Чергова часова петля. Чергова зустріч. Акемі задумливо розчісувала волосся і обирала сукню. Хоч би скільки разів не повторювались події, вона чекатиме кожної нової зустрічі з нею як вперше. Зібравшись і пов’язавши на зап’ясток улюблену яскраво-рожеву стрічку, яка так пасувала до темної сукні, вона покрокувала провулками надто знайомого міста. Раніше вулиці не здавались їй дивними - було відверто не до того, та потім вона знайшла своєрідну чарівність в ньому. Автомобілі дивно синхронізувались, мости перехрещувались під неприроднім кутом, а квіти росли хоч і хаотично, але всі до однієї були ідеальними, без відцвітших пелюсток чи зім’ятого листя. І це не надавало Мітакіхарі перфекційної симетрії, навпаки, підкреслювало якийсь неземний шарм неідеальності.
Неначе поле спокійної відьми.
Хомура поглянула на свій зап’ясток і посміхнулась одними лише вустами - тепер у зламаної Мітакіхари є причина бути такою.
Та все ж цей часовий відрізок не був “черговим”. Тепер усе не так.
Вона завернула за ріг і побачила дерев’яну (чи тільки імітуючу дерево?) вивіску кав’ярні. Її улюбленої кав’ярні. Канаме Мадока не була схожа на людину, яка п’є каву, тим не менш, вона обожнювала такі місця, і зазвичай брала ромашковий чай і якусь ватрушку. Вона любила прийти з зошитом і замальовувати якісь випадкові речі, сенс яких іноді вражав відаючу-про-усе Акемі.
Вона врешті зайшла, коротко привітавшись з літньою жіночкою за касою, і сіла біля вікна. Останнім часом їй полюбилось спостерігати за містом.
“Хомуро, як чудово що ти вже тут”, - почулось з-за спини.
Перед нею сіла вона. Канаме Мадока - найдобріша людина цього світу; богиня його створивша; гарна учениця і, врешті, найкраща подруга, любов якої і любов до якої змінила всесвіт назавжди.
- Привіт, Мадоко. - сказала Акемі, відковтнувши кави. Гірко, та смачно. - Як ти сьогодні?
- Все добре, справді. Усе.. як завжди. - розгублено, - о, ти замовила мені чаю?
- Так. Ми ж подруги. - щиро посміхнулась дівчина.
- Не варто було.. Але дуже дякую! - Канаме відпила з витонченої філіжанки, - такий смачний…
Через кілька хвилин тиші, Мадока дістала записник і почала щось замальовувати. Як вона робила зазвичай.
- Я можу глянути?
- О, авжеж. - дівчина м’яко покликала до себе. На сторінках лише почали вимальовуватись якісь напівкола.
- Що цього разу?
- Метелики.. Глянь, он там. - поглядом вона вказала на стіну в тіньовому закутку кав’ярні, де, наче в галереї, висіли метелики на шпильках. Хомура не знала чи були вони там до цього, але була переконана - вони справжні.
Врешті вийшла неймовірна композиція, де руки прибивають шпильками.. людину з крилами метелика.
Акемі знову здивувалась чуттю подруги. Почуття були прекрасно передані, не дивлячись на простоту малюнка.
- Це неймовірно, Мадоко. - зачарований погляд на аркуш, - чому саме метелики?
- Я.. думала як вони себе почувають. Вони гарні, і люди перетворюють їх на статуї, щоб вберегти? Вберегти від смерті, вбиваючи заздалегідь?
- Люди жорстокі. Вона лише егоїстично зберігають образ метеликів, не замислюючись, що вони відчувають.
Акемі бездумно провела по малюнку рукою. Стрічка на зап’ястку опинилась акурат поряд з крилом людини з малюнку.
- Хоча знаєш… - вперше за довгий час в очах Хомури з’явилась розгубленість. - Я не знаю, нащо люди роблять це з метеликами.
Добра душа Мадоки вирішила, що подруга переживає за метеликів, і поспішила її обійняти. З щоки Хомури скотилась сльоза, так і не впавши на підлогу.
