Джемма Монтгомері була з тих, хто як ніхто інший вірив в Бога. Така позиція була аргументована тим, що тільки небесна сила могла настільки спаскудити її життя. Сидячи на холодній підлозі крихітного простору, яке навіть кімнатою важко назвати, дівчина лише нарікала на те, що вона не загинула на одній з місій до цього. Було б куди легше. Дія препаратів вже вивітрилася, і ув’язнена поволі приходила до тями. Важко було зрозуміти, скільки часу пройшло з моменту, як агенти силоміць забрали її з дому.
Металеві стіни нагадували стіни ліфтової шахти, що доволі імовірно. Джемма забилася у куток, сівши на коліна — максимально незручна позиція для того, аби не відморозити сраку в перші хвилини, бо натягнута до колін груба сорочка без рукавів не могла зігріти, зате дарувала психологічне відчуття пристойності. Лайфгаки, які зовсім не хотілося згадувати знову в цьому житті.
Сталевий чоловічий голос зненацька знову завібрував у камері і, здавалося, виходив звідусіль.
— Елис Дакини?
— Вперше чую.
— Грант Уорд?
— Вперше чую.
— Джек Роллинс?
— Вперше чую.
Ці два слова вже прилипли до її язика. Повторюючи ті слова вже далеко не один десяток разів, Джемма майже втратила розуміння їхнього справжнього сенсу. Втім, продовжувала повторювати заїжджену відповідь, бо іншого нічого не мала, що казати. Хотілося б дівчині бути тією, за кого зараз її сприймають — однією зі зрадниць ГІДРИ, хоч було б не так образливо проживати це пекло. Але правда була така, що юна емпатка так само була здивована раптовому поверненню нацистської організації після десятиліть затишшя, як і всі інші. І той факт, що вона співпрацювала на представників ГІДРИ теж виявився для неї сюрпризом.
Сиплий голос того, хто вів допит, лунав із динаміка, що висів майже під стелею. Джемма не знала, як далеко знаходиться мовець, бо не відчувала нічого. Вони потурбувалися про те, щоб навколо не було жодної живої душі — її внутрішні радари мовчали.
— Що ви знали про плани свого керівництва?
— Нічого.
— Ви не хочете запитати, кого саме ми маємо на увазі? Чи у вас було багато керівництв?
Голос був стриманим, беземоційним, навіть дещо улесливим. Вони ніколи не розмовляли агресивно чи загрозливо. Тільки нейтрально, намагаючись викликати розкаяння.
— Я з чотирнадцяти років маю за керівництво всіх, з ким працюю в Щ.И.Т.і, — тихо відповіла я, знизивши плечима.
Джемма Монтгомері була однією з тих агентів, які прийшли в організацію не добровільно, і працювали там радше в умовах комфортного ув’язнення. Бо справа була в тому, що більшість в управлінні чудово розуміли, що іноді небезпечних потенційних противників краще мати під рукою в союзниках.
А ще вона була однією з тих агентів, кого підозрюють першими у випадку смажених ситуацій, бо люди із надздібностями ні в кого не викликали сліпу довіру.
— Але найбільшим таки хтось вважався? Наприклад, Пірс?
Джемма важко опустила голову та вперлася лобом у свої коліна. Одні і ті самі питання, одне і те саме ім’я, яке викликає ледь помітну напругу у голосі того, хто допитує її. Вона навіть не стала казати щось, а лише скрушно похитала головою. Голова Ради безпеки Шостої Інтервенційної Тактико-оперативної Логістичної Служби виявився не просто зрадником, а фанатичним послідовником терористичної нацистської організації, а разом з ним такими ж виявилися ще тисячі людей, які хворіли імперськими ідеями для нового суспільства.
Втім Джемма Монтгомері у цій ситуації була тією, хто вдало допомагав фанатикам, не знаючи цього.
— Ви ж знаєте, що я сказала вже вам все, що знала до цього, — втомлено промовила дівчина, не піднімаючи голови. — Мені давали завдання, я їх виконувала як належить агентові мого рівня. Я не знала, що за цим криється.
Залізний голос більше нічого не сказав. Навколишня темрява дуже швидко злилася зі звуковою, від чого Джемма ще більше відчула себе дезорієнтованою. Коли вона опинилася в цій камері вперше, доводилося говорити самій із собою, аби не сидіти в тиші. Тоді дівчина провела в таких умовах менше тижня, перш ніж її наглядачі вирішили закінчити виховні процеси. Але тоді у камері сиділа чотирнадцятирічна дівчинка, розгублена та шокована від подій. Зараз Монтгомері відчувала страх, але разом з тим якесь хворе смирення з тим, що другого шансу вийти звідси їй не бачити. Ця темна порожнеча була їй знайомою
Раптом земля під ногами затряслася. Потужна вібрація, яка відчувалася в стопах, налякала дівчину. Вона різко вскочила в пориві піднятися, сховатися, хоча дітися було нікуди. Можливо Джемма дрімала чи просто заглибилася у роздуми, бо не одразу зрозуміла, що «землетрус» був лише рухом її камери — кімната, де її утримували, повільно рухалася вгору.
— Якого біса!
Через кілька секунд до дівчина почали долинати уривки емоцій людей десь поруч. Це було схоже на поїздку у темному тунелі, коли ти нарешті посеред мороку бачиш світло наприкінці і виїжджаєш. Джемма жадібно хапалася подумки за кожне роздратування, радість, сором, гнів, збентеження, що поступово просіювалися крізь стіни її камери. Дівчина міркувала, що імовірно вона була у ізольованому ліфті, що піднімав її з шахти, де її сила не дотягувалася до людей. Дивні відчуття, бо раніше такого не було — її просто присипляли сонним газом, а згодом вона приходила до тями у шпиталі Трискеліону.
Імпровізована в’язниця нарешті зупинилася із характерним гулом. До цього моменту Джемма вже знову чула навколо себе емоційний фон усіх людей, що були в радіусі від неї. Вона ретельно вишукувала щось особливе — якусь виняткову агресію чи ненависть. Щось, що могло б її підготувати до того, що зараз відбуватиметься.
Одна зі стін камери повільно поділилася на двоє — металеві двері роз’їхалися, випускаючи замкнену темряву, до якої звикла вже Джемма. Дівчина болісно зойкнула, мружачись від яскравого світла, яке давали широкі світлодіодні смуги на стелі. Інстинктивно дівчина уперлася спиною в холодну стіну, приготувавшись оборонятися.
— Обіцяю, наступного разу ми полагодимо світло в цьому ліфті. У ході нещодавніх подій довелося увімкнути режим економії електроенергії.
Двері цього ліфту відчинилися у якомусь приміщенні, що нагадувало підземний паркінг — таке ж освітлення, такі ж бетонні опорні конструкції. Навпроти пересувної камер стояв чоловік у простій куртці, з-під якої визирав капюшон чорного худі. Він тримав свої руки у передній кишені та з цікавістю позирав на дівчину. Не дуже схожий на охоронця чи наглядача. Але в наступну мить Джемма помічає характерну пов’язку на око. Що ж, вона могла не знатися з Ф’юрі особисто, але достатньо було побачити кілька дрібниць, щоб по ним зрозуміти, хто перед нею.
— Полагодите, щоб було краще видно під час вбивства мене? — втомлено питає дівчина. Це могла би бути хороша єхидна відповідь полонянки, яка ні за яких умов не схилить голову — принаймні, так завжди показують у фільмах. В житті ж все влаштовано інакше.
— Мені подобається, як ти допускаєш усі можливі варіанти розвитку подій, — буденним тоном каже колишній голова Щ.И.Т.а. — Не знаю, чи обрадую чи навпаки розчарую, але я не маю планів утилізувати доволі сильного емпата.
Чоловік розвів руками та зробив кілька кроків вперед. Рух вийшов дещо різким, через що Джемма сіпнулася і сильніше втиснулася у металеву стінку позаду. Вона з острахом скосила погляд на невідомі коридори попереду. Ф’юрі втомлено зітхнув та виставив руки перед собою, ніби показуючи свої нейтральні наміри.
— Із моменту, як ГІДРА себе розкрила, перевірки агентів та допитів перетворюються на важку процедуру. Хоча цього разу агент Мілісент міг дещо перегнути палицю, обіцяю, він перепросить за це, — колишній директор озирнувся із суворим виразом обличчя в бік камери, що висіла у кутку однієї з бетонних опор. Згодом він знову зустрівся поглядом із дівчиною у сорочці. — Ми, пошиті в дурні, маємо триматися разом. Запевняю, поки я тут, тобі ніхто не зашкодить.
Його манера спілкування зараз була така, ніби він спілкувався з неслухняною дитиною, що не хоче йти робити уроки. Втім, незважаючи на легкий тон його слів, Джемма чітко зчитала досаду, яка межувала зі злістю. Тільки ця агресія була подавлена і скерована точно не на неї. Вона поглядом пробіглася по силуету її нового співрозмовника — тримається максимально спокійно, не видаючи жодного натяку на ті емоції, що зараз переважали в його свідомості.
Дівчина була максимально настороженою. Вона суворо розглядала чоловіка навпроти, схиливши голову та ретельніше зчитувавши його. Очі дівчини на мить засяяли блакитно-зеленим сяйвом, коли її сила ніби невидимими мотузками потягнулася до Ф’юрі. Директор звик до дивностей і ніяк не відреагував на прояв неприроднього, втім відчув, як щось незриме ніби прощупує його.
Блакитно-зелене сяйво вщухло і Монтгомері знову дивилася на Ніка Ф’юрі своїми нормальними світлими очима. Вона розуміла, що його спокій зараз ніяк не гарантує, що її не вб’ють — вона зчитує емоції та аури, а не думки та мотиви. Втім, брехню їй було під силу почути, а на дану мить одноокий був щирим у своїх словах. Джемма ледь помітно кивнула та зробила крок вперед з камери. Неочікувано Ф’юрі зупинив її жестом.
— А, забув попередити, — він дещо збентежено схилив голову та примружив одне око, — нам треба назад в цю кабіну.
Емпатка різко підняла голову і подивилася на нього чи то з острахом, чи то з обуренням, але Ф’юрі лишень розвів руками з майже винуватим видом:
— У нас вже не ті круті офіси, що були, тож камера для допитів та штаб пов’язані одним ліфтом.
І як доказ своїх слів, директор зайшов назад у приміщення, де досі було темно як для ліфту для пересування.
Монтгомері не рушила з місця, коли її співрозмовник зайшов у місце, яке було її тимчасовою в’язницею. Ф’юрі встав поруч з нею та зняв з себе верхню куртку. Він протягнув річ вперед, ніби попереджаючи дівчину, що хоче лише запропонувати їй накинути одяг на відкриті плечі.
— Дякую, — ледь вичавила з себе слово емпатка, приймаючи куртку. Тіло вдячно відгукнулося миттєвим розслабленням, коли відчуло щось більш щільне, ніж тонка сорочка у холодному приміщенні.
Двері ліфту зачинилися, і навколо знову все поринуло у пітьму. Майже у пітьму — цього разу крихітним сяйвом у мороці були очі емпатки, яка не припиняла фіксувала емоційний фон чоловіка поруч із собою.
Згодом колишні директор та агент його організації піднялися вгору. Вони вийшли на поверсі, такому ж погано освітленому, що і той, де вони розмовляли до цього. Тільки тут вже було людяніше. Джемма здогадалася, що її тримали максимально на відстані від інших людей, аби позбавити її будь-якої можливості впливу на їхні свідомості.
Вийшовши з ліфту, Ф’юрі повів дівчину за собою повз секційні відділи, що були із якогось напівпрозорого матового матеріалу. У цьому приміщенні панувало суцільне штучне світло — жодного вікна. Значить, вони дуже і дуже глибоко під землею, з сумом подумалося Монтгомері, яка з тугою згадувала денне сонце. Вона уважно оглядала кожного, хто траплявся їй на шляху. Дивно, але працівники навколо були надто зайнятими, щоб якось реагувати на босоногу дівчину в компанії колишнього директора, вони ніби не помічали їх зовсім.
Нарешті ці двоє дійшли до якогось кабінету, що розташовувався доволі віддалено від інших. Двері до нього вели якісь старі, що дуже контрастувало з сучасними лампами та якимись зчитувальними апаратами на замках. Вочевидь, тепер це старе місце знайшли, відновили та взяли на своє користування, намагаючись додати трохи сучасності.
Ф’юрі увійшов до кабінету, навіть не озираючись, чи слідує за ним Джемма. Двері за дівчиною одразу зачинилися, щойно вона опинилася в середині. Тут було доволі просторо і точно не так тьмяно, як в коридорах. В кутку стояв стіл, який був завалений стосом паперів та папок, навпроти — старий шкіряний диван та кілька стільців.
— Присідай, не соромся, — кивнув дівчині одноокий, пройшовши далі за стіл. Він потягнувся на ходу у весь зріст, через що почувся гучний хруст суглобів. — От бодай тебе, бісова старість. Скоро навіть просратися не можна буде без болю в спині, — він раптом озирнувся на Джемму. — Вибачай, я швидко звик до того, що вже не директор і можна не притримуватися цензури.
Та тільки знизила плечами в неоднозначному жесті. Їй було байдуже, чи лається він при ній, куди більше її цікавив подальший розвиток подій. І те, що він офіційно визнав себе не директором організації.
Ф’юрі ніби прочитав її думки — помітив, як емпатка злегка насупилася, розмірковуючи.
— Так, я вже і не на посаді, та й організації самої немає. Я не знаю, коли саме тебе затримали, тож маю підозри, що ти маєш безліч питань. — тепер була його черга насупити брови. — Та сідай вже, нещастя. Ти бачила цей хаос? Тут я тобі ніде не знайду ліки у короткий термін, якщо застудишся. А ти і так он скільки боса пролазила…
Гратися у гордовиту Джемма не збиралася. Вона попрямувала до дивану та сіла на м’яку поверхню, не скриваючи свого полегшення. Можливо, це був якийсь елемент меблів з минулих років, що дивом зберігся на цій старій базі, але це точно відчувалося раєм у порівнянні з холодною підлогою.
Монтгомері взагалі ніяк не перетиналася раніше з Ніком Ф’юрі. Якщо брати двох керівників його та Пірса, то дівчина знаходилася у підпорядкуванні останнього. Вона контактувала з його замісниками та виконувала доручення в аналітично-розвідувальному відділі Александра.
Наявність суперздібностей була суто лотереєю — ніколи не знаєш, коли силу побачать як перевагу, а коли — як загрозу. Тож Джемма смиренно чекала подальшого розвитку подій, знаючи, що у її співрозмовника точно десь захований заряджений пістолет. А її ментальні здібності аж ніяк не швидші за спущену кулю.
— Я знаю, що половина Щ.И.Т.а виявилася гнилою, — заговорила нарешті дівчина, коли зручніше сіла на дивані, підігнувши під себе ноги. — Всі новини вибухали відкриттям колишньої нацистської організації. І що Пірс виявився одним з очільників. Майже одразу після публікації зведень мене заарештували.
Взагалі, її схопили у дворі власного помешкання та ввели у напівсвідомий стан за допомогою препаратів. Це мало скидалося на адекватний процес арешту, радше на викрадення.
— Багато веселощів пропустила, панночко.
— Так буває, коли тебе накачують хімікатами та тримають на дні ліфтової шахти.
— Зате ми тепер точно знаємо, що ти не ГІДРА, а ти точно знаєш, що ми тебе не збираємося зачищати, — з ентузіазмом відповів одноокий на шпичку дівчини.
Насправді, ніхто не був впевнений на всі сто відсотків. Хоча недовіри у Монтгомері було більше, ніж у Ф’юрі. Останній почувався більш оптимістично.
Двері противно скрипнули, і до кабінету увійшла брюнетка у темному костюмі, який був якоюсь гримучою сумішшю спортивного та якогось службового. Вона важко дихала, ніби щойно пробігла марафон, та неквапливо пройшла в приміщення, тримаючи в руках згорток речей та стакан зі Старбаксу.
— Просто чорний чай, якщо що, — заговорила незнайомка до дівчини, поставивши речі та стакан біля неї на підлозі; а потім темноволоса повернулася до Ф’юрі: — Нам треба сюди поставити чайник у кафетерій. Бо на каві довго не протягнеш.
— Нащо мені це говориш, тобі треба — ти й став, — фиркнув Нік, відкинувшись на спинку свого крісла. Подумавши трохи, він закинув ноги на край столу.
— Я тут не директор, — в тому ж тоні відповіла агент. Вона встала навпроти столу, уперши руки в боки.
— Я теж, тож або шукай сама, або наїдь на Колсона, — хихикнув Ф’юрі, розводячи руками.
Поки двоє перемовлялися Джемма уважно слідкувала за емоційним фоном у приміщенні. Вона все ще перебувала на сторожі, очікуючи знайти якийсь натяк на загрозу. Але нічого такого не було, навіть за межами кабінету — жодної неконтрольованої чи допеченої агресії.
— До речі, знайомся, Марія Гілл, — він дещо замислено подивився на цю жінку, — нагадай, як тебе представити? Старк вже сказав, яку посаду ти займатимеш в компанії?
— Щось типу секретаря, — та байдуже знизила плечами, — мало чим відрізняється від того, чим я займалася раніше.
— Но-но, за кавою я тебе бігати мені не просив.
— Тільки за кримінальними збоченцями та інопланетними психами.
— Але ж не за кавою.
Джемма Монтгомері взяла чашку в руки та якийсь час просто грілася об гарячий пластик. Вона відчула, як новоприбула співрозмовниця перебуває у більшій напрузі, ніж сам одноокий. Брюнетка демонстративно розмовляла з Ф’юрі та не позирала на емпатку, але Джемма відчувала її розгубленість. На точеному профілі брюнетки можна було помітити, як надто щільно стискається її щелепа.
Скориставшись моментом буденної бесіди двох її супутників, Джемма взяла згорток речей, що принесли для неї. Простий светр, комплект спідньої білизни, спортивні штани, дві пари шкарпеток. Ф’юрі та Марія, не зголошуючись, тактовно відвернулись та продовжили свою полеміку що до того, чи потрібен чайник до штабу та яка різниця самій Гілл, якщо вона все одно перебирається у Старк Індастріз.
Тіло Джемми вкрилося мурахами, щойно вона скинула з себе ненависну сорочку. Вона з нервовою швидкістю одягла спіднє, штани, чорну майку та светр зверху на неї. Коли дівчина натягла на ноги шкарпетки, тіло остаточно розслабилося та ніби видихнуло від отриманого тепла. Емпатка відкашлялась, привертаючи увагу двох людей.
— Ще раз дякую за одяг. І за чай, — вона міцніше притисла до грудей ємність із гарячим напоєм. — То, ви розкажете, що буде далі?
Беззмістовна розмова Марії та Ніка одразу обірвалася, ніби вони тільки і чекали якогось знаку від Джемми, що вона готова розмовляти з ними. Насправді, вона не була готова, але невизначеність її виснажувала. Всі ці прояви уваги очевидно означали те, що від неї цим людям щось потрібно. А Монтгомері вже втомилася бути винною щось і комусь.
— Та нічого такого власне, — хмикнув Ф’юрі, склавши руки в замок на грудях, — робота, дім. Можливо особисте життя. Як тобі заманеться.
Джемма кілька разів кліпнула. Їй цегла у вухо потрапила, чи він щойно не почав говорити за якісь багатоходові спокутування провини за її помилки? Колишній директор помітив ошелешену реакцію дівчини та виправив свою думку:
— Добре, можливо я перебільшив що до особистого життя, бо до тебе все одно будуть певні умови, але загалом… шпигунське життя можна викреслювати із графіку. Ти більше не агент, Монтгомері.
Очі знову замиготіли блакитно-зеленим сяйвом. Марія Гілл від неочікуваності відсахнулася. Емпатка сканувала кожне емоційне коливання у Ф’юрі, у його напарниці, — чи ким вона йому там доводилася. Щойно колишній директор озвучив те, що багато років транслював Пірс, а саме: жодного дому, роботи та натяку на свободу від шпигунства.
Тепер заговорила Гілл:
— Ти все ще одна з небагатьох емпатів, які нам відомі, — вона гірше приховувала своє побоювання у присутності Джемми. — І одна з небагатьох, хто вижив після роботи з наближеними до ГІДРИ.
Монтгомері тихо відсьорбнула чаю. Вона відчувала щирість цих людей, але це все одно стало схоже на одну і ту саму пластинку «ти нікуди від нас не дінешся». Раптове піднесення розтануло як ранковий туман.
— І одна з тих, хто може робити потрібну роботу, — сумно мовила дівчина.
Нічого нового. Душа досі продана, просто диявол, який нею володіє, змінився.
— Не кажи про це аж таким тоном. Ти будеш звільнена від посади агентки і постійних обов’язків. Це можуть бути лише поодинокі зустрічі з кимось, щоб прояснити для нас певні теорії, і то, якщо хочеш. Не брехатиму, мені б дуже було на руку, якби ти захотіла, — Ф’юрі встав зі свого крісла і обійшов стіл, вставши поруч з Гілл. — Але це може почекати. Здається, Щ.И.Т. заборгував тобі кілька років спокою.
Цього разу дівчина була ще більше збентежена. Поки що це набуває рис відвертого спілкування, де її не вивозять із зав’язаними очима у напрямку смертельної невизначеності.
— Ти була в нашій системі, цього так просто не стерти. Якщо ти відмовишся, ми будемо лише наглядати, — чоловік кивнув на свою супутницю. — І під «наглядати», я маю на увазі приїзд на чай раз на місяць чи два.
Це ще більше видавалося якимось сюрреалізмом. Емпатка переводила погляд з одноокого на брюнетку і все ще не розуміла, коли в їхній відвертості настане момент підступу. Їй було лячно від того, що Ф’юрі зараз розмовляв з нею правдиво і приязно. Занадто приязно. Джемма згадала, як все починалося після смерті батька — з нею вели діалог так само, поки в якийсь момент вона не зрозуміла, що ув’язнула в цій шпигунській мережі.
— Чому саме зараз? — раптом вирвалося у дівчини. Нерозуміння обставин її гнітило, бо її привчили до вказівок та чітких інструкцій, а не до свободи та спокою. — Чому зараз ви згадали про свій борг? Бо організація знищена, а вам потрібні нові шпигуни і…
— Бо я сам був трошки зайнятий, ніби як помер, а потім ніби як ні, — чоловік бентежно розвів руками. — Коли розібрався зі своїми справами, то ти вже була на допитах.
Джемма замислено кусала нижню губу зсередини. Все здавалося логічно, і сама людина говорила поки що щиро, але дівчина все одно перебувала в напружені. Раптом колишній директор тяжко зітхнув, і його недбалий вигляд десь дівся.
— Я знаю, що ти донька Шарлотти.
Дівчина різко мотнула головою. Знайоме ім’я матері болісно різонуло по свідомості.
— Ви знали її? — голос Джемми ледь помітно надломився.
— Так. Вона була чудовим агентом, а головне — лишилася при цьому не менш чудовою людиною, — коротко відповів одноокий. Буденний тон у Ф’юрі щезнув. На чолі пролягли глибокі зморшки, коли він впер стурбований погляд на дівчину. Джемма відчула, як його емоційний фон замиготів від якоїсь болісної туги.
В кутку кімнати безликою тінню стояла Марія Гілл, якій вдавалося злитися з меблями. Вона потупила очі в свою черевики, стараючись не стукати нервово носками взуття — вона ненавиділа бути присутньою при безнадійно особистих моментах, що її не стосувалися. Джемма стрільнула поглядом в її сторону, відчувши її ніяковіння. Дівчина мала сотні питань, що почали свербіти на кінчику язика, але ставити їх при Марії вона не стала.
Ситуація вимальовувалася дуже дивною, але такою, що цілком задовольняла дівчину. Вона ще раз пильно придивилася в єдине око Ф’юрі, що безупинно спостерігало за нею. Навіть при його приязному ставленні було зрозуміло, що ошийника їй не зніматимуть, але був шанс на послаблення. І на спробу будувати якось життя з пародією на норму.
— Ви казали раніше про певні умови, — прочистивши горло, заговорила Джемма.
Гілл ніби тільки й чекала цих слів, підійшла до дівчини з якимись паперами, які дістала з вузького ящика біля столу.
— Бути на очах. Знайти заняття, наприклад, — темноволоса кивнула на документи, — академія мистецтв.
Монтгомері швидко пробіглася поглядом по друкованим рядкам. Серце пришвидшено забилося. Вона резко зиркнула на Ф’юрі, що спостерігав за дівчиною. Це міг бути, звісно, просто збіг, але Джема давно в них вже не вірила. І судячи з того, що вона почула від одноокого чоловіка певну втіху, про збіг можна забути.
Дівчина тримала в руках маленьку давню мрію на двох з її матір’ю.
— Сподіваюся, тобі сподобається таке прикриття.
Ф’юрі не приховував своєї втіхи від того, як Джемма вивчала документ на зарахування до Віденської Академії образотворчих мистецтв, яке мало стати її пристанищем на найближчі роки.