Запах свободи

— Не смій вештатися містом, П’ятий. Ти не достатньо добре його знаєш.

— Так-так, таточко. Не знаю. Так-так.

— Перестань кривлятися.

П’ятий не відповів, лиш недобре посміхнувся. Ковтнувши трохи коли з банки, зім’яв її та жбурнув у смітник біля столу сера Реджинальда. Промахнувся, і банка з шумом гепнулась на підлогу. Сер Реджинальд Харгрівз втомлено зітхнув.

— Ти навіть у смітник влучити не можеш, — проговорив він байдуже, та в його голосі звучало дещо дуже схоже на знущання.

— А хто сказав, що я цілився у смітник? — П’ятий схилив голову набік. — Я б залюбки поцілив нею в тебе.

Реджинальд хекнув, діставши з кишені годинник та перевіривши час. Не звертаючи уваги на П’ятого, який прийшов сюди явно з ціллю дістати батька, сер Харгрівз стримано мовив:

— Тобі час займатися. Якщо мрієш влучити в мене банкою, займатися доведеться все життя.

— Ха-ха.

— Слухай мене і все буде добре, — механічно, ніби він сам був андроїдом, а зовсім не Грейс, додав Реджинальд. — Не створюй проблем.

— Так-так, знаю-знаю.

Зачинивши за собою двері, П’ятий на хвильку затримався. Реджинальд увімкнув якусь дивну мелодію, і грамофон затарахкотів у передсмертних конвульсіях. П’ятому здалось, ніби він почув тихий спів, хіба що сам Реджинальд раптово відкрив у собі талант співака.

— Він зовсім того, — уїдливо прошепотів П’ятий і миттєво перемістився на кухню.

Дієго якраз зробив сендвіч з арахісовим маслом та зефіром, і П’ятому не довелось затримуватись тут надовго. Схопивши сендвіч і кинувши Дієго: «Пробач, але мені потрібніше», П’ятий зник так само зненацька, як і з’явився. Він не почув кілька смачненьких лайливих слів, які кинув сердитий Дієго йому у спину.

Виник П’ятий посеред дороги, і якийсь зелений Пакард дивом не збив його: вдалось переміститися знову, та пів сендвіча загубилось. Тепер, на щастя, в безпечному місці, на складі магазину одягу. Тут П’ятий, не сильно дбаючи про правила і закони, взяв собі джинсову куртку, але вона виявилась завеликою, тому він потонув у ній. Закачавши рукава, рушив далі.

Тепер П’ятий ледве не врізався головою в стіну, яка раптово виросла посеред маршруту. Батько застерігав, що переміщення простором може викликати деякі проблеми, якщо погано прокладати маршрут і не знати місцевість. П’ятий покачав головою: згадка про Реджинальда виникла, як виникають звичайно неприємні дитячі спогади. Сер Харгрівз сам по собі — суцільний дитячий кошмар, бо не жив він у шафі й не ховався під ліжком, він був реальним.

Роздратовано сплюнувши залишки зефіру, який застряв поміж зубів, номер П’ять зник. Через мить він стояв вже з іншого боку стіни, красномовно тицяючи їй середній палець.

— Ти хто такий? — пролунав зовсім недоброзичливий голос за спиною. — Зараз я з тобою розберуся!

О, П’ятий давно звик стикатися з проблемами прямо лобом. Можна сказати, що набив собі добрячу ґулю. Він коротко посміхнувся озброєному охоронцеві та зник, опинившись ззаду того. Один швидкий, точний рух — і охоронець на землі, зіщулений та чвиркаючи:

— Ах ти, малий йолоп, зараз я тобі! — і спробував підвестися.

— Вибачте, але я дуже сильно поспішаю, — П’ятий розвів руками в сторони.

Коли охоронець врешті підхопився, зухвалого хлопчака вже і слід простив. Вилаявшись, охоронець задер голову і почав роздивлятися височенну стіну. Яким чином сюди проник малий шкідник та куди зник — залишилось загадкою. Певно, справи знаменитої академії його мало цікавили.

Нова кав’ярня, у якій П’ятий зазвичай замовляв смачні пончики чи тістечка, виявилась наступною зупинкою. Після надто солодкого сендвіча дуже хотілось пити. П’ятий виник в темряві найпотаємнішого кутка, який знаходився біля туалету, а потім попрямував до барної стійки. Холодний напій заспокоїв, підбадьорив та впевнив в тому, що він, П’ятий може все. П’ятий усміхнувся сам собі і підійняв напівпорожній стакан, салютуючи.

Париж? Берлін? Чи, може, Токіо? Острови десь у Тихому океані чи стародавні єгипетські піраміди? Він міг відправитися куди завгодно, зовсім без квитка. І він вже бував і там, і тут, іноді приносив додому подарунки братам та сестрам. Тільки не батьку. О, йому б залюбки приніс єгипетських вбивчих бактерій з гробниць чи прокляття.

З кав’ярні П’ятий вийшов на своїх двох, а не перемістився через пів міста. Цього разу він влучив точно у смітник, і скляна пляшка зі дзвоном торкнулась дна. В повітрі пахнуло сигаретами, шоколадом і бензином. Місто жило, рухалось і гуділо. Зовсім не так, як в академії, де, здавалось, всі давно вмерли, а жили лише заради батькових планів.

Блукаючи вулицями, номер П’ять зустрічався з різними людьми: ось він в районі, де від людей різко тхнуло сечею та алкоголем, а ось він біля офісу типових білих комірців, всезнайок та снобів. Там він пожертвував долар, який колись виграв у Бена, а тут він сам виглядав не найкращим чином і його дбайливо питали чи, бува, не загубився він. Він бачив темні смердючі нетрі міста, наче саме його дно, а потім летів догори, ніби до самого раю, там, де всі жили щасливо. Ніби щасливо, бо П’ятий знав: повністю щасливих людей не існує.

Десь о третій годині ночі номер П’ять опинився посеред трейлерного парку. Звідкись лунало гучне сопіння, звідкись дикий регіт, хтось перевіряв ліжко на витривалість. П’ятий гепнувся на траву, зітхнув. Тут жили люди, хоч і не найбагатші та вони, здавалось, були всім задоволені. А він, у своїй краденій великій куртці, володар надзвичайного дару, наче не відчував задоволення від світу.

Щось більше ховалось там, за межею, за яку забороняв заходити батько. П’ятий, наче пес у нашийнику, міцному, в якому задихався, мав виконувати накази Реджинальда. Всі вони мусили. А ці люди, мабуть, були вільними, хоч і жили тут.

П’ятий окинув поглядом трейлери, а потім, задерши голову догори, гмукнув. Якщо там проживало якесь вище створіння, воно, напевно, зараз сміялось над ним. Зорі дивились на нього прохолодно, байдуже, і П’ятий копіював той їхній погляд.
Вітер приніс свіжість і змусив сховати шию у високому комірі. П’ятий дихав свободою, впивався нею, ковтав, ненажерливо, несамовито давився. Вдома повітря було інакшим, там його наче не вистачало. І повертатися означало власноруч надягати на себе нашийник, закриваючись у вольєрі.

Разом з П’ятим у хол величного будинку проникли скромні рештки запаху свободи. Сходинками вниз мчали брати та сестра, Ваня ж завмерла на найпершій сходинці й не поспішала донизу. П’ятий повільно видихнув, надягнувши маску звичної відчуженості та непохитної впевненості.

— Ти де був? Хіба не дивився на годинник?! — вигукнула Елісон, схрестивши руки на грудях.

— Ми думали, що ти загубився. Жаль, звісно, що цього не трапилось, — ущипливо посміхнувся Дієго.

— Батько тебе в’є, — тихо кинула згори Ваня, похитавши головою. — Де ж ти був…

— Я не можу загубитися. Я ж П’ятий, — самовпевнено підкреслив він останнє слово. — Чи ви забули?

— Наче не даєш забути про це, — прогугнявив Клаус. — Про те хто ти.

— Точно, — приречено підтвердив Лютер. — Точно. Не даєш.

Нагорі скрипнули двері, з’явилась тонка смужка світла, у якій швидко промайнула тінь. П’ятий завмер в очікуванні чергового діалогу з батьком, навіть не розмови — то надто сильно сказано. Запах свободи остаточно вивітрився, і навіть куртка вже не пахнула містом, волею, життям. П’ятий зняв її та кинув на крісло. Зранку Грейс прибере її.

— Ну і де ти був, П’ятий? — прогримів Реджинальд так по-батьківськи, наче йому справді було не байдуже до П’ятого як до сина, а не як до супергероя.

Сер Реджинальд Харгрівз злетів сходинками й, зупинившись за кілька кроків від номера П’ятого, нагородив його довгим грізним поглядом. Куточок губ П’ятого поповз догори, і на щоці його з’явилась наймиліша ямочка. Перемістившись на найвищу сходинку, на якій все ще стояла Ваня, П’ятий нахабно кинув:

— Намагався загубитися.