Розплющую очі і озираюся. Я все ще у своєму сховку. Втомлено протираю обличчя, намагаючись струсити сонливість. Вночі у снах знову приходили нові люди, але жах у їхніх очах був старий. Всі вони були жертвами з минулого, які сконали від моїх рук. Іноді я прокидаюся і продовжую фантомно відчувати на своїх пальцях їхню липку кров або спітнілу шкіру. В такі моменти мені необхідно кілька секунд, щоб переконатися — це був лише сон, а не реальність.
Встаю з ліжка і йду до крихітної ванної. Уникаючи власного відображення в замурзаному дзеркалі, умиваюся холодною водою, аж поки залишки сновидінь не стікають у раковину.
Вертаюся в кімнату, де одягаюся у вуличне. Дістаю свій одяг, волосся вже за звичкою збираю у хвіст, щоб сховати під кепкою. Менше характерних моїх ознак — легше губитися в натовпі. Хоча, навряд чи люди звертають увагу на волосся та обличчя, коли натикаються на чоловіка у рукавицях у розпал доволі теплої весни.
Я ховаю у нагрудній кишені готівку, а у внутрішній карман куртки — записник із нотатками. Виходжу із квартири, закриваючи хиткі двері на замок, ніби це могло вберегти від грабіжників. Втім, і грабувати там нема чого, якщо хтось сюди вломиться. Зловмисники хіба що втратять свій час. І життя.
Виходжу на вулицю, автоматично роздивляючись навкруги. Де-не-де трапляються перехожі, на цій стороні вулиці односторонній вузький рух і то тільки для легкових машин. Продумую вірогідні сценарії, як зараз тікати, якщо раптом переді мною опиниться навала спецпризначенців. Імовірні дії на імовірну ситуацію маю, ще кілька — на патову ситуацію. Тільки після цього рухаюся далі тротуаром.
Звички, які в’їлися в мозок, лишаються навіть при моєму здоровому глузді.
За рогом цього кварталу був розміщений міський ринок. Скуплятися тут раз на тиждень в різні дні достатньо, аби продавці там не дуже запам’ятовували мене. Проходжу вздовж ряду з фруктами. Прилавки повні, кольори продуктів насичені та яскраві настільки, що від них можна осліпнути.
Ловлю себе на думці, що я жадібно задивляюся на ці кольори. Вони надто… живі, чи що. Відвожу погляд далі, аби перевірити, чи мають ці ринкові ряди глухий кут.
Підходжу до одної латки.
— Доброго ранку. Зважте мені грам двісті айви та стільки ж слив.
Жінка, яка за прилавком щось перекладала, підвела на мене очі. Побачивши потенційного покупця, вона жваво закрутилася поруч з ящиками.
— Доброго, доброго. Ось, зараз. Свіжесенькі, з тепличок, — вона спритно закинула ягоди до пакетів та поставила на ваги, потім те саме з іншими. — В хороші часи ми живем, еге ж? Не треба чекати рівно сезону, аби посмакувати улюбленим.
Я дістав з кишені кілька купюр і простягнув їй. Жінка полізла до каси по решту, збираючи її з дрібних купюр та монет.
— Решти не треба. Дякую, — тихо сказав я, забираючи свої покупки.
Продавчиня на мить завмерла, а згодом прийнялася повторювати слова вдячності. Перш ніж піти геть з цього ряду, помічаю, як вона розгублено поправляє сиве пасмо волосся і складає заготовлену для мене решту.
Вона мені так щиро дякувала. Ніби не помітила мого хмурого погляду чи загрозливого вигляду. Її увага була зосереджена на вигоді моєї покупки та того, що лишилося в її виручці. Бо вона ніби сліпа здобич, яка не бачить біля себе хижака.
Чорт. Не здобич. Ніхто з них. Треба, бляха, собі випалити на обличчі це. Вони всі просто люди. І я вже не маю полювати їх.
Покупки заніс додому, пройшовшись перед цим трохи іншою дорогою до квартири. Нікого, хто міг би за мною стежити. Після ранкових закуп, які я робив більше для перевірки «хвоста», я йду до людини, яка мала сьогодні відповідати на мої питання. Спускаюся вздовж парку до сусіднього кварталу. Мені вдалося знайти одного з агентів, який брав участь в організації проекту Н-14, про який я намагаюся дізнатися хоч щось вже кілька місяців . І якщо це черговий глухий кут, який ланцюгом веде до когось ще, я остаточно вважатиму свій план провальним.
Якщо він, звісно, від початку не був провальним в принципі.
Я вхопився в цю зачіпку мертвою хваткою. Примарні чутки з поверхневими підтвердженнями про те, що ЩИТ мали програму, яка перевербовувала людей. Вони мали якийсь алгоритм чи препарат, що певним чином перелаштовували свідомість майбутніх агентів.
Взагалі, не дуже хороша ідея знову йти за планом «випатрай свої мізки наново», але це була моя перша мета відтоді, як я покинув Гідру. Відтоді, як я витягнув того… Капітана Америку з води. Відтоді, як я подався у власне життя. Але, якщо вже у мене за спиною купа діянь, за які більшість країн мені оголосить смертну кару, а попереду нічого більше визначеного, ніж купівля слив на ринку… то гірше вже нікуди і зайвий раз спробувати варто.
Не зважаючи на потік думок про своє життя, мені вдавалося контролювати ситуацію навколо мене. Сьогодні був понеділок, тільки початок дня, та все одно у парку знаходилося багато тих, хто просто відпочивав. Я минав якусь закохану пару, далі — мати з дитиною у візочку, і собачників безліч по всім куткам. Хтось з них явно на своїй хвилі, але більшість помічає мене. Вони думають, що виглядають природньо, коли затримують на мені свій погляд, а потім різко повертаються до співрозмовника, або починають розглядати дерево поруч. Але це все відчутно — кожен косий погляд, який жбурляють мені в спину, а часом прямо в обличчя.
Це викликає у мене бажання як найшвидше поспілкуватися з тим агентом і повернутися у свою нору на дев’ятому поверсі.
За парком та кількома спальними районами простяглася кільцева дорога, за якою знаходилася Академія мистецтв. За попередніми моїми спостереженнями агент Флін Майєрс не дуже працював над своїм прикриттям. Він лишив своє попереднє ім’я та прізвище, займався діяльністю викладача. Агент відчутно розслабився. Таке недбальство стосовно конспірації казало про те, що система ЩИТ або давно перелаштувалася на нові напрямки без старих посередників, або все давно загуло.
Прокрастися у навчальний заклад через чорний хід виявилося не дуже важко. Приміщення мало охороняється, та ще й вдалося злитися із групою чи то майбутніх студентів, чи то якихось туристів. Неуважний охоронець ковзнув поглядом по нам і навіть для пристойності не перевірив наші речі.
Я хмикнув сам собі під носа. Добре, що мої намірі зараз менш деструктивні.
В корпусі тихо. Піднімаюся на третій поверх, йду довгим коридором в самий кінець. От і темні дерев’яні двері до кабінету Майєрса. Ручка легко прокрутилася — відкрито. Я швидко і нечутно прокрався в середину.
Кабінет виявилося великим. Середина кімнати продивлялася з великих панорамних вікон, а навколо жодних імовірних укриттів у вигляді меблів. Агент, якого я шукав сидів за робочим столом, схилившись над паперами.
— Ви з моєї групи, чи загалом з приводу сесії? — нарешті промовив чоловік. Він навіть бровою не повів, що хтось потурбував його на робочому місці. Так і сидів ще якийсь час, схиливши свою наполовину лису голову над журналами. — Якщо почекаєте…
— Не почекаю, агенте Майєрс.
Чоловік за столом сіпнувся і рвучко підняв голову. Він різко зблід і витягнувся в обличчі. Я напружився, готуючись до випаду, але мій супротивник, — якщо він таким був, — не зробив жодного натяку на захисні дії. Переді мною постав просто до чорта наляканий старий викладач.
— Щ-що тобі треба?
Я подивився на нього, схиливши голову на бік. Якщо ця особа представляла якусь галузь розвідки цілої шпигунської сітки, то такі собі у мене результати улову. Повільно підходжу до Фліна, не зводячи з нього погляду. Він закляк під час нашого зорового контакту, ніби мавпа під гіпнозом змії.
— Ви знаєте, хто я, — промовив я, навіть не намагаючись питати. Навіть такий жалюгідний агент як він все одно мав чітке уявлення про мою особу. — Сподіваюся, мені не треба пояснювати, що не у ваших інтересах робити якісь спроби зупинити мене чи викликати підмогу. Мені треба лише поговорити.
Майєрс судомно вжався у своє велике зелене крісло, від чого його друге підборіддя огидно затряслося.
— Я навіть не стану вибивати суглоби на ваших руках, аби зарадити вам натиснути ті самі кнопки викликів під столом, — в тому ж тоні продовжив я, дивлячись на чоловіка з-під лоба. — Воно того не варте.
У чоловіка зробився такий вигляд, ніби він ладен собі зараз самотужки відгризти пальці, аби переконати мене у власній слухняності.
— То ти т-так і не сказав, — промовив Майєрс, не стримуючи дрижання голосу, — чого ти хочеш?
Це було необачно. Стояти навпроти вікон, розмовляти із колишнім агентом, не маючи навіть сховку для умовного відкату на задню позицію. Але всі мої звички, які були набуті протягом не одного десятка років, мовчали про приховані загрози. Я звик довіряти своєму чуттю, і зараз воно підказувало, що у мене є час на люб’язний допит.
— Проект Н-14. Мені треба інформація і доступ до нього.
Він завмер на долю секунди, але цього було достатньо. Майєрсу щось відомо. Таки не глухий кут. Хоч щось.
— Що за проект Н-14?
Втомлено зітхаю. Я щиро розумію, якщо брешуть ті, хто вміє це робити. Але такі…
— Пане Майєрс, ви розумієте, скільки агентів я розговорив до вас? — говорю я, підходячи до столу викладача. — І чи розумієте, що кожен з них починав наш діалог так само? Тим не менш, ось я тут.
На чолі та скронях мого співрозмовника виступив піт. Його зіниці були розширені від переляку, і лишалося тільки сподіватися, аби йому від того не відняло мову.
Я сперся обома руками на його робочий стіл. Лівицею тисну сильніше, змушуючи дерев’яну поверхню під металевою рукою тріщати від зламу.
— Проект Н-14, — сухо повторив я, не зводячи погляду зі своєї здобичі.
Не здобич. Вони всі більше не здобич. Без винятку
— Я не можу, — замимрив Майєрс. — Це ж остання ланка, всі одразу зрозуміють, хто видав інформацію.
Я примружився на Фліна. Сумніваюся, що комусь є до нього справа, інакше б такого безглуздого агента давно стерли в порошок. І так, він вже видав майже половину.
— То ти остання ланка, Фліне?
Я починаю всерйоз хвилюватися, аби він не сконав від переляку, бо до нього дійшло теж — він промовився. Майєрс затамував подих, його кадик нервово підстрибнув. Ох, мені вже осточортіла ця гра у вгадайку із нажаханим слизнем.
— Кажи, — проричав я, крізь стиснуті зуби, і перехилився через цілий стіл.
Той задрижав всім своїм огрядним тілом.
— Проекту Н-14 не існує, — випалив він хрипло, ніби його голосові зв’язки відмовили. — Тобто, не існує проекту як такого. Це не програма, яку можна уявити, а лише фальшивий фасад, аби приховати декого.
Його слова викликали подив. І зненацька мене захопило аж ніяк не факт про когось в контексті Н-14, ні. Виявилося, що я таки мав рацію — цей проект не порожні чутки. Сенс у моїх пошуках таки… був?
Насолодитися правотою своїх намірів часу не було — помічаю незграбний рух руки Майєрса. Я миттєво перехиляюся через стіл, хапаючи чоловіка за передпліччя. На підлогу щось із гуркотом падає, імовірніше за все, що пістолет.
— Я даю тобі одну спробу. Якщо це не буде озвучене потрібне ім’я, в цій кімнаті стане двоє людей із браком кінцівок, — кажу я, стискаючи металеві пальці на м’яких м’язах чоловіка.
Одне різке зусилля відділяло мене від того, щоб виплеснути всю свою нетерплячість.
— Ім’я, Майєрс. Кажи ім’я.
Флін жалібно заскавучав. Видно із жалощів до самого себе.
— Проект звати Роуз, — видихаючи, промовив той.
Цікаво. Ціле ім’я, а я ще навіть не зробив вигляд, що вириваю суглоби. Але окрім імені та статі, Майєрс напевне знає ще щось. Такі як вони завжди знають щось ще з кожним наступним видом тортури.
А суглоб вибити йому я збираюся. Ніхто без цього не обходиться, на жаль.
Чи може на щастя?
Раптом я уловлюю тихі кроки з коридору. Чиясь некваплива хода на підборах. Знову фокусую свій погляд на чоловікові.
— До тебе хтось має прийти?
Для мотивації швидкої та спокійної відповіді стискаю його руку міцніше і починаю вивертати.
— Студенти. До мене часто ходять студенти. Зараз час консультацій для заочників, — з обривистим диханням відповів той.
Що ж, якщо звук від однієї людини, то це не страшно і можна виправити.
— Здається, сюди хтось поспішає. Не пускай нікого до кабінету. Зроби так, щоб ми продовжили нашу розмову.
Я рвучко відштовхую від себе Фліна, не зводячи з нього очей. Він аж завалився на кріслі, але до пістолета, що на підлозі, не поліз. Добре. Цей достатньо боягузливий, аби виконати вказівки слухняно.
Він навіть не поправив на собі краватку. Позадкував під моїм пильним поглядом. Через важке дихання його всього аж трусило. Я для переконливості кивнув на двері, аби він відкрив їх.
Притуляюся до бокової стіни від дверей, щоб максимально не видати своєї присутності.
Майєрс відкриває двері різко і аж занадто рвучко. Він сам стає на поріг кабінету, аби завадити відвідувачу навіть трошки зазирнути в середину.
— О, це ви, Монтгомері. А я думаю, хто то човгає коридором сюди.
З такою інтонацією та манерою спілкування будь-який дурень зрозуміє, що щось сталося. Напевно, це була випадкова випадковість, коли цьому агентові довірили секрет таємничого проекту. Якщо це все не звичайна брехня, звісно.
— Так, я, кхм, вибачте, просто ще раз продивлялася свої роботи, перш, ніж їх віддати, — студентка Майєрса говорила повільно і очевидно, що знітилася. Вона прочистила горло, наважившись запитати щось: — Ви не зайняті? Чи мені зайти іншим разом?
Майєрс не дивився на мене, зате я дивився на нього, і він це прекрасно відчував. Правильно, пітній ще більше, але здихайся її, поки ви обоє не стали моїм черговим гріхом.
— Ні! — випалив Флін. Його руки судомно поправляли на ньому одяг. Чоловік нервував, і зовсім не міг дати собі ради. — Тобто, ні, чого ж. Давайте я одразу їх гляну, щоб ви даремно не витратили свій час.
Хмурюся, але не втручаюся. Агент запропонував поглянути на якісь роботи, але дистанцію тримає. Він все ще не пустив дівчину в середину. Добре. Я чув як він щось бурмоче про світло та тіньові аспекти. Нумо, самий час віддати малюнки чи що там, і повернутися за свій робочий стіл.
Час спливав, і мене це виводило. Терплячість, незважаючи на тривалість мого життя, не додалася ні на грам. Це бісило. Як і те, що бісів Майєрс тягнув час.
Надто довго.
Якщо я тут простирчу ще з годину, знову хтось з’явиться в кабінеті. Вірогідність зіткнення з кимось збільшується. Майєрс точно захоче щось вчинити, здати мене своєму керівництву чи службам. А якщо дівчина за дверима і є представником спецслужб чи колишнього ЩИТа? І всі розмови про картини це лише шифр, згідно якого вони готують облаву?
Від облави мені не дітися. Я починаю озиратися навколо, очікуючи знайти хоч якийсь натяк на засідку. Вікна. Тут все ще відкриті вікна. Їм достатньо лише якогось снайпера…
Невже мені страшно?
Я і раніше відчував страх, але цей інакший. Простір навколо ніби звужувався. Тривожність в середині затуманює здоровий глузд. Треба валити звідси. Валити і скидувати з себе хвіст, що точно вже чіпляється за мене цієї самої секунди.
То треба тікати?
Втім, зараз не до варіантів. Час спливає, лік пішов на секунди. Чим швидше я зараз заберуся звідси, тим більше шансів. Піти. Залігти на дно. Не потикати носа, аж поки не з’явиться шанс тікати з країни. Бо тут сама лише смерть.
Страшна та тривала смерть.
В два стрибки я пересікаю кімнату до вікон. Визираю з відкритої рами — третій поверх, знизу мансарди, а далі вид на об’їзну. Не довго думаючи, я залізаю на підвіконня, а звідти спускаюся вниз. Виходить майже безшумно, коли я зачіпляюся руками за верхній карниз. Нарешті відпускаю карниз і звалююся на нижню прибудову — через невелику висоту вдається зробити це навіть безшумно.
Стараюся не бігти, але йти досить швидко, щоб швидше покинути межі Академії. Треба дістатися автобусної зупинки. Там кінцева, багато людей виходить і сідає, а значить можна змішатися із натовпом.
Я дуже швидко дістався свого сховку. Якийсь час мені важко було розслабитися, бо ще дуже довго по поверненню я думав про те, де був необережний, де проколовся.
Але я не міг проколотися.
На плиті засвистів чайник. Різкий звук знову витягнув мене із роздумів. Я встав з дивану і пішов заварити чай. Дешевий та пакетований — від нього одразу ширився аромат бергамоту на всю квартиру, що додавало хоч якоїсь живості цій місцині. Кидаю дві ложки цукру з тріснутої цукорниці, яку я знайшов на антресолях.
Якби дійсно щось було не так, я б не пив зараз чай. Це точно. Таке враження, ніби в мені відчутно сперечаються логіка та емоційність — розум чітко дає аргументи, чому все гаразд. А от центр сприйняття в моїй голові якось хаотично волає про зворотнє. Мене точно охопив страх, причому такий сильний, що затьмарив будь-які залишки здорового глузду. Але страх чого? Попастися службам? Ну, спершу мене треба було б спіймати, та й що там тих службовців. Страх не встигнути? Добре, але куди чи до кого? Що це взагалі був за поспіх? Я не вчиняю так судомно та нерозважливо. Не під час якихось завдань, тим паче.
Мене раптом осяяло, я так і завмер із ложкою, припинивши помішувати свій чай. Я знаю, на що це було схоже — на спрощену версію мого трансу під впливом програми Зимовий Солдат. Тільки зі мною ніхто не взаємодіяв… це був вплив на відстані?
А цей проект Н-14, чи що там воно, міг зробити цей вплив? В тих матеріалах, що опинялися у мене, було вказано, що агенти зазнавали перевербування без фізичного контакту. Жодної сили не застосовували, окрім тої, що розробили в рамках проекту…
— Остання ланка у вигляді Майєрса, промиті мізки, одне ікс невідоме, — пробурмотів я, щоб надати думкам твердість, озвучивши їх.
Як там він сказав мені? Роуз? У мене є ім’я і статус людини як студента у Майєрса. Це вже більше, ніж нічого.
Я доколотив цукор у своєму чаї. Цокотіння ложки об чашку мене трохи заспокоював, як і будь-який звук у гнітючій тиші: постійно працююча витяжка, фонове радіо в старому прийомнику, шум з вулиці, що проникав до кімнати з відкритого вікна.
Треба повернутися. Повернутися в академію, на ту кафедру і пошукати відповідність. Сумніваюся, що це буде важко. Але не сьогодні. І навіть не завтра. Ця ситуація в кабінеті агента мене вибила з рівноваги. Точно потрібен час, щоб зібрати себе до купи після шоку.
А поки роблю ковток гарячого чаю з чашки. Міцний, але недостатньо. Треба наступного разу брати заварний.
***
Я повернувся в академію кількома днями пізніше, коли переконався, що пройшло достатньо часу з моєї останньої появи у натовпі. Дорога вже знайома після першого візиту. Знову проходжу тим чорним ходом академії, знову тупий охоронець навіть не дивиться в мій бік.
Опинившись в корпусі, намагаюся зорієнтуватися та знайти по вказівникам кабінет деканату. Так, поверх цей, аудиторія 312, 313, 313а… ага, 314 ДЕКАНАТ. Воно. Підходжу до стенду і роблю вигляд, що читаю оголошення, а краєм вуха дослухаюся — за дверима деканату чути глухі жіночі голоси. Зараз лише обід, буде ризиковано зараз обшукувати архіви їхні чи що там у них за система. Напевно треба буде лишитися в навчальному закладі після закриття? Тоді так, буде зручніше та й…
Мій блукаючий погляд раптом зачіпляється за великий напис «ДЛЯ СТУДЕНТІВ». Поміж об’яв на конкурс наукових робіт та календарних дат для оплати за навчання висів список з купою прізвищ студентів, що зараховані на міждисциплінарні пари. Починаю поглядом дивитися кожен рядок у пошуках схожих збігів.
— Аннабет Чейз, Аманда Ліліан Прінстон, Сінді Горнстоун, Мет Семюель Левінстон, Матіас Гарсіа, Мелінда Боузман… — я проговорював незнайомі імена, а перед очима було лише одне, яке потрібно. І пройшла напевно вічність, перші ніж я нарешті знайшов: — Джемма Роуз Монтгомері.
Я звик не спинятися на одному збігові, бо завжди є похибки у вигляді однакових імен, назв вулиць, переплутаних місцями цифр. Але у випадку двох збігів я зупинявся, бо випадковість має лише разовий привілей. Проект Н-14, який насправді має живе уособлення на ім’я Роуз, та дівчина Монтгомері, яка прийшла до Майєрса перед моїм раптовим нападом страху.
— Джемма Роуз Монтгомері, — хм, здається, якісь результати мого завдання набагато ближчі, ніж я очікував.
Але закриття академії я таки дочекався. У мене було набагато більше, ніж просто ім’я, тож пошук у закритих кабінетах деканату мав відбутися у швидкому темпі. Робота з паперовими архівами замість комп’ютерних баз даних була мені звичнішою. Та й лишити вм’ятини на клавіатурі працівників від моєї залізною руки якось не хотілося.
Знадобилося лишень з годину часу, щоб зорієнтуватися та знайти потрібну особову справу. На розвороті папки було прикріплене маленьке фото як на паспорт, а нижче вся необхідна інформація. Швидко і просто. Аби ж з усім так було і надалі. Ховаючи папірець із виписаною адресою, я поспішив покинути приміщення через приховані виходи.
Пошук людини, що була потенційним проектом Н-14 трохи завис. Я знайшов потрібну адресу, але об’єкт я так і не застав ще. У робочий час з дому виходили літні люди, приходив чоловік із ремонтної служби і йшов буквально одразу. Варіант із вторгненням до квартири мені хотілося лишити на крайній варіант.
Вихідні точно були марними в плані спостереження. Що ж, якщо робочий понеділок виявиться таким же безрезультатним, доведеться порушувати особистий простір.
Втім, уся моя задумка полягає у порушенні особистого простору.
Я від ранку був у сусідньому дворі, звідки продивляється усі територія будинку, де жила Роуз. Помітив, що чим ближче до обіду, тим більшало в мені якоїсь нервовості. Напевно, це пов’язано із подальшими діями. Не хотілося б лізти через вікна, зламувати двері… нумо, у людей просто зобов’язані бути справи по понеділкам.
Двері під’їзду знову рипнули. Я вже не мав надії побачити людину, яку я шукаю, але здається… удача сьогодні на моїй стороні. З будинку вийшла рудоволоса дівчина. Здалеку важко було розгледіти колір очей та ластовиння, які були на фото, але це була вона сто відсотків.
Я поволі рушив за нею, щоб не поселити в її думках острах біля власного дому. Якщо щось під час спроби поговорити піде не так, я дам їй можливість піти додому та зачинитися у своїй квартирі. А тоді буду вже думати, як далі. Поки що — зробимо спонтанний діалог десь подалі від дому.
Вона вийшла із жилого кварталу та рушила до парковки. Я тримався осторонь так, щоб не упустити її з виду та не виглядати дивно. На мить в мені здійняло голову роздратування —Монтгомері з кимось зустрілася біля машини. Чорт, якщо вона ще й поїде десь, знову доведеться чекати і…
Ні, вона не їде. Рудоволоса розмовляла із брюнеткою, яку я помічав біля академії, коли спостерігав за тим корпусом. Якийсь час дві дівчини розмовляли. Чорнява активно розмахувала руками, після чого сунула якийсь папірець своїй співрозмовниці. Було помітно, що їхня зустріч добігає кінця. Монтгомері дивилася вслід білій машині приятельки, яка повільно здавала назад, поки не поїхала з парковки геть.
Що ж, треба зараз. Далі у дворах буде більше людей, ніж тут.
Я покидаю укриття та скидаю з себе видимість непоспіху та лінивої ходи. Підходжу до дівчини, яка одразу зреагувала на мої кроки. Мигцем її погляд сфокусувався на мені, але вона швидко його опустила і почала рухатися далі. Я зробив крок до неї і заговорив:
— Перепрошую. Ви Роуз Монтгомері?
Напруга в тілі та лицевих м’язах дівчини з’явилася щойно я промовив її ім’я.
— Дивлячись, хто питає, — чую тиху відповідь. Вона припинила йти назустріч і завмерла. Помічаю, як погляд її мигцем пройшовся навколо, ніби шукаючи шляхи відступу.
Роблю ще кілька кроків вперед, щоб привернути увагу саме до себе. Уважно роздивляюся її з-під моєї кепки, очікуючи помітити завчасно, якщо вона вскине руки для застосування сили тощо.
Незнайомець робить крок до мене, але між нами все ще зберігається дистанція. Мене дедалі більше починала турбувати його кепка, яка заважала повністю розгледіти чоловіка.
— Ми можемо поговорити в іншому місці?
Треба завести розмову. Змусити її думати про діалог, а не про те, як уразити мене чи то зброєю, чи то даром. Помічаю, як стискаються в кулаки її руки — рух радше нервовий, аніж атакуючий.
— Я можу… У вас щось сталося? Подзвонити 911? — вона обирає тактику робити вигляд, що не розуміє, що і як. Втім, це виявляється хибним шляхом, бо нервовість у дівчині написано на лобі.
— Ні, я лишень прошу поговорити. Про те, що ви вмієте робити, — продовжую говорити я спокійним тоном. Це має її трохи стримати, хіба ні?
Напевно, зарано. Її очі розширяються ще більше, і я буквально відчуваю страх, що йде від неї. Це була типова реакція у всіх, хто стикається зі мною. Це зручно. Тільки от, трясця, як не викликати таку реакцію саме зараз?
— Ем, знаєте, там за рогом має бути чергова дільниця, — здавлено промовляє Монгомері, не відриваючи погляду. — Зверніться до спеціалістів, бо мені справді треба йти.
Вона вимучує з себе люб’язну посмішку, — хоча це було радше нервове смикання кутиків губ, — і починає крокувати в сторону далі від мене. Починається.
Швидко перешкоджаю їй шлях, скорочуючи дистанцію до допустимої.
— Лише кілька питань, це дуже важливо.
— Кажу ж, мені треба йти.
Знову гра у шахи кроками, допоки ми не опинилися близько один до одного. ЇЇ зручно роздивлятися згори до низу, ховаючись частково під кепкою.
— Мені треба допомога. Лише дайте мені кілька хвилин, щоб вислухати, чи можливо виправити дещо, — мої комунікативні здібності от-от мали вичерпати себе, що починало мене дратувати. — Чорт, я просто хочу поговорити. Я не збираюся нікому шкодити.
Раптом на обличчі дівчини з’явився вираз розуміння. У мене в середині все обірвалося — не знаю, що в мені видало так різко і швидко, але я звик, що така реакція у людей з’являється, коли вони дізнавалися, що я Зимовий Солдат.
Не знаю, які у мене були способи якось заспокоїти її чи запевнити, що у мене немає поганого на думці, але у будь-якому разі всі аргументи можна була відставити в сторону, бо… здається, проект Н-14 пішов у дію.
Сіро-зелені очі дівчини ніби підсвітилися із середини. Я не встиг навіть слова промовити, як почалося те, що було минулого разу — мене охопив страх.
Страх перед цією дівчиною. Перед її силою. Перед ЩИТом, з яким вона пов’язана. Перед всім.
В якусь мить весь світ перед очима став розмитим і нечітким. Це ніби забуте відчуття, як поганий сон, що став реальністю. Дівчина навпроти стала просто рудою плямою, а у вухах було чути пульсуючу кров у жилах.
Я часто хапав своїх жертв сталевою рукою за їх горлянки. Зараз я відчув, як цей страх так само хапає і мене — позбавляючи змоги вдихати повітря та поворухнутися з місця. У мене ніби нема тіла, або я опиняюся поза ним. Самі думки перетворюються в хаотичний калейдоскоп, який розбивається на ще сотні тисяч різних уламків.
Хотілося кричати. І я кричав. Ні, не я, цей крик — високий верес звідкись спрацював наче ляпас для того, аби привести до тями. Поступово неясний гомін став більш чітким, і я нарешті починаю розрізняти окремі звуки на вулиці.
Я сам на вулиці. І навколо стає шумно та людяно.
Дихання все ще здається чимось важким, наче тягання вагонів. Фокусую свій погляд на дівчині навпроти — проект Н-14 все ще стояла переді мною, а її очі були підсвічені. Вони ніби були іскрами праведного гніву, який мав спопелити мене до тла.
Змирися, Барнс, це твій кінець. Ти шукав допомоги? Єдине, чим тобі можуть допомогти — знищити тебе грішного.
Я зробив крок назад. Ще один. Склалося враження, що у мене кожен м’яз став, як моя біонічна рука — заіржавілим шматком металу, який заважав швидко рухатися. Не сила відвести погляд від цих палаючих очей. До біса. До біса все. Мені знадобилася вся моя багаторічна відвага, аби зібратися з силами і… побігти.
Я набрав швидкість і мчався вулицями. Мені було байдуже до людей, в яких я врізався; до речей, які збивав на ходу; байдуже на машини, які дивом встигали переді мною зупинятися. Мені було до всього байдуже, бо на мить весь світ став пасткою, яка от-от мала закритися за мною. Я біг, але по відчуттям ніби тікав від розплати, яка має статися над кожним в цьому світі.
Не знаю, скільки я біг. В якийсь момент довелося зупинитися, бо попереду була якась перешкода. Знову намагаюся сконцентруватися та сфокусувати погляд. Перешкодою виявився парапет мосту — виявляється, я пробіг доволі велику відстань і опинився на одному з мостів, що з’єднували береги Дунаю. Одна рука відчутно холодна та пітна, інша — з силою вхопилася за металевий поручень.
То ось який він проект Н-14. Безжальний та всеохоплюючий. І чомусь трапився дівчиську, яка сама, ніби боїться всього навколо. Вона відчувалася по натурі як здобич, якщо користуватися старими асоціаціями. І це дивно, бо якщо так, то… виходить сьогодні в мені зародився страх до здобичі.
Я важко сперся на парапет та схилив голову. Відчуття були такі, ніби я впав з хмарочоса і мене сплющило на асфальті. Тільки не фізично, а морально. Розумію, що треба зорієнтуватися та повернутися до власної домівки, але у мене не було на це сил.
Бляха. Максимально відстійні відчуття.
— Пане? У вас все гаразд?
Я здригнувся. Піднімаю очі і бачу якогось хлопця — худорлявий студент чи школяр у величезних окулярах. Стурбованість на обличчі малого швидко змінюється острахом — тепер він вже й не радий, що наважився спитати у мене щось.
Знав би ти, хлопче, що я злякався щойно тебе більше, ніж ти мене.
— Дякую, я в порядку.
Змушую себе відірватися від мостового парапету, на який я спирався всією своєю вагою. Обходжу хлопця, і сам собі не вірю — мені щойно дійсно стало не по собі від всього цього.
Здається, моя знахідка, яка виявилася не глухим кутом, зрештою, нічого не вирішить. Краще б ти нічого не знаходив, Барнс, їй Богу… Вперше за дуже тривалий час, захотілося скоріше в свій барліг і заварити міцний чай. Хай навіть той гидотний дешевий в пакетиках.
Тільки б швидше.