Скарамуш обережно відчинив двері однієї з тюремних кімнат. Дуже підозріло, що його шлях сюди ніхто не перервав. Він зустрів лише одного охоронця, але й той одразу відповів на його запитання, навіть не вступивши в бій.
Пройшло декілька тижнів відтоді, як до нього дійшли чутки про викрадення Кадзухи. Перші декілька днів Скара витратив на те, щоб отримати їм підвердження. Таки впевнившись, одразу почав шлях до Сніжної. І отут почалися проблеми, бо мандрувати без підтримки Фатуї було набагато складніше. Тому це зайняло непробачно багато часу.
Серце стискалося від думок про те, що з ним могли зробити. Лишалось сподіватися, що вони використають його як козир, та будуть тримати в нормі, щоб обміняти на гнозис. Але гидкий хробак в голові нашіптував, що це точно не так, вони не вчиняють так легковажно.
Скарамуша зустріла порожня сіра кімната без вікон, з єдиним матрасом на підлозі. На ньому сиділа людина, схиливши голову до низу. Колись біле волосся тепер було схоже на давно перевикористану ганчірку.
Почувши скрип петель, людина змучено підвелась, дивлячись у бік Скарамуша. Його очі зустрілися із зіпсованою копією таких рідних калинових.
— Починайте, - стомлено прошепотів Кадзуха та вирівнявся.
Скарамуш не хотів вірити своїм очам. Він знав, що це може статися, він боявся цього. Тепер серед них двох зламаною лялькою був не він. Хлопець поспішно зробив декілька кроків наближаючись до полоненого. Протягнув руку, щоб торкнутися коханої щоки, впевнитися, що це правда. Хотілося вірити, що це лише страшний сон, чи якісь нові винаходи Фатуї, що проникають в розум.
Кадзуха сіпнувся. Було помітно, що він намагається тримати себе в руках, не рухатися.
— Що вони з тобою зробили… - зірвалося з вуст Скарамуша. Образ сильного Оповідача кожної секунди руйнувався від вигляду цього зламаного його промінчика. Від живого обличчя Кадзухи лишилася лише слабка тінь, мордована найгіршими з катувань Фатуї. І це було видно.
Сам Скарамуш знав як це, коли Доторе ставить на тобі досліди. Але ж тоді він стримувався. Кров холола від усвідомлення того, що з ним могли робити. Хотілося винищити весь світ і відновити його в людині перед ним водночас.
Раптом на обличчі Кадзухи промайнув переляк. Сердце стислося знов. Він злякався того, що його не катують.
— Що ви… збираєтесь робити? - боязко запитав він. Здалося, ніби Скарамушу поцілили по голові. Здогадки пронизували не гірше блискавок Електро Архонтки. Він не впізнає його. Кадзуха не впізнає його. Рука інстинктивно відсахнулася від обличчя хлопця, ніби обпікшись.
Очі зневіренo блукали по коханому, намагаючись побачити там хоча б щось знайоме. Щоки змокріли від потікших сліз. Скарамуш завжди думав, що не здатен відчувати хоча б щось. Досліди Фатуї це навіть підтверджували. Але один хлопець, що так любив природу й поезію, зміг впевнити його, що це не так. Навчив його жити.
А зараз з ним сталося це. І все через самого Скарамуша. Ноги підкосило і він впав на коліна. Тепер вже і не хвилювало, чи зроблять з ним щось. Не так давно народжена надія знову покинула його.
Відгуки