещадно, і Зоро дуже старається про це не думати, поки прудкий язик Луффі пробігається його нижньою губою, поки він сам, гублячи тихий видих з уст, подається вперед, тримаючи Луффі ззаду за шию, поки чіпляє його язик своїм. Вони міняють позицію голів, нахиляються вліво, і в поспіху забувають, що треба дихати.
Зоро змушений відірватись, коли в нього темніє перед очами.
Луффі ледь-ледь рум’яний, і відмовляється відступати, тому Зоро не може нічого подіяти, лише намагається віддихатися, поки їх лоби торкаються один одного, затримуючи жар між ними.
- Господи, Луффі, - видихає Зоро, прикриваючи очі та ковтаючи слину.
Йому всього настільки, але так само і недостатньо. І це дратує, змушує соромитись, бо Зоро і сам не дослідив всіх куточків свого бажання та своєї фантазії, тому ця ситуація як мінімум ніякова.
Він боязко розплющує очі – Луффі досі дивиться пильно-пильно, в саму душу.
- Знаєш, ти все ще можеш сприйняти це як жарт…
Луффі дражниться з ним, намагаючись сісти зручніше; у Зоро перехоплює подих і він не може завершити речення. Признатися в своїх думках, що пролетіли в лічені секунди перед його очима – означає бути готовим до відтятої голови, або, принаймні, Зоро так сильно себе накручує. Бо жар його обличчя засліплює, збудження здавлює нутрощі та горло, а вигляд Луффі та його червоних губ сплутує всі зв’язні думки в один великий клубок.
- Але я справді не проти. – І знову Луффі, прямий як палка, і такий же чесний, і навіть не червоніє при таких безсоромних словам, хоча Зоро дуже сильно хочеться закритися від нього долонями. – Я дійсно хочу зайнятися з тобою цим.
- Ох, - тільки й каже Зоро, та знову цілує.
Йому на мить здається, що він розучився говорити; ні, це Луффі змусив його, відібрав в нього мову, обмежив йому зір, що Зоро не помічає зараз більше нічого, крім чужих рук, що стискають його волосся, та чужих вуст, до яких припали його власні. Зоро хоче цим сказати про все своє невиражене бажання. Проте він хвилюється.
- Ти- як багато ти знаєш про це?
Луффі дивиться на нього, наче він щойно бовкнув щось дуже дурне, а потім стенає плечами.
- Достатньо.
Зоро прищурює очі. Йому неймовірно жарко, в штанях давить нещадно, і вага Луффі робить з цього тільки солодку тортуру, а їх оголені тулуби торкаються без будь-якого одягу, що став би їм на заваді. Зоро не може й подумати, кули поділась жилетка Луффі – чи що там взагалі на ньому було (насправді, він радий, що цього елементу гардеробу більше немає).
- О-одного з нас треба розтягнути, - каже він, а язик-зрадник відмовляється рухатися як слід.
- Ага.
- І тоді інший вставить…
- Ага.
- І це може бути боляче.
- Це не страшно.
Луффі гладить його волосся та посміхається, наче Зоро треба заспокоювати від чогось, наче він не сидить на його чітко вираженій ерекції, наче не чує, як чуже серце заходиться від того, як шалено воно качає кров.
- Я ж гумова людина.
Зоро знову випадає зі світу на деякий час – і зрештою таки затуляє з соромом своє лице руками, та втикається головою кудись в плече Луффі, поки той, паскудник, сміється з нього.
- Я не думав про це так, - хрипить Зоро, повністю подоланий щирістю Луффі, проте прагнучий зберегти не стільки свою гідність, скільки пристойність та поміркованість, які, як він вважав, в нього були.
- А я думав.
Захоплене «Ідіот» ледь не зривається з його губ, але натомість Зоро тільки піднімає голову та питає:
- І ти не хвилюєшся?
- Чому маю? Це ж ти, Зоро, тому все гаразд.
Зоро втрачає глузд – здається, втретє за цю ніч, але цього разу – точно востаннє.
Його лице пашіє жаром, проте він більше не боїться зробити щось недопустиме; він трохи піднімає Луффі за сідниці, щоб покласти його зручніше, поки сам Луффі тримається за його плечі та відповідає на жадібний поцілунок, посміхаючись в нього своєю найкращою усмішкою. Зоро знову п’яний, він п’яніє від кожного сантиметру, від кожного подиху та тертя.
Луффі, Луффі, Луффі, шепоче він палко, коли той вигинається під його пальцями та дозволяє йому пробігтися долонями під поясом штанів. Зоро тільки зараз помічає, що, о боже, у нього теж стоїть, а Луффі сміється, мовляв, а чого ти ще чекав. І Зоро, чесно, не знає, що він чекав, поки губився в ямі власного сорому та ніяковості; але як же йому гріє душу та розтоплює нутрощі думка, що Луффі, мабуть, почувається так само, як і він зараз.
Їхній подих між поцілунками рваний та пристрасний, і вони труться стегнами один об одного, забуваючись, що взагалі-то хочуть зробити. Нагадує їм тільки бажання бути якомога ближче, без будь-якої тканини, що може стати між ними, тому, заплутавшись і помучившись зо п’ять хвилин – і також ніяково похихотівши, - вони нарешті знімають останню одежу.
Якийсь час вони просто сидять, так і обнявшись; Зоро ховає обличчя в чужій шиї, заразом лоскочучи Луффі своїми губами – той же вимальовує якісь візерунки на чужій спині, проводячи пальцем по хребту. Ох, думає Зоро, тому що він і далі тремтить усім тілом, тому що сама думка про таку неймовірну близькість змушує його повністю губитись і бути набагато обережніше.
Він цілує Луффі в шию – повільно, адже попри все бажання їм не потрібно нікуди спішити, і Луффі так гарно збивається зі свого дихання, що Зоро відчуває піднесення. Він цілує так, як цілував би вуста, проводить язиком та ледь прикушує.
Ох.
Цього разу це не думки Зоро, ні. Це Луффі, і це його стогін, що діє на Зоро незнайомим чином, змушуючи його не зупинятись, спробувати на смак кожен новий сантиметр, та акуратно погладити пальцями боки, щоб відчути, як тіло звивається в його руках, і як тягнеться за його діями.
Зоро здається, що він хворий, але від такої хвороби не хочеться лікуватися.
Луффі не треба нічого робити у відповідь, думає Зоро, але Луффі з ним точно не погоджується, тому вже зовсім скоро йому й не розрізнити, чий стогін зривається цього разу – вони перемішуються в повітрі та сплітаються разом.
Проте Зоро зупиняється, схаменувшись, якраз коли Луффі кидає погляд вниз – на їх члени, затиснуті міцно між їх тілами та залишені без уваги. Він бачить, як горять очі Луффі, як він хоче робити хоч щось, щось більше, (і чує, як той присвистує, але воліє не думати про причину) проте заледве повертає собі крихти здорового глузду.
- Треба змазка, - хрипить він, намагаючись згадати, чи є вона в нього і де він взагалі міг її залишити; проте Луффі і тут приходить на допомогу.
- Той флакон, що ти поцупив у Санджі?
Зоро ховає очі, проте бурмоче «Так». Ну а що він міг зробити, що вийшло, те вийшло, до того ж усі причетні встигли забути про це. Окрім Луффі, звичайно, який тягне руку десь в інший бік кімнати їх тимчасової зупинки, та вже через мить приземляє той самий обмовлений флакон в руки Зоро.
Холод рідини, що тече по рукам, а згодом – по плоті, не допомагає розуму протверезіти, навпаки – коли вони обоє, в унісон починають рухати долонями вверх-вниз по всій довжині, Зоро здається, що він зараз задихнеться.
Луффі тяжко дихає йому на вухо, та зовсім тихо просить «Повільніше», тримається однією рукою за шию та періодично стогне. Зоро здається, що ще ніколи в житті йому не було настільки чудово.
Його руки – знову – тремтять, коли однією він тягнеться до сідниць Луффі та розводить їх. Його пальці від змазки, та і він знає, що Луффі не повинно бути боляче, проте зовсім трохи вагається перед тим, як ввійти одним пальцем, адже навіть сам Луффі завмирає, очікуючи.
За першим невдовзі слідує другий, і не бачачи на обличчі Луффі ні натяків на дискомфорт, Зоро використовує й третій, масажуючи та згинаючи пальці всередині. Звуки, що він добуває, здається, з самих грудей Луффі змушують його ледь не воркотіти від задоволення – хоча це виливається в якийсь гортанний майже-хрип, і Зоро дійсно хвилюється, чи не перетворюється він на дику тварину.
Ах і ох відлунюють в його голові, коли Луффі знову ловить його обличчя і притягує до себе. Їм і не треба розмовляти, щоб зрозуміти, що вони розділяють задоволення – у них це буквально написано на обличчях; тому вони знову тихо сміються між поцілунками та ритмічними рухами рук.
- Я думаю, ти можеш вставити, - шепоче Луффі, і ці слова такі довірливі та розслаблені, що Зоро здається, що він вже і так…
Він акуратно перевертається, міняючи їх позу та опускаючи Луффі спиною на ліжко. Дивитись на нього, нависаючи, виявляється ще краще, ніж раніше – блискуче від поту ледь втомлене обличчя, сяючі очі та все таке ж розпатлане волосся, а можливо, навіть гірше. Зоро впирається руками по обидві сторони від його голови, та нахиляється для чергового поцілунку, який Луффі з готовністю приймає.
- Ти такий… - хоче сказати згодом Зоро, проте слова застрягають у нього в горлі. Він не вміє говорити те, що в нього на гадці, тому він лише кривиться.
Луффі посміхається і, припіднявшись, залишає зовсім невагомий поцілунок на губах. Він все розуміє і так.
- Не мовчи, якщо буде боляче, - каже Зоро, розводячи його ноги та обережно приставляючи головку до входу.
- Не буде! – жваво заявляє Луффі, і Зоро не може не тріснути його – зовсім легко – по макітрі.
Тому що знає він. Він просто хвилюється.
О-ох.
Як виявляється, зовсім дарма. Ніколи не думав Зоро, що здібність Луффі може бути корисна навіть в таких речах; але коли після надзвичайно повільного першого поштовху він робить один швидший – на пробу, - у нього враження, що він прямо зараз може віддати душу богові. Луффі також чіпляється за його руки, округлюючи свої губи в здивованому стогоні – не менш захоплений, ніж сам Зоро.
Вони не відводять погляду – хоча Зоро досі жар на обличчі, проте він просто не може собі дозволити не дивитись на Луффі в ці моменти. З кожним поштовхом та гучним стиком їхніх тіл, все їхнє єство здригається; Луффі дряпає йому спину і не може стримувати звуків, що зриваються з губ. А Зоро…
А Зоро зовсім не розуміє, як Луффі може бути таким неймовірним. Без перебільшень неймовірним, і не тільки тому, що він вправно керує кожною частиною свого тіла й навіть стискається навколо Зоро; а ще й тому, що він – Луффі.
Зоро ніколи не думав, що можливо падати в Луффі так сильно, але прямо зараз він падає ще сильніше.
Він просто намагається утриматися на краю здорового глузду та взагалі свідомості: вони переплітаються тілами, туляться один до одного грудьми, щоб серця бились один напроти одного, та цілуються-шепочуть-сміються. Луффі встигає шепотіти якісь абсолютні нісенітниці, хоча Зоро кожним ривком стегон вибиває з нього дух; і Зоро чомусь страшенно хочеться завалювати його компліментами, хоча виходить у нього просто жахливо.
В кінці на язиках залишаються тільки їх власні імена, які зливаються докупи разом з вустами – і, знесилений, Зоро опускається вниз, придавлюючи своєю вагою Луффі, який зовсім не проти. А радше і навпаки, бо сам відмовляється розмикати ноги за чужою спиною.
Так, Зоро не очікував, що він цієї ночі спатиме, але він також не очікував і того, що послужить цьому причиною.
Луффі все так же лежить по правий бік від Зоро, примостившись знову головою на грудях, тільки тепер з виглядом та поведінкою задоволеного кота. Зоро, окрім того, що почувається трохи незвично, в цілому приємно втомлений, і навіть думає, що обнімаючи Луффі у відповідь, він може й подрімати годинку до світанку.
Луффі раптом піднімається та зазирає Зоро в обличчя.
- Ех, а м’яса я так і не скуштував.
Зоро кліпає. А потім кліпає ще раз. Та затуляє очі долонею, відчуваючи, як сором знову накочує на нього новою хвилею.
- А-а-а, Луффі!
А той тільки заходиться сміхом.
Відгуки