Fimbulvetr

З самого початку нічого не було, тільки порожнеча, темрява і… Так-так, все не так прозаїчно і помпезно, як воно здається, адже все набагато страшніше. Це була епоха виходу людей у космос, епоха розвитку і відкриття нового, що тривало недовго. Ніхто до сих пір не знає, з чого, коли і як все почалося, але коли побачили…

Варто було вийти у космос, як перед всім людством відкрилися нові можливості, з якими можна було вирішити багато питань. Нові раси! Нові види флори, фауни, мінералів і всього, що тільки може придумати мозок, але з цим прийшли проблеми. Екологія Землі чомусь почала занадто швидко псуватися, почалися війни і це… Це було масово. По всьому Всесвіту. Наче всі разом зійшли з розуму. Три роки хаосу, а потім з’явилася більша біда. Чорні діри. Багато того, що пожирало планети, зірки, життя. І ніхто не знав, чому почалося це винищення. Навіть зараз ніхто не наважувався розслідувати цю «біду». Навіщо? Навіщо це робити, коли важливим у цьому світі стало тільки одне — вижити у новій реальності.

Вже багато років пройшло, проте міжгалактична паніка нікуди не поділася. Живих залишилося мало, людей ще менше, бо… Землі не стало. Вижили лише ті, хто встиг відлетіти в космос, і ті, хто до цього був у космосі. Він не застав ці темні часи, але наразі часи стали більш жахливими і нестерпними.

Стід Боннет був людиною з п’ятого покоління і, так трапилося, що він народився у сім’ї одного з чотирьох Радників. Ви спитаєте, що ж це за Рада така, а Стід… Стід відповість, що це найгірше зібрання людей, взагалі найгірше зібрання у всьому Всесвіті. Після того, як трапилася Велика Зима, як це прозвало людство, було вирішено, що всі земляни зібралися в одному місці, на одній планеті, яка не мала ще популяції. Не так, щоби багато, але і на мільйон не зібралося. І на тій першій раді було вирішено вибрати чотирьох Радників, які стануть законом і які будуть робити все можливе для відродження людства.

Законів було багато. Ще більше — для тих, хто був у колі «еліт», проте і бруду там творилося забагато. Настільки «забагато», що Стіда навіть нудило від цього всього. Боннет любив літературу, любив мріяти про інше життя, був натуралістом і взагалі не хотів посідати місце батька у Раді, адже тоді потрібно було відмовитися від усіх своїх захоплень. І всі ці закулісні ігрища, як те називав Стід…

Мабуть, найжахливішим було те, що: «Кожна людина повинна дати продовжити рід щонайменше двома дітьми». Це поширювалося на все людство, в принципі, така ситуація була і у інших видів істот Всесвіту, хто хоч якось вижив після Великої Зими. Проте для дитини члена Ради існувало одне-єдине правило — якнайбільше дітей.

— Стіде, ти не повинен зганьбити мене. У сина Джонсона вже п’ять дітей, у сина Джезабель — три, а донька Олафа понесла вже вшосте. У тебе ж поки одне дитя.

Людство, яке стало розвиватися в нову імперію, понапридумувало дійсно занадто багато законів, які більше викликали питань стосовно того, чи дійсно Рада думає, що це виведе їх усіх на колишній рівень. Чи потрібен взагалі той рівень, коли минуле усім їм показало на помилки? От і Стід вважав так. Він багато чого вважав не так, як потрібно було думати людині, сину того, хто був у Раді. Мабуть, якби його брати були живими, то вони стали б представниками влади, але… Але.

Одне з правил твердило про те, що з вісімнадцяти років повинен бути укладений шлюб, але дітей було мало. Молодих і вільних також було мало. Коли Стіду виповнилося двадцять три — лише тоді у нього з’явилася дружина. Яку він не любив. І з часом також не покохав. Зовсім. Хоча Мері подарувала йому трьох прекрасних дітей.

У Боннета була таємниця. Те, за що людство і, наскільки знав Стід, більшість інших народів у Галактиках, могли спокійно вбити, щоб позбутися помилки. Помилка… Пари могли бути лише між жінками і чоловіками. Пари могли бути лише такими, щоби дати потомство. Стід же не любив жінок. Хоча він не дуже то й розбирався у собі і своїх відчуттях, адже Боннет не дозволяв собі навіть зайвий раз дивитися на якогось чоловіка. Проте… Жінки точно не для нього.

Як не для нього і планета, яка була його домівкою. Не досить велика, з малими частками суші, більша частина яких були забудовані: будинки, заводи, розваги. Оазис — так назвали його пращури цю планету, яка такою і була. Куди приходять люди — все руйнується.

Стід відчував себе замкненим, відчував в’язнем там, де повинен був відчувати спокій і рівновагу. Можливо, на нього ще впливало те, що поруч з ним Мері також не відчувала щастя. Їхня сім’я була насмішкою над усім «родовим», хоча діти, здається, нормально почувались.

Йому було вже тридцять. А що він зробив за все своє життя? Збільшив кількість людства? Ну, не так вже й мало у їхніх реаліях, але… Стід захоплювався піратами. Все почалося з дитинства, коли він, тікаючи від реальності, поринав у розповіді про море, океани, пригоди і різних міфічних істот. І про піратів. О-о, Боннет, здається, вивчив кожну історію про піратів. Як же не вивчити, адже навіть зараз були пірати! Океан змінився на космос і кораблі тепер розбивали не водяні хвилі, а хвилі вакууму і холоду.

Піратів наразі стало досить багато, але вони переслідувалися усіма — людина ти чи інша раса. Вони порушували всі закони, вони порушували стабільність у Всесвіті, тому за голову кожного платили досить високу ціну, але за одного — занадто багато. Настільки багато, що навіть сам Стід дивувався. Цей пірат взяв псевдонім відомого попередника і став таким самим небезпечним, кровожерливим і жадібним до наживи. Чорна Борода. Очевидці, яким вдалося вижити після зустрічі з ним, кажуть, що, хоч бороди і не було, але він ходив у всьому чорному, а очі сяяли справжнім червоним. Людина? Інша раса? А яка саме? Багато питань.

Його захоплення піратами стало занадто сильним і у свої тридцять років Стід Боннет зрозумів, що на Оазисі він не мав, що вполювати. О, як же йому складно було робити все в таємниці від усіх, ще й під чужим іменем, проте у нього все виходить — і корабель, і невеличка команда, яка під час першого виходу на планету змінилася на іншу, щоб його точно не видав ніхто.

Космос. Нарешті він був у космосі! Навкруги все чорне і світло лише на його невеликій, затишній «Помсті». Стід розумів, що негарно вчинив з дружиною й дітьми, кинувши їх на Оазисі, розумів, що батько те так просто не залише, але… Але тепер він пірат. Трясця його матері! Стід Боннет став піратом — тим, хто має безліч пригод, і тим, за чиєю головою розпочалося полювання саме у той момент, як він незаконно перетнув атмосферу Оазису, проігнорувавши сигнал від адміралтейства.

На свободі й вільно дихається. Ще і команда у нього… Перша планета, на яку він висадився, була однією з торгівельних, де можна було знайти будь-що. І будь-кого. Стід не знав, яка саме потрібна команда для піратського корабля, але він вибирав кожного за логікою. Ну, намагався. Боннет слухав кожного, хто мав хоч якесь бажання розділити з ним космос. Тому коли виявилося, що ці люди геть не знають ніяких історій минулого, не знають досить корисних речей для повноцінного життя, то якось розчарувався у своєму виборі. Але «Помста» керувалася, і керувалася успішно.

Перше полювання трапилося через два тижні після подорожі у космосі — на корабель, який був уполовину менший, ніж «Помста». Але це було не важливим. Геть не важливим, бо їм вдалося вдало напасти і вдало забрати трофеї — тепер на космічному кораблі Стіда Боннета красувалося декілька вазонів з досить рідкими рослинами. Правда, чомусь команда не оцінила такого трофею і хотіли навіть викинути… Проте Стід заборонив.

Якийсь із нього поганий капітан — команда слухалася з великим небажанням, наче він зробив щось погане для них. Але Стід не часто думав про те, адже… Не бачив. Боннет жив у своєму світі, де навіть не думав про те, що може позбутися голови. Ні! Дурня. Пригоди тільки почалися у нього в житті, щоби…

— Капітане.

Голос прямо над головою, що змушує здригнутися. Баттонс. Він завжди здавався Стіду дуже дивним, дивнішим, ніж усі з його команди. Боннет вичавлює з себе усмішку і вирівнюється в капітанському кріслі.

— Я уважно слухаю, — все ж таки він прислухається до кожного, бо у команді потрібна злагодженість.

— Корабель, капітане. Клас С-Ф11.

Ще би знати, що це за корабель, але, судячи з того, яка реакція на обличчі Люціуса — це щось дуже серйозне. Стід, глибоко вдихнувши, підводиться на ноги і вже готовий штовхнути промову, як екран, де була тільки-но карта з локатором, йде смужками і перебивається на статичну картинку. Темрява. Тиша. Спину покриває липкий піт, і Боннет чує, як завжди флегматичний Баттонс не стримує шокованого видиху. У темряві з’являються пара очей, які палають пекельно-багряним.

— Раджу опустити щити, містере Боннете, інакше ми відкриємо вогонь по вашому кораблю.

— Раджу опустити щити, містере Боннете, інакше ми відкриємо вогонь по вашому кораблю.

— Е-е… Одну секундочку.

Нервово усміхнувшись, розуміючи, що геть не дихає, Стід майже підбігає до панелі управління, аби вимкнути її — єдине, що він вмів завдяки досить молодому члену їхньої команди. Екран, востаннє блимнувши червоним полум’ям очей, вимикається, дозволяючи у «лобовому» склі побачити, як темне полотно космосу розрізається яскравими мазками всіх відтінків вогню. Менше секунди — він не встигає кліпнути, як перед «Помстою» з’являється інший корабль.

Чорна махіна, яка більша в два рази, яка має два крила, товстий основний корпус і яка… Активувала гармати, що з кожною секундою розгоралися червоним все сильніше. Стід, як дурень, стояв навпроти скла і дивився на С-Ф11, не вірячи, що це саме той корабель.

Історії про Чорну Бороду були різноманітними, адже багато очевидців не вижили. Той, кому вдавалося втекти відносно цілим від цього пірата, — мовчав. Інколи ж все рівно щось у маси виривалося, проте це було… Хлібні крихти, які не один рік обростали легендами, повнилися водою настільки сильно, що не можливо було знайти якусь правду.

Чорна Борода взяв псевдонім того, хто був грозою всіх морів в далекому вісімнадцятому столітті, але геть не мав бороди. Навіщо тоді такий вибір? Можливо, ця людина вважала, що є якимось національним героєм. Міжнаціональним героєм. Ще й корабель свій назвав так само характерно — «Помста королеви Анни».

— … капітане!

Істеричний оклик Люціуса змушує здригнутися. Він… Від Стіда зараза залежало все життя на кораблі і тут не було, що вирішувати. Боннет глибоко вдихає, розуміючи, що якщо його впізнали та знайшли, то Рада Оазису поставила високу ціну. Занадто високу, коли сам Чорна Борода взяв цей «контракт» від влади і закону.

— Оп… — горло перехоплює спазмом, змушуючи відкашлятися. — Опустити щити.

Смертний вирок. Для нього. Навряд чи будуть чіпати команду. Чому Стіда раніше не здали його ж люди? Бо він зміг обрати тих, котрі не знали прізвище Боннет, котрі думали, що просто однофамільці, котрі все знали, але навіщось прикидалися дурнями. Проте… Зараз не те його думки повинно хвилювати.

Стід нервово смикає донизу форменну білу сорочку під смарагдовим жакетом і все ж таки йде у бік дверей. За ним слідує лише Люціус — його вірний квартирмейстер, який був більш розумним, ніж показував те. Смерть на місці? Чи батько захотів, щоб його сина повернули живим?

Його «Помста» була білосніжною: як ззовні, так і всередині, і це розбавлялося сталевими вставками пластин і смужок. Навіть світло було білим, проте все це поєднувалося настільки гармонійно, що не різало око. Стід любив свій корабель, пишався тим, адже дизайн спроектував він сам, адже ця пташка змогла подарувати волю, і зовсім не хотів полишати своє дитя.

Довгий коридор приводить до ліфту, який дозволяє спуститися їм на рівень нижче і прийти у транспортерну зону, звідки вже доносилися голоси. Хтось… Ні. Нікого з команди не повинно там бути, навіть Олуванде прийшов на місток. Боннет відчуває страх, йому хочеться притиснутися до стіни біля дверей і визирнути у отвір — він як мале хлоп’я, який розбив комп’ютерну панель у кімнаті батьків.

Крок — і Стід бачить спину Айвана, який направляє свій резер на групу з п’яти… Істот. Двоє точно не були людьми, бо синюватий колір їхньої шкіри і додаткова пара очей на чолі так і кричали про це. Але не це важливо. А те, що першим, прямо перед Айваном стоїть він: високий, весь в чорному і… Здається, це шкіра, досить довге волосся, яке вже мало сивину, і маска-окуляри, яка горить червоним. Мінус одна легенда?

Чорна Борода власною персоною, і, мабуть, у Стіда очі більші, ніж ті блюдця з фарфору, адже чоловік, що стояв по ліву руку від нього, з помітною відразою дивився на нього. Значить, це така його смерть буде? Чорна Борода знімає окуляри і… Добре обличчя. Якійсь добрі очі, але Боннету здається, що це якась омана — не може бути такий кровожерливий пірат бути добрим.

— Айван, будь ласка, опусти резер.

А що ще може сказати Боннет? По нього прийшли, його знайшли — ось те, що наразі було занадто… Занадто боляче для Стіда, бо він так і не зміг нормально пожити на свободі. Пожити вільною людиною. Боннет глибоко вдихає, наче збирається стрибнути у крижану воду з головою, і робить крок ближче до піратів, готовий прийняти будь-яку свою долю. Воно вартувало того? Так. Чи наситився всім? Ні. Зовсім ні.

Чорна Борода, оглянувши Боннета з ніг до голови, прикріплює свій резер до пояса, і Стід розуміє, що ця зброя схожа на той револьвер, яким користувалися ще до Великої Зими. Невже він теж фанатіє від піратів, як сам Боннет, тому зробив себе настільки… Подібним до свого прообразу?

— Значить, ось який він — Стід Боннет, — досить хрипко тягне Чорна Борода і якось недобро посміхається, через що по спині Стіда пробігає холод. — Ну що ж, давай екскурсію по кораблю, капітане.

Не знущально, просто як… Відкритість? Це дивно. Це ненормально. Його хочуть вбити десь наодинці? Але ж Чорна Борода так не робить? Чи знову все це лише легенди були? Занадто багато питань, з чим Стід не одразу помічає, як до нього підійшли. Він лише встигає здригнутися, як йому на плече вже кладуть руку, стискаючи, і підштовхують до виходу. І тільки зараз Боннет розуміє, що на піратові жилетка, а руки вкриті татуюваннями.

Вони йдуть у мовчанні, і білий колір стін коридору тисне сильніше, ніж будь-коли. Сильніше, ніж у перший день, коли він втік з Оазису. Стіду хочеться поставити одне головне питання, яке не дає нормально на повні груди вдихати.

— Я, до речі, Едвард. Едвард Тіч.

Його, обігнавши всього на один крок, зупиняють тим, що стають перед ним, і Стід здивовано дивиться на простягнуту руку. Це… Це якась гра? Боннет невпевнено вкладає свою руку у чужу для потискання і відчуває досить звичайне тепло. Людське тепло. І справжність.

— Е-е… Стід Боннет, але ви і так знаєте, — звучить більш розгублено, ніж потрібно.

— Давай без «ви», добре? А то відчуваю себе старим дідом.

Сміх… Зовсім не натягнутий. Геть не розуміє Чорн… Едварда. Це напружує сильніше, проте Боннет посміхається у відповідь, вичавлює з себе ту посмішку, з чим Тіч відступає убік і дозволяє продовжити шлях.

— Ти чогось занадто напружений.

— Дійсно, чого? — злітає з губ швидше, ніж Боннет встигає зупинити себе. — Вибачте… Вибач.

— Та припини, наче ми на зібранні тої вашої Ради. Тебе ж це цікавить, я правий?

Стід бачить, який погляд на нього спрямовують, бачить цю посмішку, яка вже зовсім не добра. Вичікувальна. Боннет відчуває себе комашкою, яка потрапила у тенета кровожерливого павука… О! Ні-ні. Чорна Борода уявлявся спрутом, який своїми щупальцями обплів його і прикріпився до шкіри своїми присосками. Жахливе порівняння.

Від нього хотіли екскурсію, тому Стід наважується тільки на це. Він розповідає про «Помсту», розповідає про дизайн, будову, про те, навіщо колова турбіна — деталі такі, які Боннету розповів механік, що будував це творіння. Вони виходять на перехрестя, в центрі якого розміщена прозора широка колба, всередині якої жила в’юча рослина, що ось-ось повинна була випустити свої прекрасні фіолетові квітки.

Його «Помста» була звичайною, але від того не менш улюбленою, не менш коханою. Звичайно, не зрівняється з СФ-11, який був удосконалений адміралтейським кораблем смертельного класу, що дає можливість ще й удосконалювати себе, проте Стід ні на що не проміняв би свою «Помсту».

— Що це? — Тіч зупиняється поруч з колбою і намагається розблокувати сенсорну панель.

— О, це мій перший бойовий трофей — Hedera purpura чи плющ пурпурний, — Стід гордовито розправляє плечі і складає руки за спиною. — Вже на другий тиждень моєї подорожі у космосі мені вдалося вийти на корабель від Оазису.

— І ти з командою вкрав це? — Едвард здивовано дивиться на Боннета, не вірячи, що йому зараз не збрехали, але у відповідь отримує кивок голови. — Ти хоч знищив той корабель?

— Навіщо? Не обов’язково бути кровожерливим і вбивати усіх. Концепція піратства не тільки ж на цьому будується.

Стід не розуміє, чому на нього так дивляться. Не розуміє, яке взагалі право має ця людина так дивитися і засуджувати його. Так, Чорна Борода — пірат з класу «еліта» серед цього темного світу, проте Боннет вирішив, що… Зараз же не ті часи, які були декілька століть тому, тож не обов’язково вбивати і нести за собою лише погане. Це ж можна робити більш презентабельно і красиво, а не як якийсь варвар.

— Послухай, — Стід все ж таки набирається сміливості, — якщо ти знаєш, хто я такий, і знайшов «Помсту», то мене розшукує Оазис. Рада. То це смерть чи вони хочуть, щоб я повернувся на планету живим?

Йому не відповідають досить довго. Тіч спочатку дивиться на Стіда, якому здається, що цей погляд пробирається аж під шкіру, а опісля знов повертає всю свою увагу на плющ. Роздивляється так, наче там, за склом, знаходилися відповіді на усі питання. Або немов уперше бачив таку нині рідкісну рослину. Можливо, і так, але ж Едвард був піратом і навряд чи його спроможний шокувати якийсь там плющ.

— По сутності, ти правий — тебе поставили у розшук. Але закритий, так що по твою голову точно прийдуть не такі, як ми з тобою, — Тіч, перевівши погляд на Стіда, криво усміхається, і починає повільно насуватися на нього, змушуючи відступати назад. — Упевнений, ти знаєш мене… Хто ж мене не знає. Але я знайшов тебе не для цього, адже від твоєї смерті не стане добре ні мені, ні тобі.

Дійсно, як спрут, який обплітає його. Хоч йому і кажуть, що його смерті не бажають, але Стід відчуває страх. Страх за те, що Тіч дістане резер і залишить кровоточиву дірку десь у грудях. За спиною неочікувано виявляється стіна, яка не дає більше тікати, і над Боннетом майже нависає Едвард, який… Не такий вже високий. Мозок — дивна річ, адже в стресових ситуаціях він думає геть не про те, як рятувати себе, а відмічає якісь дрібниці і те, що геть непотрібно.

— І… І для чого ти тут? — горло стискає спазмом.

— Я пропоную тобі угоду: я вчу тебе правильному піратському життю, а ти розповідаєш мені про слабкі сторони Оазису.