В бетоннім кубі стало тихо.
Нема ні крику, ні молитв.
Але у шибках як на лихо
Дороги криком бік повит.
Можливі там розмови тихі,
Веделок дзвін, щасливий сміх,
Сльозливі жарти, там не стихлі,
Життєвий колір там не зблід.
Давно ці стіни стали сірі,
Схолов тьмяний старий камін.
Живе тут у німій невірі
Не підіймаючись з колін.
Минулим днем, минувшим цвітом,
Вицвівшим фото на стіні,
Очей забутим дивним квітом,
Що аж ближчали у пітьмі.
Вони яскраво всім світили,
Вбивали смуток і журбу.
Та от давно же помарніли,
Зоставивши печаль одну.
В бетоннім кубі нема світла,
Нема життя, немає слів.
Лиш там, десь у прозорих вікнах
У щастя вірять та богів.
