Коли Кроулі раптово прокинувся вночі, на нього чекав дивний сюрприз. Голову його прикрашав чудернацький нічний ковпак, один з таких, які носили ще за часів королів.
Серйозно, Кроулі не міг пригадати, коли востаннє бачив і торкався чогось подібного. За його даними, які до речі, були такими ж точними, як хімічний склад повітря, тобто, не зовсім точними, але за його даними такі головні убори давно вийшли з моди. Хіба якийсь ненормальний спав у ковпаку, натягнутому по самісінькі вуха, але ж не шанований демон. Точно не демон.
— Азирафаїл! — вимогливо гукнув Кроулі у темряву, але ніхто навіть не думав відповідати.
Тоді Кроулі підхопився з ліжка, не знімаючи ковпака. Клацнув пальцями — і кілька жовтогарячих вогників запалало навколо дзеркала. Кроулі, як і вся інша відома й невідома нечисть, не повинен був віддзеркалюватися, але він це робив. О, як зухвало він це робив!
Але в ковпаку він виглядав так, наче його закинули сюди зі сімнадцятого-вісімнадцятого століття. Кроулі добре пам’ятав ті дикі часи, і хоча тоді добряче веселився, ніколи не розумів нічної моди.
— Ну, мені личить. Але ж, — він покрутився перед дзеркалом, знімаючи та надягаючи ковпак. — Так, личить. Навіть дуже.
Мода минулих днів диктувала практичні правила: ковпак потрібен, аби не завелись воші, він також потрібен, аби не змерзнути. Оскільки ніяких вошей у Кроулі бути не могло, тим паче останнім часом демон зайнявся питанням відновлення волосся після пекельних процедур, залишався холод.
— Але ж демони не мерзнуть, — він погасив всі вогники одним подихом, знову забрався на ліжко. З-під ковпака вилізли вогняні кучері, наче чіпкі мацаки восьминога з киплячої каструлі.
Кроулі розвалився на м’яких перинах, намагаючись звикнути до незвичайного відчуття: носити на голові роги та інші важливі демонічні органи — не те ж саме, що спати у химерному уборі. На мить він уявив собі Вельзевул у такому ж ковпаку, й тишком хекнув.
— Ти це кому кажеш? — поцікавився Азирафаїл з посмішкою.
Він, виявилось, був десь тут поряд, а відгукнутися вирішив тільки зараз. Якщо вам казали, що янголи не знають хитрості — вам нахабно брехали. Все вони добре знали. Особливо цей янгол.
Ліниво повернувшись на бік, Кроулі зручно влаштувався на подушках. Його зміїний погляд уважно вивчив фігуру Азирафаїла. Той був без ковпака. Значить, то дбайливі янгольські руки вмостили нічну шапку-конус на розтріпану демонічну чуприну.
— О, так ти тут, — Кроулі вдав, що здивований. — До чого цей маскарад?
— Немає ніякого маскараду, — надто спокійно відповів янгол, всідаючись у крісло навпроти ліжка. — Ти просто змерз.
— Що? — брови Кроулі поповзли догори. — Демони не мерзнуть.
— Демони не сплять, не їдять, та вони багато чого не роблять, одначе… Ти тремтів, наче прапорець від вітру.
— Не починай, — Кроулі підійняв руку, показавши «стоп», і Азирафаїл замовчав.
Опалювального сезону в Британії як такого немає, кожен грівся як міг. І хоч Кроулі до самісіньких тисячолітніх кісточок був демоном, набрався стільки всього від людей, що… Ось і мерзлякуватість підхопив. Легеньку, але вона не дуже подобалась йому: сидіти у пекельній хмарі з сірки та інших гидотних парів, було навіть приємніше.
— Азирафаїл, — почав Кроулі, смикаючи за м’який, пухнастий помпон на кінчику ковпака.
— Слухаю, — посміхнувся янгол так, ніби весь цей час чекав на те саме запитання, яке от-от мав задати Кроулі.
— Де ти його знайшов?
Трохи не те питання, точніше, зовсім не те питання, але Азирафаїл загадково примружився.
— Це ковпак самого Дікенса, — урочисто мовив він. — Довгими холодними ночами у цьому ковпаку він писав свої моторошні, але повчальні історії. Як думаєш, звідки в його голові з’явилась ідея про Скруджа? Завдяки йому.
— Щось цей ковпак виглядає надто новим. Я б навіть сказав, що молодим.
— А ти б хотів спати в брудному й засаленому ковпаку Дікенса? — засміявся Азирафаїл. — Я дістав новенький. Від нього ж.
Кроулі стенув плечима, відпустивши помпон. Той зупинився над лобом, і довелось відкинути голову назад, аби позбутися його. Суперечити тому, що у ковпаку було тепло й зручно, Кроулі не міг. Знали ж щось люди тоді, кілька століть тому, коли придумали ось ці чудові головні убори. І чому це їх зараз не носять?
Азирафаїл плюхнувся на пухке ліжко, задоволено примружив очі. Після цілого дня на ногах, навіть у янгола починала боліти спина й гуділи ноги. Може, це через надмірні контакти з простими смертними, може, через вкрай надмірні контакти з демоном.
— Слухай, — Кроулі підійнявся на ліктях, і помпон знову вдарив його у ніс. — А чого це мене гріє якийсь дурнуватий ковпак, а не ти?
Куточки рота Азирафаїла затремтіли, а потім склалися у переможну посмішку. Нарешті пролунало те саме запитання, на яке розраховував янгол. Кроулі схопив його зі спини та міцно обійняв, притискаючи до себе. То було схоже на зустріч з нагрітою піччю після довгої зимової риболовлі. Жаром дихав демон, а янгол переймав той жар, й, заражений ним, сам видихав гаряче, надто гаряче повітря.
Ковпак валявся на підлозі, поміж іншого одягу, вологих простирадл і зім’ятих подушок. Якби тільки сер Дікенс знав, що творилось тоді… там ще брав участь його головний убір! О, він би про таке не написав. Хоча хтозна.
Відгуки