Хлюпала озерна вода під жовтими клювами качок. Перегукувались одна з одною пташки, додаючи в симфонію кожна свою партію. Бувало, дмухав вітер, пронизуючи до кісток, але це ставалось зовсім рідко, тож не варте нашої уваги.
Кроулі сидів на лавочці і задумливо спостерігав за бокоплавом, що стрибав в різні сторони, намагаючись попасти під ритм лісової какофонії. Іноді він переводив погляд на позолочені вранішнім сонцем листя дерев. Вони блищали, мов справжні коштовності, заворожували та спокушали одночасно. Це дещо йому нагадало, тому, порушивши навколишню ідилію, він піднявся з лавки та зірвав пару листків. Десь в раю вмер один янгол-еколог.
Кроулі ж це не турбувало. Він порожнім поглядом роздивлявся прожилки на своїй знахідці, яка на сонці переливалась золотом, а в тіні нагадувала звичайнісінькій смарагд. Ну, подумаєш, якийсь зелений камінчик, що буває дорожче алмазу.
– Боже мій, ти зіпсував природу. Справжній демон, – з’явився схвильований Азирафаїл за спиною.
– Це моя робота, скільки можна дивуватись, – він розвернувся обличчям до новоприбулого і здивовано витріщився.
– А це що за сучасна мода?
– Називається: я вчора розбирався з документацією весь вечір, тому ліг спати пізно, вночі прокинувся від холоду, а коли пішов зачиняти вікно, то зустрів випале з гнізда пташеня. Потім я півгодини шукав його рідне кубельце і ще півгодини думав, як би його туди перенести. В результаті заснув, коли світало і прокинувся, коли у вікно почала стукати клювом його матінка, мабуть, переплутавши мене з хуліганом.
– І що?
– Так от, несправедлива природа! Я її сина врятував, а вона подумала, що я його скинув собі ж на підвіконня, поки вона спала. Може, вирішила, що я бідний голодний студент, який з відчаю готовий птахів з-під стріхи їсти.
– Неймовірно печальна історія з філософським підтекстом, – кивнув співчутливо Кроулі, – але причому тут ти, в піжамі, в Сент-Джеймському парку о восьмій ранку?
– А, так я майже дійшов до суті…
Раптом на все горло заклекотав лелека, розтинаючи своїм галасом тишу сонного міста.
Парочка синхронно замовкла, спостерігаючи за граціозним помахом крил та тихим плюскітом, коли птах сів на ребристу поверхню озера.
– Усівся і сидить, – вголос констатував факт Кроулі з тим самим відсутнім поглядом.
– До речі, так. Навіть журавель сидить, а ти чомусь стоїш весь цей час переді мною і світиш…світиш своєю дупою, як збоченець, – зніяковіло зауважив Азирафаїл.
– Ой, вибачаюсь за незаплановане спокушання, – без тіні усміху відказав збоченець та все ж таки підсів поряд.
Чоловік в байкерській куртці, (мабуть, вкраденої ще в Джимі Гендрікса), що виглядає, як живий доказ невмирущого року; та ще один, білий й ніжний, мов вечірній крем для рук, в нічній піжамі із намальованими зірочками. Хіба не ідеальна пара?
– Ну, так як закінчилась твоя нічна трагедія, де ти рятуєш знедолених та нещасних пташенят?
– Та нічого особливого. Я знайшов пакет насіння, яке мене врятувало від крилатої навали, а тоді вирішив побудувати двоповерхову годівничку з джакузі на даху.
– Як би я тебе не знав, то подумав би, що ти жартуєш, – закотив очі Кроулі.
– Я не жартую, – обурено надув щоки, – просто там замість води пісок. Птахам теж треба слідкувати за своєю гігієною.
– Дивно, що ти янгол, а не орнітолог.
– Мені ніхто не заважає бути і янголом, і орнітологом одночасно.
– Хіба що розлючені матері бояться довіряти тобі своїх дітей, – насмішливо кинув Кроулі, згадуючи, що Азирафаїл вже не вперше не справляється з обов’язками няньки. Колись вони разом підпрацьовували в елітному домі і це виявилась їх перевірка, як вони справляються з ролю батьків. Перевірка повністю провалилась. Висновок: довіряти їм дітей точно не можна. Так вважав Кроулі, але з Азирафаїлом своїми підсумками не поділився.
– А знаєш, чому ти погана нянька? Бо матері кажуть, що їх діти – янголи, а коли зустрічають тебе, то думають, що ти для них конкурент, – якось без звичного ентузіазму пожартував Кроулі. А, можливо, це був і не жарт. Щось у нього сьогодні жахливо виходить з каламбурами.
– Цікаво, чому вони мене постійно в чомусь підозрюють. Я ж завжди виглядаю охайно і інтелегентно, як справжній джентельмен, а не як якийсь епатажний демон.
Кроулі іронічно вигнув брову.
– Як джентельмен, кажеш?
– Добре, сьогодні не рахується. Сьогодні в мене був тяжкий день, – втомлено виправдовувався.
– Якщо ти не помітив, то день тільки починається, а ти досі не пояснив, що сталось з твоїм ідеально випрасуваним білим костюмом.
– Не білим, а кольору кави з молоком, – підняв догори палець та зашарівся, – я просто ледве не проспав і боявся запізнитись, вибач. Надто захопився майструванням мансарди, розміром лялькового будинку, що не помітив, як світало, а про нашу зустріч згадав в останній момент, коли задзвонив той пристрій, який ти мені подарував тиждень назад.
– Телефон називається, – підказав фахівець з технологій 21 століття.
– Ага, той самий. Я почув гучну мелодію і твій голос. Знаєш, як я перелякався?! – він щиро зобразив нажахане обличчя.
– Навіть не уявляю, – ховаючи усмішку, промимрив Кроулі. Здається, його настрій поступово підіймався.
– Ось, послухай. Я не розумію, звідки це взялося.
Азирафаїл дістав з нагрудної кишені невеличку залізяку і, трясучи нею, почав щосили натискати кнопки.
– Дай сюди, – Кроулі нетерпляче висмикнув у нього телефон, клацнув пару разів і з динаміка на максимальній гучності вирвався знайомий голос: “DON’T STOP ME NO-O-OW!”
Володар телефону смикнувся, а Кроулі самовдовлене вискалив зуби.
– Так це ти поставив? – перекрикуючи пісню, Азирафаїл машинально прикрив екран долонею, намагаючись хоч трохи приглушити рингтон з хриплим голосом Кроулі, який абсолютно не попадав в ноти ( він сто відсотків спеціально, бо в раю давно ходять чутки, що насправді демони дуже гарно співають).
В лівій руці Кроулі досі стискав листочки, а права почала легенько колоти. Він бігло глянув на зморшкувату долоню, що ледь торкалась його пальців. Така м’яка і тепла, як дупця немовля. У ангелів все ідеально чи як? Цікаво, чи в них такий же гладкий х…
Грішні роздуми перервала пухнаста тінь, що промайнула біля самих ніг. Винуватець безсоння Азирафаїла натиснув на динамік і мелодія врешті стихла. Азирафаїл полегшено видихнув іі ображено відібрав телефон.
– Все, більше не дозволю тобі до нього торкатись. А то ще не вистачало, щоб ти мені поставив який-небудь тяжкий метал на будильник чи як ти його називаєш.
– А непогана ідея, дорогесенькій мій, – знову ж таки без великого запалу відказав Кроулі. – Ти теж це бачив?
– Що?
– Білку. Вона прям під моїми ногами пробігла.
– Ох, як мило. Їй ще повезло, що ти її не зловив і не підсмажив на грилі.
– Я взагалі-то демон, а не людожер. До речі, про гриль. Настала моя черга вибирати, де ми будемо снідати.
– О ні-і, невже знову? Тільки давай не як минулого разу: в клітці з акулами на дні Тихого океану. Будь ласка, – простогнав Азирафаїл.
– Клітка з акулами, то найнудніше, що я коли-небудь придумував, – пирхнув. – Цього разу я не можу вибрати між Великою лондонською пожежою і тріасовим періодом динозаврів.
– А можна нічого з цього, милосердний Ентоні Джей Кроулі? – в голосі бриніло благання й надія.
– Не підлещуйся, інакше взагалі снідати не будемо.
– Боже збав! Краще вже згоріти разом з Лондоном, ніж бути голодним весь день.
– А як же динозаври? Хочеш, щоб бідненькі птеродактилі залишились голодними? І який же з тебе ангел?
– Поголодують один день і нічого з ними не станеться. Кінець світу точно не почнеться.
– Я б на твоєму місці не був таким самовпевненим.
– Я б на твоєму місці боявся моєї помсти, бо я помщуся наступного разу, от бачиш.
– І як? Надягнеш на мене смокінг і познайомиш з Наполеоном? – хоч прозвучало насмішливо, але Кроулі насторожився.
– О так, будеш слухати його тактичні плани із захоплення Британії за три дні та годинами вирішувати математичні задачі. А я тим часом буду їсти булочки з карамеллю Cinnabone, – Азирафаїл хотів злорадно посміхнутись, натомість вийшла мрійлива усмішка хом’ячка.
– Тоді не ображайся, коли я привезу тобі мертвого кабана, бо ми з Наполеоном вирішили разом з’їздити на полювання.
З лиця різко сповзло задоволення і проступила відраза.
– Я ж казав тобі, що французькі кабани дуже рідкісні і після Наполеонівських війн почалось їх вимирання…
– В червоній книзі прочитав?
– Ні, в автобіографічній одного кабана, – серйозно пояснив Азирафаїл. – Ти їх кожні вихідні пожираєш своїм зміїним язиком і ні разу не запитував, де можна почитати про їх життя.
– Пожираєш зміїним язиком, – перекривляв Кроулі, як виявилось, не тільки орнітолога, а ще й теріолога-аматора (той, хто вивчає ссавців).
– Ти теж кожні вихідні пожираєш мої нерви і ніколи не запитував, як я поживаю, – ображено просичав своїм зміїним язиком.
– Ти ж не французький кабан.
– А який, англійський?
– Та не існує ніяких англійський кабанів! – розпалився Азирафаїл.
– Ще як існує: я ж існую! А от французьких ти сам видумав.
– Причому тут ти взагалі?
– А причому тут кабани?! – галасував Кроулі, вже переходячи усі межі здорового глузду. Йому подобалось пудрити мізки зоологу-самоучці і нести повну нісенітницю. Надуті губи, нахмурене від глибоків міркувань чоло та повна розгубленість в очах – ось для чого він так старався. Насолоджуватись збитим з пантелику Азирафаїлом смачніше за французьких і англійських кабанів разом взятих.
– Ти ж перший почав, кабан…
– Сам ти кабан! – недослухавши, перервав Кроулі.
Їх інтелегентний диспут зупинило відчайдушне крякання. Сварлива парочка замовкла і здивовано глянула на качок біля берегу. Чорнобокий селезень скубав за хвіст другого, а той, гучно лаючись, тікав. І так по колу по всьому озеру, як на каруселі.
– Диви, які телепні, – зауважив Кроулі.
– Ага.
– Як добре, що ми не такі.
Азирафаїл, повністю погоджуючись, закивав.
– Добре, пішли вже снідати, –
Кроулі хитнув головою, відштовхуючи від себе образ Азирафаїла-качки в своїй уяві. Маленькі лапки, білосніжне пір’я таке ж лагідне і приємне, як рідна подушка, котру хочеться обійняти і ніколи-ніколи не відпускати…
– Сподіваюсь, ми підемо не в кратер вулкана, – ледь не плачучи, простогнав прототип качки. Цікаво, а як плачуть качки?
– До речі, чуєш, – Кроулі розвернувся до нього обличчям й став на відстані менше метра.
– Що?
– Та ні, забудь…ти так і збираєшся у піжамі весь день ходити? – він ледь зашарівся і Азирафаїл це помітив, але не став перепитувати. Демони брехливі і ти ніколи не дізнаєшся чи кажуть вони тобі правду, чи просто насміхаються над твоєю наївністю.
– Ой, я вже про неї забув. З тобою навіть голим не соромно, – він клацнув пальцями, в одну мить замінивши сорочку із зірочками на солідний піджак.
– Голим тобою я ще встигну насолодитись, коли ми будемо вечеряти в гнізді птеродактиля.
– Ти просто диявол! От як побачиш мою годівничку… – він пішов уперед, щось бурмотівши собі під ніс.
Кроулі розсіяно розтиснув свою ліву долоню. Смарагди пом’ялися і зблідли, зовсім не схожі на ті особливі коштовності, коли блищали на сонці. Хвилину назад він хотів показати їх Азирафаїлу, похвастатись та подарувати на згадку або просто так. Тому що йому вони здалися чимось особливим, якоюсь чарівною знахідкою, і він, як мала дитина з дитсадочку, хотів поділитись цим зі своїм другом. Однак, він вже не дитина. Тим паче, він демон усіх демонів, грішний янгол, що в страху тримає весь рід людський та здатний обдурити саму Сатану…а також він звичайний дурень. Можливо, закоханий. Можливо. Але над цим думати увесь ранок він втомився. Він всі сили витратив на спроби це зрозуміти і так і не дійшов до ніякого результату.
– Чого ти застряг? Все-таки передумав згодовувати нас птеродактилям?
А втім, також можливо, що ці роздуми були не марними. Тільки що він усвідомив, що ніякі листочки, ніяке дорогоцінне каміння і найдорожчі діаманти світу не подаруєш Азирафаїлу. Це занадто мала сума, щоб якось віддячити за ті емоції, які отримує Кроулі від розмов з цим надокучливим ботаніком. Бо не те що б розмови, сам Азирафаїл коштує для нього набагато більше. Скільки – він ще не знає, але це і неважливо. Головне, що доки той без цінника, його ніхто не зможе купити, окрім самого Кроулі. Тож, чи можна це назвати безцінним самоцвітом?
– Ще чого! – врешті відгукнувся та поспішив наздогнати свій діамант. – Вирішено: ми підемо в ресторан суші.
– Та невже…
– На дні Маріанської западини!
– Боже, за що мені це все?
Відгуки