Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
— Раджу опустити щити, містере Боннете, інакше ми відкриємо вогонь по вашому кораблю.
— Е-е… Одну секундочку.
Нервово усміхнувшись, розуміючи, що геть не дихає, Стід майже підбігає до панелі управління, аби вимкнути її — єдине, що він вмів завдяки досить молодому члену їхньої команди. Екран, востаннє блимнувши червоним полум’ям очей, вимикається, дозволяючи у «лобовому» склі побачити, як темне полотно космосу розрізається яскравими мазками всіх відтінків вогню. Менше секунди — він не встигає кліпнути, як перед «Помстою» з’являється інший корабль.
Чорна махіна, яка більша в два рази, яка має два крила, товстий основний корпус і яка… Активувала гармати, що з кожною секундою розгоралися червоним все сильніше. Стід, як дурень, стояв навпроти скла і дивився на С-Ф11, не вірячи, що це саме той корабель.
Історії про Чорну Бороду були різноманітними, адже багато очевидців не вижили. Той, кому вдавалося втекти відносно цілим від цього пірата, — мовчав. Інколи ж все рівно щось у маси виривалося, проте це було… Хлібні крихти, які не один рік обростали легендами, повнилися водою настільки сильно, що не можливо було знайти якусь правду.
Чорна Борода взяв псевдонім того, хто був грозою всіх морів в далекому вісімнадцятому столітті, але геть не мав бороди. Навіщо тоді такий вибір? Можливо, ця людина вважала, що є якимось національним героєм. Міжнаціональним героєм. Ще й корабель свій назвав так само характерно — «Помста королеви Анни».
— … капітане!
Істеричний оклик Люціуса змушує здригнутися. Він… Від Стіда зараза залежало все життя на кораблі і тут не було, що вирішувати. Боннет глибоко вдихає, розуміючи, що якщо його впізнали та знайшли, то Рада Оазису поставила високу ціну. Занадто високу, коли сам Чорна Борода взяв цей «контракт» від влади і закону.
— Оп… — горло перехоплює спазмом, змушуючи відкашлятися. — Опустити щити.
Смертний вирок. Для нього. Навряд чи будуть чіпати команду. Чому Стіда раніше не здали його ж люди? Бо він зміг обрати тих, котрі не знали прізвище Боннет, котрі думали, що просто однофамільці, котрі все знали, але навіщось прикидалися дурнями. Проте… Зараз не те його думки повинно хвилювати.
Стід нервово смикає донизу форменну білу сорочку під смарагдовим жакетом і все ж таки йде у бік дверей. За ним слідує лише Люціус — його вірний квартирмейстер, який був більш розумним, ніж показував те. Смерть на місці? Чи батько захотів, щоб його сина повернули живим?
Його «Помста» була білосніжною: як ззовні, так і всередині, і це розбавлялося сталевими вставками пластин і смужок. Навіть світло було білим, проте все це поєднувалося настільки гармонійно, що не різало око. Стід любив свій корабель, пишався тим, адже дизайн спроектував він сам, адже ця пташка змогла подарувати волю, і зовсім не хотів полишати своє дитя.
Довгий коридор приводить до ліфту, який дозволяє спуститися їм на рівень нижче і прийти у транспортерну зону, звідки вже доносилися голоси. Хтось… Ні. Нікого з команди не повинно там бути, навіть Олуванде прийшов на місток. Боннет відчуває страх, йому хочеться притиснутися до стіни біля дверей і визирнути у отвір — він як мале хлоп’я, який розбив комп’ютерну панель у кімнаті батьків.
Крок — і Стід бачить спину Айвана, який направляє свій резер на групу з п’яти… Істот. Двоє точно не були людьми, бо синюватий колір їхньої шкіри і додаткова пара очей на чолі так і кричали про це. Але не це важливо. А те, що першим, прямо перед Айваном стоїть він: високий, весь в чорному і… Здається, це шкіра, досить довге волосся, яке вже мало сивину, і маска-окуляри, яка горить червоним. Мінус одна легенда?
Чорна Борода власною персоною, і, мабуть, у Стіда очі більші, ніж ті блюдця з фарфору, адже чоловік, що стояв по ліву руку від нього, з помітною відразою дивився на нього. Значить, це така його смерть буде? Чорна Борода знімає окуляри і… Добре обличчя. Якійсь добрі очі, але Боннету здається, що це якась омана — не може бути такий кровожерливий пірат бути добрим.
— Айван, будь ласка, опусти резер.
А що ще може сказати Боннет? По нього прийшли, його знайшли — ось те, що наразі було занадто… Занадто боляче для Стіда, бо він так і не зміг нормально пожити на свободі. Пожити вільною людиною. Боннет глибоко вдихає, наче збирається стрибнути у крижану воду з головою, і робить крок ближче до піратів, готовий прийняти будь-яку свою долю. Воно вартувало того? Так. Чи наситився всім? Ні. Зовсім ні.
Чорна Борода, оглянувши Боннета з ніг до голови, прикріплює свій резер до пояса, і Стід розуміє, що ця зброя схожа на той револьвер, яким користувалися ще до Великої Зими. Невже він теж фанатіє від піратів, як сам Боннет, тому зробив себе настільки… Подібним до свого прообразу?
— Значить, ось який він — Стід Боннет, — досить хрипко тягне Чорна Борода і якось недобро посміхається, через що по спині Стіда пробігає холод. — Ну що ж, давай екскурсію по кораблю, капітане.
Не знущально, просто як… Відкритість? Це дивно. Це ненормально. Його хочуть вбити десь наодинці? Але ж Чорна Борода так не робить? Чи знову все це лише легенди були? Занадто багато питань, з чим Стід не одразу помічає, як до нього підійшли. Він лише встигає здригнутися, як йому на плече вже кладуть руку, стискаючи, і підштовхують до виходу. І тільки зараз Боннет розуміє, що на піратові жилетка, а руки вкриті татуюваннями.
Вони йдуть у мовчанні, і білий колір стін коридору тисне сильніше, ніж будь-коли. Сильніше, ніж у перший день, коли він втік з Оазису. Стіду хочеться поставити одне головне питання, яке не дає нормально на повні груди вдихати.
— Я, до речі, Едвард. Едвард Тіч.
Його, обігнавши всього на один крок, зупиняють тим, що стають перед ним, і Стід здивовано дивиться на простягнуту руку. Це… Це якась гра? Боннет невпевнено вкладає свою руку у чужу для потискання і відчуває досить звичайне тепло. Людське тепло. І справжність.
— Е-е… Стід Боннет, але ви і так знаєте, — звучить більш розгублено, ніж потрібно.
— Давай без «ви», добре? А то відчуваю себе старим дідом.
Сміх… Зовсім не натягнутий. Геть не розуміє Чорн… Едварда. Це напружує сильніше, проте Боннет посміхається у відповідь, вичавлює з себе ту посмішку, з чим Тіч відступає убік і дозволяє продовжити шлях.
— Ти чогось занадто напружений.
— Дійсно, чого? — злітає з губ швидше, ніж Боннет встигає зупинити себе. — Вибачте… Вибач.
— Та припини, наче ми на зібранні тої вашої Ради. Тебе ж це цікавить, я правий?
Стід бачить, який погляд на нього спрямовують, бачить цю посмішку, яка вже зовсім не добра. Вичікувальна. Боннет відчуває себе комашкою, яка потрапила у тенета кровожерливого павука… О! Ні-ні. Чорна Борода уявлявся спрутом, який своїми щупальцями обплів його і прикріпився до шкіри своїми присосками. Жахливе порівняння.
Від нього хотіли екскурсію, тому Стід наважується тільки на це. Він розповідає про «Помсту», розповідає про дизайн, будову, про те, навіщо колова турбіна — деталі такі, які Боннету розповів механік, що будував це творіння. Вони виходять на перехрестя, в центрі якого розміщена прозора широка колба, всередині якої жила в’юча рослина, що ось-ось повинна була випустити свої прекрасні фіолетові квітки.
Його «Помста» була звичайною, але від того не менш улюбленою, не менш коханою. Звичайно, не зрівняється з СФ-11, який був удосконалений адміралтейським кораблем смертельного класу, що дає можливість ще й удосконалювати себе, проте Стід ні на що не проміняв би свою «Помсту».
— Що це? — Тіч зупиняється поруч з колбою і намагається розблокувати сенсорну панель.
— О, це мій перший бойовий трофей — Hedera purpura чи плющ пурпурний, — Стід гордовито розправляє плечі і складає руки за спиною. — Вже на другий тиждень моєї подорожі у космосі мені вдалося вийти на корабель від Оазису.
— І ти з командою вкрав це? — Едвард здивовано дивиться на Боннета, не вірячи, що йому зараз не збрехали, але у відповідь отримує кивок голови. — Ти хоч знищив той корабель?
— Навіщо? Не обов’язково бути кровожерливим і вбивати усіх. Концепція піратства не тільки ж на цьому будується.
Стід не розуміє, чому на нього так дивляться. Не розуміє, яке взагалі право має ця людина так дивитися і засуджувати його. Так, Чорна Борода — пірат з класу «еліта» серед цього темного світу, проте Боннет вирішив, що… Зараз же не ті часи, які були декілька століть тому, тож не обов’язково вбивати і нести за собою лише погане. Це ж можна робити більш презентабельно і красиво, а не як якийсь варвар.
— Послухай, — Стід все ж таки набирається сміливості, — якщо ти знаєш, хто я такий, і знайшов «Помсту», то мене розшукує Оазис. Рада. То це смерть чи вони хочуть, щоб я повернувся на планету живим?
Йому не відповідають досить довго. Тіч спочатку дивиться на Стіда, якому здається, що цей погляд пробирається аж під шкіру, а опісля знов повертає всю свою увагу на плющ. Роздивляється так, наче там, за склом, знаходилися відповіді на усі питання. Або немов уперше бачив таку нині рідкісну рослину. Можливо, і так, але ж Едвард був піратом і навряд чи його спроможний шокувати якийсь там плющ.
— По сутності, ти правий — тебе поставили у розшук. Але закритий, так що по твою голову точно прийдуть не такі, як ми з тобою, — Тіч, перевівши погляд на Стіда, криво усміхається, і починає повільно насуватися на нього, змушуючи відступати назад. — Упевнений, ти знаєш мене… Хто ж мене не знає. Але я знайшов тебе не для цього, адже від твоєї смерті не стане добре ні мені, ні тобі.
Дійсно, як спрут, який обплітає його. Хоч йому і кажуть, що його смерті не бажають, але Стід відчуває страх. Страх за те, що Тіч дістане резер і залишить кровоточиву дірку десь у грудях. За спиною неочікувано виявляється стіна, яка не дає більше тікати, і над Боннетом майже нависає Едвард, який… Не такий вже високий. Мозок — дивна річ, адже в стресових ситуаціях він думає геть не про те, як рятувати себе, а відмічає якісь дрібниці і те, що геть непотрібно.
— І… І для чого ти тут? — горло стискає спазмом.
— Я пропоную тобі угоду: я вчу тебе правильному піратському життю, а ти розповідаєш мені про слабкі сторони Оазису.