Він виділив собі час на прощання. Блукав коридорами та кімнатами маєтку, ніби стороння людина. Розмірена хода відлунювала від начищеного паркету Блакитної зали, він розглядався навкруги, намагаючись запам’ятати невловимі деталі інтер’єру. Така собі екскурсія. Була б змога, він би ще і плащ-невидимку одягнув, щоби навіть стіни його не впізнавали.
Його провідником цим темним маєтком були лише затуманені думки про те, наскільки ж ганебно для наступника не відчувати себе гідним цього місця, не бути гордим спадкоємцем свого роду. Ось він, стоїть зараз посеред розкішних тьмяних фамільних гобеленів, і він цього соромиться. Усього цього: свого спадку, адже родинні сподівання душать; й особливо минулого себе, бо тій, старій версії, було б не однаково на ці сподівання.
Пальці делікатно торкнулися самотньої порцелянової вази. Часом він розчинявся в минувших хвилях свого життя й обдумував: а чи міг він вчинити інакше? Однак зараз вже чітко розумів, що все зроблене ним показувало, ким же він є насправді. Праведні вчинки станом на той момент, у його становищі, зовсім не видавалися вигідним, а від цього й необхідними. Тверезо оцінюючи всі минулі ситуації вже дорослим, зі зваженими цінностями, він міг визнати, що багато про що шкодує, але ще більше він був вдячний тим малим сплескам «благородності», які зараз допомагають йому та його родині залишитися в межах цієї країни та не бути звинуваченим у кожному спалахові підвищеної цікавості до темної магії на материку. З тих подій пройшло багато часу, вибачення щирі й не дуже вже промовлено. Хтось повірив йому, дехто навіть теж змінився, але видавався від цього лиш більш лицемірним, ніж раніше. Багато хто взагалі віддалився, але є й ті, хто навпаки, уперше за всі роки, став йому ближче та дорожче, ніж він міг собі це дозволити. Сам він досі продовжував балансувати та змінюватися, а єдиною стабільністю в його житті стало остаточне прийняття свого боку. Тому, так, він усе ще щодня розкаювався, але вже робив це не так гучно, більше не на всю Магічну Британію, його вибачення призначалися значно скромнішій авдиторії та менш просторим стінам. Розписи на вазі востаннє зблиснули у світлі палички.
Проте досі найгірше він почувався виключно в оточенні саме цих холодних кам’яних стін, де з кожного портрету за тобою слідкує предок, у якого той самий ніс, а ось у цього така сама викривлена посмішка та незмінне біляве волосся. Ці чоловічі обличчя ще ніколи не справляли на нього таке сильне враження. Ще не викликали такого підсвідомого хвилювання. Вони бачили в ньому того, яким його виховували батьки, а та людина ганебно померла. Малим та покірним він не відчував жодного страху, лиш чисте захоплення. Ця родина — ідеал, його предки — це ті, хто зробили його рід чимось значущим у магічному світі.
Маги, сильні маги, лише сильна та чиста кров.
Від однієї думки про це, його власний організм ніби відмовлявся нормально розганяти кров, тому кінчики пальців були холодними та відчувалися від цього чужими. Він не дуже на це зважав, адже сьогодні відчайдушно хотілося бути саме чужинцем у місці, яке для нього після війни вже ніколи не стане тим затишним домом, що й раніше. Хоча насправді відчуття холоду було створене не примарними думками зрадника, холодне повітря було дуже навіть реальним і на це вказувала також протяжна пара, що утворилася від судорожного видиху, який не був спричинений нічим конкретним. Лише втома та відраза. Хлопець одним обережним рухом підняв комір свого пальта й заховав у ньому замерзле обличчя. Маєток протоплювали лиш перед безпосереднім візитом членів родини, про який зазвичай ельфи були попереджені, але цього разу він проігнорував це, адже затримуватися надовго зовсім не хотілося. Як і не хотілося витрачати час та сили на поновлення родинних зігріваючих чарів, які стають невід’ємною частиною підтримання дому, коли твій рід славиться гордою прихильністю до кам’яних особняків Вілтшира. Після дитинства проведеного в такому місці, підземелля Слизерину взагалі ніколи не страхали його прохолодою та вогкістю.
Килими на мармуровій підлозі в коридорах м’яко заглушували крок парубка. Він намірено пройшов повз велику їдальню на цьому поверсі, навіть не глянувши на великі різьблені двері, що вели до неї. Усе ж, осібні гостьові кімнати, та ось вона навіювали найгірші зі спогадів. Залишилася лише одна кімната, яку він хотів би запам’ятати перед від’їздом. Його власна.
Численні коридори та сходи зводили його з розуму, але переміститися явленням до власних покоїв — це «неналежна поведінка для молодого панича, яким він і являвся». Білі замкнені двері не виглядали гостинними навіть для людини, яка єдина мала право на те, щоб увійти в них. Невербальної Алогомори було достатньою (їхня замкненість була лиш формальністю), щоби побачити свою кімнату абсолютно в тому ж стані, що він залишив її в останні свій візит. Стоячи струнко посередині кімнати, юнак все роздивлявся довкола, а потім на хвилю задумавшись, зробив кілька паралельних горизонтальних змахів паличкою, а потім ще один різкий у напрямку до себе. Велике біле полотно спочатку виткалося просто в повітрі, а потім обережно лягло на ліжко, ховаючи навіть його бильце з ніжками, й щільно прилягло додолу.
Він повторив усі ці рухи для кожного стільця, тумбочки, навіть шафи й зупинився аж біля комоду, де розміщувалося багато дрібничок різної цінності. Перед тим, як накрити й комод, він зменшив усі прикраси, що були на верхівці. Їх він обережно закинув у розшитий капшучок, який попередньо вийняв з кишені і квапливо повернув на місце по закінченню.
Підійшовши до останнього скляного столика на ажурних кованих ніжках, що лишався за його спиною, він узяв у вільну руку одну з численних чарографій в сріблястій рамі. Юнак пройшовся пальцем по лискучій рамці, стираючи неіснуючий пил. Якби не ельфи-домовики, тут усе давно б заросло павутиною. Маєток підтримується, але не має підтримки господарів, навіть мати більше не може тут перебувати, особливо зараз, коли вона постійно залишалася тут сама.
З чарографії на нього дивилася ніби не його мама, а зовсім інша жінка. ЇЇ постава була все такою ж рівною та величною, але волосся видавалося яскравішим, а усмішка більш щирою та невимушеною. Рука жінки ніжно притримувала свого сина, ще зовсім малого хлопця, на час зйомки цієї чарографії, його нога ще навіть не переступила поріг Гоґвортсу.
Його мала копія досконало наслідувала поставу та зверхню посмішку батька, що стояв позаду сина, але ця показовість тривала лиш коротку закарбовану на знімку секунду. Уже наступної миті юнак на чарографії помічав золотий снич, який стрімко проносився перед його носом. Він робив легкий крок у бік відлетівшого снича, рука мами в цей момент легенько зісковзувала з плеча сина, а батько роздратовано піджимав губи. Натомість в очах малого біловолосого хлопця з’являлася чиста та по-дитячому щира втіха.
Він теперішній дивився на цей зациклений момент знову і знову, аж поки не почув якийсь шум, хтось похапцем спускався з горішніх бокових сходів. Він досі стояв, втупившись у чарографію, міцно стискав рамку та не обертався. Кроки стихнули прямо перед входом у кімнату. Роздався легкий стук по дереву, привертаючи його увагу. Юнак розвернувся і світло його Лумоса зблиснуло у скельцях окулярів навпроти. Хлопець, що стояв у дверях притиснувся плечем до дверного косяка та тихо й занадто тепло для цих холодних стін, промовив:
— Ледь знайшов тебе, Драко, - на вустах вигравала примарна усмішка. – Вже готовий йти?
Відгуки