Дожартувався

— Серйозно, білі труси в обтяжку? Що з тобою не так? — шипить крізь зуби Дюбуа.

— Це расизм! — недоладно ляпає у відповідь Кріс, його посмішка виражає, утім, шалене задоволення собою, ніби він щойно придумав найсмішніший у світі жарт.

Бладспорт на це лише закочує очі. Так і пристрелив би, так, пустив би кулю просто межи очі, аби лише стерти з обличчя цю неприємну гримасу. Однак пістолета у нього в руках зараз немає.

Їх називають загоном самогубців через те, що відправили на місію, з якої вони не мали б повернутися. Власне, з иншої групи ніхто і не повернувся, крім цієї навіженої Гарлі та його друга Ріка. Останнього Роберт ніяк не очікував тут побачити, але від зустрічі чомусь щемить серце чи що там у нього натомість.

І змиритися з тим, що йому треба іти на смерть з купкою придуркуватих злочинців, ну крім Кліо, вона була просто злочинницею, можна було б, якби не бісів Крістофер Сміт. Ще й ім’я таке придурошне, ніби у батьків не вистачило фантазії. Уоллер знала, на що йшла, коли посилала їх обох в одній групі. Наймані вбивці, в кожного з яких настільки велике і вразливе еґо, що воно просто не дасть померти раніше, ніж помре инший.

— Поводишся як шльондра дешева зі своєю показухою, — скалиться Дюбуа. Він занадто вправний у аритметиці і знає, що Сміт убив на трьох людей більше, ніж він. Пізніше, коли вони дізнаються, куди вдерлися, це полегшить тягар на його плечах.

— Ну то виїби мене, якщо вистачить сміливості.

І знову він зі своїми дибільними ґейськими жартами. І не скидається ж на ґея, напевне, один із тих, хто каже: «Ну, я не проти цих, але хай мене не чіпають». Не гомофобія, ага.

Дюбуа бісить у своєму «колезі» усе: починаючи від ідеяльної зовнішности типового білого чоловіка і закінчуючи його бісовим моралізаторством. Миротворець чомусь вважає, що його вбивства виправдані, бо він робить це в ім’я країни. Якби ж то у тих, хто посилав його на завдання, було стільки ж моралі.

— Знаєш, ми швидше за все помремо завтра, — Бладспорт сам зголосився на чергування — знає, що однаково не зможе заснути перед такою місією. Якого біса Миротворець вирішив скласти йому компанію… що ж, це хороше запитання, можливо, навіть варто було б його озвучити.

— Чого ти хочеш? — Роберт лише втомлено спирається на стовбур дерева: вони ночують у лісі, щоб приваблювати менше уваги. Хоча, якщо враховувати, що з ними була людина, яка двічі на день світилася, мов новорічна ялинка, а ще — їбуча антропоморфна акула… навряд це було можливо.

— А ти?

— Га?! — чого він точно не хотів — так це грати в загадки з цим світловолосим придурком.

— Нічого, забудь.

— Та вже постараюсь, — пирхає Дюбуа, поринаючи у певну подобу сну: заціпеніння, коли він міг чути і бачити усе навколо, але тим часом мозок і м’язи відпочивали. Дуже корисна навичка як для найманця.

Над головами світять зорі — инші, ніж у Північній півкулі, але набагато яскравіші. Це змушує Роберта задуматись, як давно він узагалі бачив зірки, адже у містах їх майже не видно. Не кажучи вже про те, що за стінами в’язниці не видно взагалі. Утім ці думки ліниві, тіло програє боротьбу із втомою і поступово розслабляється, дозволяючи ледь заплющити очі, хоч на хвильку. Щоб не бачити бісового Кріса.

У того, що його свідомість нарешті здає позиції, є й один неочевидний недолік. Крізь напівприкриті повіки прозирають образи, які у жодному разі не можуть бути реяльними. Утім, вагомости їм надає той факт, що Роберт починає відчувати. Чужі доторки на його щоках, шиї, животі та нижче, значно нижче. Це настільки добре, що просто не може бути насправді, тож він лише відкидає назад голову, розчаровано видихаючи.

— Хочеш начищу твій ствол? — огидний цілком терпимий голос Сміта вириває його з дрімоти, поки видіння не заходить надто далеко.

— Що? — трохи помутнілий після напівсну погляд не одразу вловлює на обличчі навпроти його власного хитру посмішку. — Стій, ти ж не про- ти говориш про секс? — останнє слово зривається із губів стишеним тоном, ніби сама думка про це надто… інтимна?

— А що? — блондин облизнув губи. — Я бачив, як ти на мене дивишся. Точніше, куди ти дивишся. І, як я вже сказав, ми можемо не пережити завтра.

— І що, бажаєш провести останню ніч на Землі із найманим убивцею?

— А ти? — це що, йому зараз здалося? Голос у Миротворця такий, ніби він… фліртує?

— Я думав, ти мене ненавидиш, — здається, ніби Дюбуа з усих сил намагається відкараскатися від чоловіка, а втім, не протестує, коли той сідлає його стегна.

— Так і є, — Кріс торкається його губ обережно, ніби пробує, чи насправді вони такі м’які, якими здаються, і мружиться — щетина кумедно коле підборіддя.

Роберт у відповідь кусає його нижню губу, бо любощі, ні, на них Миротворець точно не заслужив. Стискає шию, злегка обмежуючи можливість вдихнути. Не так, щоб це аж надто заважало, але достатньо відчутно, щоб голова пішла обертом.

Ааах-

Чорт, блондин абсолютно не вміє бути тихим. Корчить із себе такого мачо, а в результаті його веде від одного достатньо глибокого поцілунку. Дюбуа на це злегка смикає його за волосся на потилиці, попереджаючи: він не хоче, щоб їх почули. Чоловік, що сидить на його колінах, ображено хмикає і робить один різкий рух стегнами, дражнячи й без того вже збуджене єство. Ха, тепер уже Бладспорту надто добре, та він стримується, закушуючи губу.

— Відсмокчи, придурку, — пирхає Крістофер так, ніби вказує на щось очевидне.

«Забагато чести», — думає Роберт. Стискає сильніше стегна иншого, цілує і кусає, вириваючи з його грудей нові і нові звуки, хоч і трохи стишені — Сміту не вистачає повітря.

— А ти попроси гарно, — посміхається тоді, коли на мить відсторонюється, лише щоб змінити дислокацію доторків губів нижче, на шию.

«От сволота», — думає Кріс. Його руки — між ними, не дають Дюбуа пригорнути його ближче. А хріна лисого він отримає, якщо не задовольнить спершу блондина. Зрештою, їхній секс не про кохання, вони використовують одне одного, щоб запам’ятати свій останній день, це відчайдушна спроба зачепитися за щось людське і нормальне. Ні того, ні иншого у них давно немає.

— Будь ласкаа- — його голос зривається, коли Роберт пестить язиком аж надто чутливу ділянку шиї, та, схоже, саме це справляє на чоловіка потрібний ефект.

Бладспорт зводиться на ноги, притискаючи коханця до стовбура дерева. Їхні язики сплітаються, а тіла — стикаються, нагадуючи, що одежі на них неприпустимо багато. Його рука стискає член Крістофера через костюм, і відчуття від цього… доволі знайомі. Це ніби тримати в руці руків’я улюбленої ґвинтівки. А вже хто-хто, а Дюбуа знає, як поводитися зі зброєю, найкраще у світі.

Сміт знову нестримано стогне і він збреше, якщо скаже, що йому це не подобається. Знати, що у твоїх руках людина, яка готова майже благати, щоб її торкнулися, це п’янить. Роберт опускається на коліна повільно, не забувши подарувати чоловікові такий погляд, ніби робить йому величезну послугу.

Його рука лягає на чуже стегно, унеможливлюючи рух. Зрештою, Бладспорт не був би собою, якби віддав комусь иншому контроль. Ні, він продовжує дражнитись: легенько дмухає на голівку, затим майже невагомо торкається її кінчиком язика, змушуючи Кріса прогнутися у попереку настільки, наскільки це дозволяє дерево позаду, його кора нещадно дряпає голу шкіру на лопатках, та блондину надто добре, щоб жалітися.

Дюбуа відсторонюється на хвилю і примружується, ніби чекає на запрошення чи прохання, однак Миротворець із напівприкритими повіками, зі світлими віями, що тріпотять у ритм пришвидшеного серцебиття… Ця картина відбивається у його свідомості і Роберт бере павзу, щоб сповна нею насолодитися. А тоді охоплює губами чуже єство, отримуючи у відповідь здивовано-полегшений видих.

Він ніколи не робив цього, тож орієнтується на те, які з його рухів виривають з горла Крістофера більше нестриманих звуків. Перед його очима — округлі стегна чоловіка із м’язами, напруженими настільки, що здається — от-от луснуть, тож Бладспорт не може відмовити собі у задоволенні попестити їх фактично нечутними доторками пучків пальців. Сміт дрібно дрижить і Дюбуа розривається між необхідністю притримати того, коли ноги не зможуть впоратись, і бажанням відсторонитися, перш ніж той кінчить.

— Не так швидко, — вирішує нарешті, рвучко підводячись і трохи смикнувши Кріса за підборіддя догори, щоб їхні погляди зустрілися. — Ти знизу, — він на секунду замислюється. — У мене є змазка…

— Справді? — щиро здивувавшись, усміхається у відповідь той.

— …для зброї.

— Боже, ти справді придурок, — Сміту трохи прояснюється, та він усе ще міцно тримається за чуже плече, ніби не довіряючи більше власним кінцівкам у якості опори. — У задній кишені костюма, який ти так грубо з мене здер, є презервативи та змазка. І швидше, бо впораюсь і без тебе.

— Не сумніваюсь, — скалиться Роберт, нахиляючись і перебираючи купу чужого одягу. — Ти що, їх постійно з собою носиш?

— Взяв, бо знав, що знадобляться, — цідить Миротворець крізь зуби, коли всередину входять одразу два пальці. Очікувано, навряд чи цей чоловік, якого батько з дитинства навчав убивати, взагалі бував ніжним.

Крістофер насолоджується солодкою помстою. Він дбайливо розстібає кожен карабін на костюмі Бладспорта, не пропускає жоден повз в’юнкі пальці, хоча за бажання броню можна було б зняти просто через голову. Не забуває насмішливо пирхнути, коли помічає зусилля, яких докладає чоловік, щоб підняти його за сідниці. Та зрештою, в голові не залишається жодної думки, коли той нарешті входить.

Роберта так багато і це так добре. Він рухається грубо, втискає мускулисте тіло у стовбур позаду, та все ж відволікає від дискомфорту вимогливими поцілунками у шию. Схоже, Дюбуа намагається стриматися, та коли його обіймають ногами за талію і крадуть стриманий стогін просто з губів, він пришвидшується, стискаючи чужу сідницю. Друга його рука повільно рухається вгору-вниз — він не збирається задовольняти і без того самовдоволеного Миротворця.

— Так швидко? — насмішливо упівголоса запитує той, коли бачить, що Бладспорт уже на межі.

У відповідь чоловік відчутно ляскає його по дупі й робить ще декілька більш розмірених поштовхів, усе ж кінчаючи раніше. Його щелепи стискаються на чужому плечі, та Роберт пришвидшує рухи однієї долоні, пальцями иншої руки намацуючи чутливу точку всередині Кріса і доводячи того до стану, коли повітря не вистачає навіть на стогони.

— Ну невже це було так важко? — хитро запитує опісля Миротворець, та йому не відповідають.

Ще чого, розводитися на балачки після сексу із цим нещасним моралізатором, що по лікті в крові. Дюбуа швидко застібає костюм, залишаючи того на варті. І що з того, що йому хотілося ще раз поцілувати блондина, можливо, навіть залишитися на другий раунд, де він зробив би усе правильно? Це був не той чоловік, з яким Роберт хотів би провести решту життя, у будь-якому разі.

***

Будівля руйнувалася і якби Бладспорт досі вірив у хоч якогось із богів, то певне молився б за своє життя. Коліна болять від кожного наступного падіння і він навіть радий, що Кріса немає поруч, бо той точно пожартував би про це. Утім, як то кажуть: згадай чорта, а той і у двері. І перш ніж Роберт може це усвідомити, він уже направляє зброю на того, із ким ще учора сплітався язиками.

— Опусти зброю, Крістофере.

— Не можу, — дуло його пістолета направлене на Кліо, яка лежить на підлозі напівпритомна, та це може швидко змінитися.

— Хочеш пограти у «хто швидше вистрелить»?

— Ну вчора ти точно виграв, — заходиться сміхом Миротворець і тільки за це він міг би стати мішенню. Дівчина у нього на прицілі ніяк на це не реягує, певно, добряче вдарилася головою, та це і добре. — Я не можу дозволити, щоб секрети цієї країни потрапили у чиїсь руки, — його голос раптом стає серйозним.

— Відпусти Кліо. Вона нікому нічого не скаже.

— Ууу, що ж це у нас тут? Вирішив замінити дівчинці татка? Краще б власну доньку так пильнував — то може і не опинився б тут, — з виразу обличчя Дюбуа зрозуміло — чоловік втрапив точно в ціль, навіть не натиснувши на гачок. — Так, Уоллер розказала, як «завербувала» тебе.

Байдуже. Це просто секс на одну ніч. Зрештою, він же так хотів пустити нахабі кулю поміж світлих очей.

— Ну серйозно, ти ж не думаєш, що встигнеш першим?

— Звісно ні, — лице Роберта прикрашає аж надміру широка посмішка. — Я лише відволікав твою увагу.

Миротворець устиг лише обернутися, перш ніж Гарлі протяла його грудну клітину списом. Фактично, вчинила з убивцею те, що він заподіяв своїй останній жертві.

— А чого це він? Ви двоє що…? — вона зробила цілком зрозумілий жест пальцями, та Бладспорт у відповідь лише струснув головою.

— Воно було того не варте.