Кавовий автомат

— Клятий автомат! — роздратовано пхаючи велетенський апарат, сварилась Надя. — Що ж таке, га?

І знову, не шкодуючи сил, штовхнула залізяку. Автомат погрозливо загарчав та, здається, запрацював. Надя прислухалась та зітхнула з полегшенням. Та кава в стаканчик так і не потрапила: гаряча рідина потекла донизу, прямо на підлогу вокзалу.

— Дідько… — Надя повільно видихнула, намагаючись не пропустити крізь зуби жодного лайливого слова, хоч вони так і вертілись на язику.

Бризки залишились на новенькій блузці, і хоч як шалено не намагалась Надя відтерти їх серветкою — робила тільки гірше. Повз проходили люди, кидали на Надю співчутливі чи насмішкуваті погляди, та ніхто не визвався на допомогу. А ж тут каламутну кавову калюжу, яка невеличким озерцем розлилась поруч із автоматом, ступила чужа нога.

— Кава тут… відверто погана, — сказала незнайома дівчина, окинувши автомат огидливим поглядом. — Ти яку любиш?

Надя полишила спроби позбавитися від плями та, жбурнувши брудну серветку до урни, перевела погляд на незнайомку. Дівчина привітливо усміхнулась, притулившись плечем до автомата та зовсім не звертаючи уваги на брунатну баюру кави.

— Вирішила ризикнути, — невесело всміхнулась Надя, пильніше приглядівшись до дівчини й помітивши блідий шрам на її щоці. Зніяковіло перевела погляд, ткнувши на одну з кнопок автомату: — Закортіло скуштувати каву-сюрприз.

— Каву-сюрприз? — дівчина іронічно усміхнулась та, провівши пальцем по клавіші з надписом «кава-сюрприз», похитала головою. — Ти відчайдушна панянка, може випасти ота огидна молочна каша.

— Ну, — Надя зітхнула. — Я такого не бачила ще ніде, тому…

— Зрозуміло. А яку ти каву любиш?

— Звичайну каву з цукром, не дуже міцну, але щоб смак не нагадував помиї.

— Точно! — дівчина відійшла від автомата і, гучно сплеснувши в долоні, силувалась перекричати гугнявий голос дикторки. — А я люблю міцну-міцну каву, без жодних додатків, навіть вершки не люблю! Цукор також! До речі, — тепер вона говорила тихіше, бо оголошення закінчилось — не хочеш випити зі мною?

Кинувши погляд на табло з розкладом потягів, а потім на електронний настінний годинник, закріпивши результат поглядом на екран телефона, Надя невпевнено кивнула. Її тягнуло до незнайомки, бажання побалакати бодай с кимось було величезним, але сором’язливість так міцно засіла в грудях, що Наді важко давався жвавий діалог.

— Ти знаєш, де тут нормальна кава? — втім, Надя пересилила себе і, побачивши у холі прибиральницю, поспішила накивати п’ятами.

— Звісно ж! — зраділа дівчина, обличчя її прикрасила щира широка усмішка. — Ой, — усмішка майже зникла, — я забула відрекомендуватися. Ю… — чомусь запнулась на хвильку, зблідла, Надя навіть підійшла ближче, аби переконатися, що все добре. — Юля. Мене звуть Юля!

— Добре… — розгублено відповіла Надя, бо їй на хвильку здалось, що Юля недобре почувається. — А я Надя. Ти… Все нормально?

— Звісно! — надто бадьоро відповіла Юля, про всяк випадок кілька разів розправивши і без того бездоганно випрасувану, проте дуже стару блузу. — То я просто дивуюсь: як люди у самому Львові п’ють каву з автомата. У Львові! — вона гарячково ляснула себе по лобі. — Уявляєш?!

— Так, уявляю, — засміялась Надя. — Це жахливо!

Коли вони вийшли з будівлі вокзалу та попрямували по перону, тримаючи в руках міцні картонні стаканчики, Надя знову поглянула на годинник. Юля удала чи то справді не помітила, що нова знайома кудись поспішала: примруживши очі в неприхованому блаженстві, сьорбала Юля каву.

— У мене є ще пів години. А ти нікуди не поспішаєш?

Надя вирішила попередити, що прогулюватись по залізничному вокзалу довго не зможе. Втім, Юля не слухала її, поринувши в дивний кавовий світ, та не виринаючи звідти до тих пір, поки остання крапля не потрапила до рота.

— А, — Юля сумно поглянула на дно стаканчика та гірко зітхнула, витерши кавові вуса над губою. — Вибач, але ти без торби, без валізи, тому я й вирішила, що ти нікуди не поспішаєш.

Вони якраз зупинились коло ретро-потягу, який раз в рік, у грудні, отримував шанс знову стати на колії. Надя, задерши голову, зачаровано споглядала на залізного коня, блискучого, злегка страхітливого, але дуже красивого. На фоні сучасних потягів — витвір мистецтва.

— Мені до бабусі, у Стрий. Ми звідти переїхали кілька тижнів тому, та я от…

Голос Наді дзвенів, наче вона намагалась докричатися до глухого, звісно ж, дарма. Тоскно поглянувши на Юлю, Надя знітилась та засумувала: дівчина її зовсім не слухала. Порожній стаканчик випав з руки Юлі, і вона, зацікавившись тим, що пригорнуло увагу Наді, й собі витріщилась на пам’ятник паротягу.

— Перший в Україні, — гордо мовила вона, наче Надя сама того не могла дізнатися з надпису.

— Так. Дуже гарний!

— Гарний, — Юля усміхнулась, штовхнувши стаканчик вниз так, щоб він упав на колію. — Ти хотіла б покататись?

— Звісно ж! — захоплено вигукнула Надя і, раптово впіймавши на собі здивований погляд якогось вусаня, зніяковіла. — Хотіла б, та я все ніяк не встигну застрибнути в нього взимку.

Гугнявий голос оголосив про прибуття потяга до Стрия. Надя здригнулась, ніби то не голос жінки прозвучав, а хтось налив льодяної води їй за комірець. Схопившись за лікоть по старій звичці, бо часто носила так сумку, Надя промовила:

— Ой, мій потяг… Треба йти.

— Зачекай, — Юля торкнулась її руки легенько й майже не відчутно, проте Наді здалось, ніби руки дівчини — надто холодні, тим більш як на ту, яка нещодавно тримала гарячий стаканчик кави.

— Що?

— У мене є квиток на цей потяг.

Надя поглянула на неї, не розуміючи про який потяг йшла мова. Ноги вже пружинились, збираючись віднести Надю до необхідної колії, проте вона не зважала на це. Ігнорувала також на неприємне відчуття, схоже на липке желе, яке товстою маскою покрило обличчя.

— Ось, тримай, — мовила Юля і, коли Надя повільно, надто повільно, брала з її долоні невеличкий папірець, раптово змінилась в обличчі.

Юля змарніла, щоки впали, а під очима, наче нічні тіні, затаїлись кола. Шрам став яскравіше, побагровів, і Надя відсахнулась, перелякано кліпаючи очима та роздуваючи ніздрі.

— Мені також пора вже.

— К-куди? — ковтнувши слину, Надя відійшла ще на один крок назад.

Тепер Юля виглядала як примара: шкіра блакитного відтінку, одяг старезний та напівпрозорий, шкіра, схожа на тонку дорогу тканину, під якою, наче сузір’я ясної ночі, виднілись вени та навіть крихітні капіляри.

— Зараз прийде мій потяг, — Юля подарувала супутниці загадкову усмішку та, невизначеним жестом вказала вбік пустої колії.

— Там нічого немає… — Надя прикусила язик, аби змовчати та, квапливо поглянувши по боках, завмерла: люди скупчились на іншому кінці перону.

— Не бійся, — помітивши паніку Наді, Юля лагідно усміхнулась. — Я така ж пасажирка як ти.

— Пасажирка?

Запитання Наді залишилось без відповіді. Звідкись, наче з-за товщі води долинуло оголошення про відбуття електрички до Стрию. Надя смикнулась та, зробивши кілька хитких кроків, зупинилась. Звуки, які вона досі чула зі старих стрічок та запах, який нагадував запах старої печі, яку розтопили після довгого простою — і він, чорний велетень, паротяг. Пихтів, шкварчав, наче лаявся на когось, схожий на самого чорта, скреготав, наче в вухах колупались гострою паличкою.

— Йой, — тільки й мовила Надя, приклавши руки до грудей. — Боже мій…

— Я знала, що тобі сподобається, — Юля підморгнула їй.

— Юзефо! Ти довго? У нас розклад! — суворий голос машиніста, замурзаного, але з такими білими вусами та бородою, ніби на них пролили багацько відбілювача, визирнув з вікна.

— Зараз, пане! Вже йду!

— То ти… — у Наді відібрало мову: вона продовжила стояти скелею, притискаючи долоні до грудей, стикаючи в них квиток.

— Юзефа, так, — вона винувато усміхнулась і, зробивши якийсь чудернацький трюк, розтанула в повітрі. Через хвильку Надя помітила її серед інших пасажирів поїзда.

Надя піймала себе на бажанні негайно перехреститися, але відірвати руки від грудей не могла. Так і стояла, в німому приголомшенні, споглядаючи на бісовий потяг та його пасажирів. Навіть про телефон забула, хоч завжди вважала, що події такого масштабу потрібно обов’язково документувати.

Серед пасажирів були древні духи, напівроздягнені або ж прикриті зовсім дивними одежинами, були й львівські батяри, про яких Надя знала зі слів бабусі, були й невідомі вуличні артисти, й священники з монахами, й жінки з Лисої гори, кровожерливі посмішки яких викликали сироти на шкірі, шумна дітвора у костюмах, мабуть, ще модних за часів Австро-Угорщини та навіть кат, безжалісне обличчя якого Надя як не силкувалась, так і не змогла роздивитися.

— Іване! — незадоволено гукнув якийсь поважний пан у хутряному кожусі. 
— Поквапся, мені треба, аби ваша чортопхайка прибула до Відня вчасно!

— Все буде, пане Бартоломею!

— Хутчіше! — пан Бартоломей нетерпляче ляснув у долоні, штовхнувши ліктем тихого сусіда, всього покритого бридкими глибокими опіками.

— Велика пожежа… — здогадалась Надя, повільно видихаючи повітря, пропускаючи його крізь щілини між зубами.

— Дякую за каву! — вигукнула Юзефа наостанок, майже по пояс вивалившись з вікна. — Дякую!

— На здоров’я, — розгублено жебоніла Надя, не розуміючи наскільки влучно так говорити привиду.

Пекельні звуки, якими розмовляв паротяг, змусили Надю зіщулитися. В обличчя війнуло димом, зовсім не примарливим, а справжнім, тому Надя хекнула кілька разів. Намагаючись вихопити у какофонії звуків, запахів та темно-сірої туманної завіси образи привидів-пасажирів, Надя перестала кліпати.

Потяг розчинився, ніби не було його тут. Лише відлуння звуків та сльози в очах, які несподівано з’явились чи то від диму, чи то через дивне розлучення, нагадували про існування потягу мерців.

— Все добре? — занепокоєно поцікавився якийсь парубок.

— Га? А. Так, все добре! — закивала Надя, витираючи сльози рукою. Але коли гострий край квитка мало не подряпав шкіру біля ока, Надя аж підскочила, налякавши сердешного хлопця. — Ой! Ось він!

— Хто? — хлопець здивовано глядів на неї.

— Квиток! Той самий квиток! — поглянувши на подарунок Юзефи, Надя ще не знала як ставитися до нього: чи то берегтися, чи то радіти. Поки вибрала другий варіант, і так і не роздивившись як слід, похапцем сунула квиток у кишеню.

— А-а-а. Квиток… Так, звісно, — полегшено зітхнув парубок: він-бо вже вирішив, що дівчина трохи схиблена. — Який потяг у тебе… Ет. У вас?

— У мене… — тепер Надя перестала радіти, все щастя миттю зникло з обличчя, і тінь розчарування пала на нього. — А я… Здається, проґавила свій потяг.

Вона прислухалась до диктора: оголошення про прибуття інших потягів, прибуття, затримку — словом, все, але тільки не про електричку на Стрий. Годинник підтвердив, що Надя запізнилась на десять хвилин. Та хіба вона могла стояти тут десять хвилин, дивитися на потяг-привид й… Чи могла?

— Слухай, — почала Надя, коли вони з хлопцем, якого звали Микола, йшли до касової зали, — а ти випадково нічого дивного не бачив?

— Наприклад?

— Ну, — вона удала, ніби говорила про щось звичне, а сама тишком мацала чарівний квиток у кишені. — Потяг-привид.

— Ти про міську легенду? — засміявся Микола, хитаючи головою. — Кажуть, що цей потяг давно тут не з’являвся.

— Давно?

— Його бачили років з двадцять тому. Начебто так. Хоча я точно не знаю, — він стенув плечима та випередив Надю.

Вона зупинилась у холі, навпроти того місця, де раніше стояв кавовий автомат. Насупившись, Надя підійшла до стіни, помацала її про всяк випадок, оглянула — жодних слідів автомата.

— Що ти шукаєш? — запитав Микола, якийсь час мовчки поспостерігавши за нею.

— Тут був кавовий автомат. Я ще кавою… — вона опустила погляд, але одяг її, окроплений кавою, здавався свіжим та чистим.

Надя відтягнула блузу, навіть понюхала тканину — нічого, жодного сліду кави. Микола лише зітхнув: схоже, ця дівчина була все ж дивною.

—  Але ж не могли його забрати так швидко? — хапаючись за бодай якесь логічне пояснення загадковому зникненню автомата, прошелестіла Надя.

— Мені здавалось, що ці автомати давно на смітниках. Кава там — як… — Микола кахикнув, не дозволяючи собі пуститися у лайку. — Воду там могли не змінювати тижнями, кава там дешева, стаканчики крихкі. Дурня, словом.

— Дурня, — повторила Надя, намагаючись у тріщинках підлоги, вгледіти рештки кави.

— Так, — Микола голосно зітхнув. — Ситуація безвихідна.

— Що?

— Кажу, тобі ж треба квиток купити, хіба ні? А ти стовбичиш тут.

— Треба, — Надя полишила спроби дізнатися бодай щось, і, на хвильку затримавши уважний погляд на Миколі, зрештою, вирішила не ділитися містичним знанням. — Ходімо, — натягнула вона усмішку на обличчя, — мене там бабуся чекає. Треба зателефонувати їй, попередити.

— От і добре. Дзвони.

Вони рушили до касової зали. Надя дістала телефон, але набирати бабусю не поспішала. Кинувши погляд через плече, Надя похитала головою. Намацавши у кишені квиток, стисла його — це діяло як заспокійливе, як гарантія того, що ще не зійшла з розуму.

Микола також непомітно поглянув назад, коли відчиняв двері перед Надею. Минулого року, в цей самий день, і він натиснув на кнопку «кава-сюприз». Минулого року він також бачив усіх химерних пасажирів потягу. Свій квиток Микола досі не використав: його, як і Надю запрошували доєднатися до веселого гурту львівських примар.

Обидва квитки на дві тисячі шістдесят перший рік.