— Ще чогось бажаєте?
— Ні, це все.
— Можете ознайомитися з нашими солодкими позиціями. У нас в наявності веганські та безглютенові десерти.
— Не цікавить, дякую.
— Добре. Тоді ось ваша решта, очікуйте на замовлення.
Я забрала кілька монет з прилавку. Ця дівчина почувається втомлено. Це була лише середина дня, а вона вже дратується з кожної дрібниці, а особливо — з моєї відмови від десерту.
Цікаво, скільки ще має пройти часу, щоб я припинила не перечіпалася через емоції інших відвідувачів.
Я швидко відійшла до свого столика. Дістаю з шопера товстий потертий нотатник і лайнер. Ігноруючи фоновий шум голосів та емоції сторонніх людей, починаю монотонно малювати на чистому аркуші. Веду довгі лінії, що утворюють основу мандали.
Позаду чую тихе бурмотіння сусідньої пари, що сиділи у закладі ще до мого приходу. Хлопець з дівчиною говорять про щось із відлунням радості та симпатії. Від них лине хмара емоційної теплоти.
Намагаюся більше зосередитися на візерунку в нотатнику, щоб відмежуватися від емоційного фону навколо. Сильніше стискаю ручку в пальцях, малюю продовження від головних ліній; веду далі колові петлі, які звужуються до середини візерунку.
Малюю, майже не відриваючи лайнеру від аркушу. Закручую лінії візуренку, ніби водночас закручуючи і емоції людей навколо мене. Зосереджуюся на орнаменті, аж поки не виходить внести цю саму симетрію в мої думки.
Тихо видихаю, коли бачу, що до мене рухається офіціантка з моїм замовленням. Я все ще відчуваю її вразливість від внутрішньої напруги, але подумки стараюся не вникати в це. Дівчина ставить переді мною каву і люб’язно всміхається.
— Прошу, один флет-уайт із собою, — широка майстерно вдавана посмішка надійно тримала її справжній настрій під замком. — Гарного дня, чекаємо на вас ще.
— Дякую. Обов’язково.
Офіціантка відійшла від мене, а я швидко склала свої речі і поспішила піти з кав’ярні.
Щойно я вийшла на вулицю, болісно примружила очі від сонячних зайчиків. Сьогодні не було й натяку на хмарність, а міські офісні будівлі тіні аж ніяк поки що не додавали. Колись я довчуся і повернуся в темні закутки Ісландії, де не треба при собі мати сонцезахисні окуляри.
Не сьогодні, звісно, але точно повернуся.
Я пройшла буквально одну автобусну зупинку, зрізавши через кільцеву дорогу. Мені вдалося маневрувати у натовпі людей, не лише не розплескавши свою каву, а ще й зробивши кілька ковтків на ходу. Шлях від кав’ярні до навчального корпусу був коротким, але із такою кількістю незнайомців видавався міні-походом. Попереду замаячили шпилі Східного корпусу Академії образотворчих мистецтв.
На широких кам’яних сходинах біля старого корпусу сиділи студенти. Хтось групами, щось обговорюючи, хтось — поодинці, розглядаючи підручники або полотна зі своїми роботами. І я вже знаю напевно, якщо пройти повз них всіх, то їхні приглушені почуття нагадують розмитий калейдоскоп із найрізноманітніших емоцій.
Швидко піднімаюся широкими сходинами, аби не вловити більше, ніж я вже чую від цих людей; протискаюся повз важкі дерев’яні вхідні двері, які мені люб’язно притримала якась дівчина, що вже виходила.
В корпусі тихо і прохолодно. Навчальний розклад пар бюджетників відрізнявся від мого, для заочників, і це дуже тішило мою інтровертну натуру.
Так, що по часу там? Флін Майєрс тут точно до четвертої має бути. Йду довгим коридором на третьому поверсі і завчасно дістаю з шопера тубус з моїми нарисами. Сподіваюся, Майєрс просто прийме роботу і все. Дуже не хочеться застрягнути надовго в академії з легковажним старим бовдуром, який зациклений на власній персоні. Ментальне нутро таких індивидів нагадує пустку на дні алюмінієвого відра.
Безглузді думки про мого викладача та людей розтанули в голові, коли я відчула щось дивне крізь свій ментальний бар’єр, яким я відмежовуюся від світу. Уповільнюю свій крок, прислухаючись. Щось не так. Я вловила сильні емоційні перепади, зовсім не притаманні університетській атмосфері.
Десь поблизу фонило тваринним страхом.
Зупиняюся біля кабінету Майєрса. З-під цих дверей, ніби з-під товщі води, долинав острах. Я чітко розрізнила гострі емоції крізь товщу ментального бар’єра.
Я завагалася. Напевно варто розвернутися та піти геть, але… отак от просто проігнорувати такі емоційні перепади?
Роблю глибокий вдих, ніби готуюся пірнути під воду, та дозволяю своєму ментальному бар’єру опуститися. Роблю глибокий видих — чужі відчуття з навколишнього радіусу полилися в мою свідомість, ніби сильна течія гірської річки. Знову вдих — я звужую потік чужих думок, щоб лишити лише одні — ті, які були за дверима Майєрса; знову видих — я відокремила все зайве і зосередилася лише на кабінеті переді мною.
Хм. По ту сторону дверей не лише мій викладач з живопису, який потерпав від страху та паніки. По ті двері був ще хтось. Той, хто… хто що? Я насупила брови, намагаючись вловити другу людину, але у незнайомця не виділялися жодні базові емоції. Я його ніби не чула. Це настільки нетипово для людей, що приблизно рівносильно тому, якби живий пацієнт отримав на кардіограмі одну просту лінію.
Раптом дверна ручка до кабінету клацнула. Звук здався занадто гучним серед коридорної тиші, і доволі неочікуваним. На автоматі я здригнулася та піддалася на крок назад. Двері відчинилися, і на порозі переді мною стояв Майєрс. Одягнений у свій звичний костюм з голочки, та із прилизаними двома волосинами, що лишилися дивом на його лисині, мій викладач завмер, дивлячись на мене трохи згори.
— О, це ви, Монтгомері. А я думаю, хто то човгає коридором сюди.
Проста фраза, непростий вигляд викладача. Навіть, будь я без своїх здібностей, все одно одразу помітила б занадто бадьорий тон та натягнутий вираз обличчя. О’кей, тут би і дурень зрозумів по налякано виряченим очам чоловіка, що щось не так.
— Так, я, кхм, вибачте, просто ще раз продивлялася свої роботи, перш, ніж їх віддати, — заговорила я, прокашлявшись. — Ви не зайняті? Чи мені зайти іншим разом?
— Ні! — я знову відсахнулася, коли Майєрс аж надто гучно заперечив. Він поправив тремтячою рукою свою краватку. — Тобто, ні, чого ж. Давайте я одразу їх гляну, прямо тут, щоб ви даремно не витратили свій час.
Я простягнула свою полотна чоловікові. Його очі розгублено бігали по лініям на моїх роботах. Було ясно, що він взагалі не думав ані про нариси, ані про мене. Відчай та переляк у його міміці мінялися зі швидкістю світла. І причиною такій поведінці була людина, яка зачаїлася в його кабінеті.
Що ж тоді робити?
Дивлюся на нього і гублюся у власних міркуваннях. Переді мною чоловік. Він фонить переляком та хвилею паніки, яка цілком імовірно може змусити його серце зупинитися. І є хтось, — а це точно якась людина, — яка викликає ці темні і небезпечні емоції в Майєрса.
Як емпату, мені хочеться знизити тиск в цьому приміщенні до нуля. Як людині, яка знає цього викладача особисто — мені байдуже, що з ним станеться…
Що ж, чи до добра, чи до біди, але емпатична моя частина особистості набагато сильніша звичайної.
Поки нажаханий викладач тягне час і щось бурмоче про тінь та світло у моїх нарисах, я концентруюся на своїй силі. Дозволяю трансформуватися внутрішньому бар’єру, який тепер не відмежовує, а поширює. Я наділяю цей бар’єр тим страхом, що відчуває Майєрс, і поширюю його далі за межі кабінету. Змушую цей негатив перекинутися на того, хто його створює. Намагаюся дихати рівно і спокійно, щоб тримати контроль своєї сили. Бо не хотілося б його втратити та загнутися від навали емоцій інших людей навколо, які мене не цікавлять.
Спалах. Та людина, яка стояла абсолютно чиста в плані почуттів та емоцій, ніби засяяла «на моєму радарі». Цей хтось відчув те, що я поширила. Його тимчасовий страх змінився подивом. Людина в кабінеті Майєрса замиготіла тривожністю та розгубленістю. Посилюю дію своєї сили, збільшуючи паніку, яку я поширюю самотужки.
Раптом радар замовк. Мій бар’єр, який я ширила, завмер, так як ціль десь поділася. В кабінеті не було більше нікого живого.
— Ох, — цієї ж миті плечі мого викладача аж осунулися. Він швидко закліпав очима, ніби хотів щось подивитися, але не став при мені метушитися. Він простягнув мені мої роботи назад. — Я, я, думаю, що ви постаралися, Монтгомері. Сьогодні виставлю, ем, виставлю всі відомості, тож у четвер десь зайдіть із заліковкою або передайте старостою.
— Добре, дякую. Пане Майєрс, ви… — почала говорити я, але Майєрс похапцем попрощався зі мною і буквально закрив перед моїм носом двері. Я зітхнула, промимривши сама до себе: — … ви маєте дивний вигляд. Сподіваюся, у вас все гаразд. Так, завжди прошу, гарного дня.
Камон, Джемма, це ж придурок Флін Майєрс. Він не вартий, аби про нього турбувалися. Зате карму почистила.
Я ще раз дослухаюся до атмосфери за зачиненими дверима — звідти точно долинає переляк лише одного чоловіка. Незнайомець дійсно щезнув.
Проходить кілька секунд, перш ніж я виставляю подумки бар’єр знову, закриваючись від усіх емоцій та почуттів ззовні. Вони стали глухими та ледь чутними, як і належить їм бути.
— Ну і нехай, головне, що він сказав, що виставить відомості, — знову бурмочу до себе, складаючи полотна назад в чохли.
Я вирішила не зосереджувати увагу на цьому випадку, а просто швидше забиратися звідси. Майєрс зазвичай прискіпується та займає більше часу студентів на консультаціях, — особливо, якщо то молоді студентки. Треба скористатися нагодою та поїхати додому раніше.
Зібравши речі до купи, розвертаюся коридором і спускаюся до низу. Виходжу з корпусу і йду сходинами до дороги, аж раптом хтось гукає мене зі спини:
— Джемма! О, а я тебе всюди шукаю!
Ледь не підскакую на місті, як чую зненацька цей голоснючий знайомий голос. На моєму радарі замаячила жінка з дуже і дуже гіперактивною натурою.
— Привіт, Сінді, а я вже як раз йшла, — відповіла я, намагаючись виглядати люб’язно, а не перелякано.
Сінді була старостою в нашій групі. А ще однією з тих одногрупниць, які всюди намагаються всіх разом зібрати і подружити. Іноді навіть заздрю їй — теж хочу вміти так не відчувати людей і їхній настрій, як це робить Сінді Карстон. Вона була старшою, і поступила в академію, вже маючи роботу і одну вищу освіту. А ще дитину і чоловіка. Припускаю, що ця екстравагантна брюнетка просто тікала від домашніх клопотів, про які так часто любила розказувати з надмірним захопленням.
— Ну от і маєш! А я як раз вже майже вмовила всіх наших піти сьогодні на пиво в бар на Оперній, — так, головне не піти з нею в один бік, бо інакше вона не відчепиться до самого дому. — Пам’ятаєш, ти обіцялася піти наступного разу з нами? Скотт сказав, що через тиждень День митця, але тоді я точно не встигну всіх зібрати, бо мені малого треба буде записати до лікаря на…
Не знаю, як вона це робила, але Сінді буквально мала талант розхитувати мій бар’єр та виводити мене з рівноваги. А це дуже і дуже важко зробити.
Позаду моєї співрозмовниці з’явилася величезна група якихось туристів, які, видно, мали екскурсію містом. Я побачила в цьому свій шанс на свою втечу.
— … а я ж хіба знала, що алергія буде така сильна, тому треба було малечі робити спершу компреси, а потім вже давати антибіотик.
Саме час валити.
— Оу, мені дуже шкода, що перебиваю тебе, Сінді, але здається там на мене чекають вже мої друзі, — я в привітному жесті торкнулася її плеча, аби зупинити її нескінченний потік слів. — Вибач ще раз, але мушу бігти. Гарно вам посидіти з рештою!
Я швиденько пробігла до компанії біля екскурсовода. Люди, що роздивлялися навкруги, як раз підняли руки з телефонами та фотоапаратами догори, щоб щось закарбувати. В цьому лісі рук мені ще легше було загубитися та злитися із натовпом. Щоб напевне не бути в полі зору, я швидко перебігла дорогу далі і зупинилася віддихатися аж через дві вулиці.
Зупиняюся і сама себе картаю. Якого біса? Щоб навчитися комунікувати з людьми, треба з ними взаємодіяти, а не тікати, як мале дівчисько. Втім, я згадую, як важко мені стає з Сінді вже через п’ятнадцять хвилин розмови, і мої плани адаптуватися до суспільства зникають.
Насправді, Сінді була хороша. Таких милих та відкритих людей ще треба пошукати. Напевно, в іншому житті я могла б з нею потоваришувати, навіть ходила б до неї в гості, аби бавитися з її сином та обговорювати наступні сесії. Але в цьому всесвіті, я втікала від усіх потенційних друзів та ховалася від людей в художніх галереях.
А оскільки сьогодні забагато трапилося емоційних вкидів, я саме прийшла купувати квиток на касі перед входом до такої галереї.
Вона була облаштована всередині старовинної будівлі. Тут завжди мало відвідувачів, а якщо вони і заходять, то ненадовго. Я пройшлася першим широким залом і прошмигнула до «свого місця» — тут, між панорамним вікном та складцьким приміщенням була така собі ніша. Я спокійно брала свої речі і всідалася на підлогу, маючи змогу спостерігати за вуличним пейзажом по ту сторону та за тими нечастими гостями в самій галереї.
Мда, знову одне й те саме. Дістаю із сумки невеличкий блокнот для нарисів та кілька заточених олівців. Ну які ще друзі, Джемма? Гаразд, візьмемо для прикладу цю Сінді. Це під стінами академії вона весела, затята та експресивна пані з купою ідей. А якщо побути з нею кілька днів, послухати її емоційний фон, подзвонити якось після її сварки чи то з чоловіком, чи то з матір’ю з приводу виховання сина — що тоді я побачу серед її емоцій та почуттів навіть крізь мої бар’єри?
Мій старий нотатник вміщав в собі і записи про моє навчання та зустрічі, і нариси у вільний час. Я відкрила чистий розворот, дістала наново заточений олівець. Промалювала кілька різких ліній. До них додалися нові. Кілька разів я розтушувала олівець в деяких місцях зламів. Може, мені все ж краще дружити з пензлем та альбомом, які ніколи не покажуть тобі моральний біль, аніж з тими, хто постійно від нього страждає.
В задумливому настрої я зовсім не помітила, як минуло півгодини, година, дві. Я змалювала три аркуші альбому у довільних нарисах, поки прибиральниця не вивела мене із роздумів, сповістивши, що вони вже зачиняються. Вибачившись, я швидко зібрала свої речі і рушила додому.
На вулиці трохи сутеніло. Залишки сонячного світла облизували вікна жилих будинків, вздовж яких я крокувала. Природні явища здатні створювати неймовірні відтінки кольорів, які змушують мене затамувати подих. Люди рідко помічають це, чи принаймні не в тому масштабі, в якому помічаю я. Мені здається, що от-от, і я розчинюся в цьому пастельному градієнті рожево-блакитних кольорів, які щоразу виглядають по новому.
Дорогу від галереї до свого помешкання у двоповерховому будинку я знала надто добре. Вивчила кожен тротуар, кожну бруківку вздовж стежки, аби ходити, закинувши голову вгору, та не впасти. Це була ідеальна місцина на околиці центру, а саме помешкання підходило максимально, бо з моїх сусідів було всього лишень кілька людей на всю будівлю. Раніше це був прибутковий будинок якогось поважного мецената, тож сам по собі представляв архітектурну пам’ятку.
Піднімаюся гвинтовими сходинами на другий поверх. Кілька хвилин порпаюся у торбі в пошуках своїх ключів. Нарешті з-поміж усього хламіття намацала на дні знайомий брелок у вигляді металевої фігурки Санта-Муерта.
Відлуння від провертання ключа в замку шириться під’їздом. Нарешті, я відкриваю квартиру і заходжу в середину. Тут прохолодно і темно. Кидаю речі на підлогу, розбуваюся біля полиць в коридорі. Десь із сусідньої кімнати почулося шкрябання.
— Ну зроби хоч вигляд, що за мною скучила, — сміюся я.
Нарешті зі спальні вийшла неквапом кицька. Я підібрала Фреску на вулиці два роки тому, коли верталася з галереї. Маленьке сіре кошеня причаїлося біля бордюру та хвацько нападало на опалий листочок, а потім і на мою ногу. Мені здалося це знаком, та і мала не заперечувала, коли я підібрала її під своє пальто. Тепер це мале кошеня перетворилося у дорослу домашню вредну кицьку.
Фреска всілася на середині коридору і дивилася на мене, теліпаючи хвостом.
— Та йдем, йдем, я сама не проти поїсти, — бурмочу я, повісивши пальто на вішак.
Кицька уважно слідкувала за тим, чи йду я саме до кухні, а не в суміжну кімнату. Переконавшись у моєму маршруті, вона демонстративно вигнулася дугою та поспішила слідом за мною.
На прикладі Фрески я дізналася, що тварини теж дуже емпатичні. Вони, звісно, не мають того спектру почуттів, що люди, але на їхньому примітивному рівні існує звичка та розуміння «старшого кота» — моя кішка точно не плаче за мною, як я йду на навчання, але вона довірливо обирає спати біля мене та іноді із викривленої вдячності приносить якихось вбитих комашок або старі потаскані іграшки.
Ну, або мені дуже хочеться вбачати в звичайній тваринній поведінці щось, що робить їх наближеними до людей. Можна сказати, іноді на Фресці я можу потренуватися у зав’язуванні розмов з кимось, а та реагує на це важкими позіханнями та виразом морди в дусі: «будь я людиною, вже втекла б від тебе».
Я розігріла приготовану ще вчора пасту. Дістаючи тарілку з мікрохвильовки, я побачила, як Фреска обійшла стілець і кілька разів тернулася об мою ногу. Тихенько муркнувши, вона вскочила на стіл біля мене і стала вмиватися, демонструючи своє задоволення тим, що я їй кинула на вечерю.
— А кажуть, що коти намивають гостей, — хмикнула я, вимакуючи хлібною скоринкою сирний соус з тарілки.
Фреска подивилася на мене мигцем, відірвавшись від умивання своїх лап. Вона ніби промовляла подумки: «Гості? Джемма, з твоїх гостей може бути хіба що швидка і то ти її ніколи в житті не викликала».
Звідки про то знала кішка я не знаю, але мені стало майже образливо від такого уявного діалогу.
***
Сесія була закрита без проблем. Майєрс майже одразу поїхав у відпустку, що обумовлювало швидкі результати завершення чверті. Але після того дивного моменту в його кабінеті, я іноді помічала у нього смиканість.
Я вирішила усі кінцеві справи перед кілька денними канікулами після чверті. Треба сказати що наша староста хоч і була нестерпним гіперактивним сангвініком, але багато робила для нас, як для групи. Мені майже не треба було стикатися з бюрократичними моментами, лише поздавати кінцеві роботи та віддати підручники, які брала на задані дисципліни.
Кінець чверті я вирішила відсвяткувати. З домашніх запасів я дістала біле напівсолодке під свіжі фрукти та сир. Фреска видерлася на стільницю та терпляче чекала, поки її страждальний вигляд змусить мене розщедритися кількома шматочками м’яса та сиру, який вона їла з не меншим задоволенням, ніж я.
— Знаєш, я не здивуюся, що одного разу ти почнеш сьорбати з мого келика, — посміхнулася я, згодовуючи кішці зі своєї руки шматочок сиру. — Я навіть радітиму твоїй компанії випити після важкого дня.
Фреска задоволено примружилася, облизуючись аж до вух. Не знаю, чи схвалила вона мою ідею стати моїм алкогольним співмешканцем, але їй явно імпонувала думка їсти зі мною все, що я дістаю з холодильника.
Телефонний дзвінок порушив мою затишну атмосферу з джазовою музикою на фоні. Я без великого бажання знайшла телефон, щоб відповісти.
— Слухаю.
— Джемма? Це я, Сінді. Слухай, вибач, що смикаю, але не могла б ти вийти на зупинку, я під’їду тобі віддати заліковку та документи, які забрала з деканату?
— Ем, та нехай буде у тебе, я потім якось…
— Ох, люба, я теж не робила б гак до твого району, але ми їдемо сьогодні до бабусі, і мені тривожно за чужі речі, які я не встигла викласти. А ще ж враховуй, що мій малий буде зі мною. Іншим я вже віддала документи, тож не наражай свої на важку долю бути вимазаними у гарбузовому пюре.
Я подавила зітхання. Взагалі, мені трохи байдуже на документи, навіть якщо вони впадуть у стічну яму, повну лайна. Я на мить дослухалася до своєї спврозмовниці: її слова були просякнуті щирістю та дружелюбністю. Сідні дійсно хотіла передати речі мені, ще й приїхала аж сюди.
А щоб тебе…
— Може ти й права. Добре, припаркуйся поки. Буду за хвильку.
— Чудово! Чекаю, люба.
Я поклала свій телефон і повернулася до кицьки, яка вже вся розляглася на стільниці, вимиваючи лапи. Ніби помітивши, що я закінчила розмову, Фреска повернула до мене голову. Її напівприкриті очі так і промовляли: «погодилася? Ну і дурепа, а тепер йди прохолодними вулицями замість того, аби сидіти, пити вино і годувати мене».
Ойц. Я відмахнулася і від кицьки, і від уявних реплік. Залітаю до спальні, шукаючи домашні штани. Мені треба менше подумки розмовляти з Фрескою і більше цінувати людей, які з’являються навколо. Сінді хоч і пробиває всі мої бар’єри, але до мене частіше линуть лише хороші почуття та емоції від неї. Принаймні, дивно відповідати на це все неприязню або грубістю.
Я швидко взула свої старі кеди і вийшла, закривши квартиру лише на один оберт. Спускаюся вниз сходинами і спішу до Сінді, яка напевно вже під’їжджала.
Швидко перебігаю дорогу, ще одну. Звертаю на Роудштрассе, де починається головна вулиця з магазинчиками вздовж неї та зупинками для автобусів. Трохи лівіше знаходилася парковка для машин. Сінді вже стояла там, притулившись спиною до своєї білої хонди. Як і завжди, вона яскраво та незвично вдягнута — цього разу у довгі штани кльош та картату сорочку з квітковим візерунком. Помітивши мене здалеку, вона радісно підскочила та помахала мені.
Що ж, я глибше вдихнула та посилила бар’єр між мною та зовнішнім світом.
— Привіт. Ще раз дуже-дуже вибач, що перериваю твій вечір.
— Все гаразд, справді.
Навряд чи Фреска сильно надає уваги моїм відлученням з квартири.
— Так, ось, тримай свою заліковку, — Сінді віддала мені документ і відмітила щось у себе в записнику. — На наступну чверть треба буде відкрити нам всім в групі записи у бібліотечному архіві для підручників та робіт по краєзнавству.
— У нас таке буде у чверті? — перепитала я, забираючи свої документи. — Не замало часу з цим предметом до кінця семестру?
Сінді всміхнулася та знизила плечима, від чого її яскравий візерунок на сорочці ніби зарухався.
— Не хвилюйся, я питала у Кретчета з кафедри, він сказав, що то початок тільки. Дисципліна буде подовжена наступним семестром вже з осені.
— О, ясно.
Я вже розвернулася, аби прощатися і йти звідси, як нове питання Сінді мене змусило ввічливо відстрочити прощання:
— Як ти тоді погуляла з друзями, до речі?
— Щ-що? — мені знадобилося кілька хвилин, щоб роздуплитися, про що вона питає. Точно, фальшива компанія, до якої я нібито втекла минулого понеділка. — А, ну да, з друзями. Ну чудово, так. Погуляли ми… та й таке інше… — подумавши з кілька секунд, люб’язно додаю, аби перевести тему: — А ви як зібралися тоді з нашими?
Моя співрозмовниця невизначено махнула рукою.
— Скотт сказав, що ми обрали найгірший бар для посиденьок, а Лілі майже на початку пішла до свого нового бойфренда з байкерів. До речі, — жінка щось стала шукати в своєму шопері, бурмочучи щось під носа. — Ага, знайшла. От.
Вона протягнула мені якийсь флаєр.
— Що це?
— За Культплац відкривається новий паб, кажуть дуже атмосферний, — вона жартівливо пригрозила мені пальцем. — Нумо, Монтгомері, хоч раз прийди з нами посидь. Якщо що, Скотта точно не буде зі своїм вічним бурчанням, А Гейл скоріше за все працюватиме. Тож…
Я подумки прикинула: двоє мінуснулися, лишилася в групі я, Сінді, Лілі та Марвін. Достатньо невелика групка, враховуючи, що з паралелі людей звати ніхто не збирається, ніби. Сінді дивилася на мене з таким благальним виглядом, що я вкотре всерйоз задумалася над тим, що пора починати розривати мою порожню асоціальну бульбашку. Треба пробувати себе та свої сили серед інших умов.
Я ніби через силу взяла флаєр з рук дівчини, майже зі страждаючим зітханням.
— Ну, якщо що, не думаю, що зможу посидіти довго, бо мені ввечері ще треба буде поробити купу справ, але…
— Святі постулати! Джемма Монтгомері прийде з нами випити пиво! — заволала Сінді і поплескала мене по плечу, ніби хотіла його вибити. — Все, тоді до завтра, ввечері біля ботсаду, звідти і вирушимо. Я забронюю столик!
Останню фразу вона вигукнула на ходу, бо вже сідала в свою автівку. Вона підняла скло та почала повільно здавати. Я трошки почекала, поки вона виїде. Сінді ще раз знайшла мене поглядом та помахала на прощання, а потім її хонда влилася в загальний потік машин на дорозі.
Я втомлено потерла перенісся. Вона лишень торкнулася мого плеча, а крізь мій бар’єр долинули жвавість та нетерплячість, які буквально увірвалися у мої думки. Здається, у мене завдання на вечір — попрактикувати свій контроль.
Це максимально дивно, але найбільше з групи я боялася саме Сінді — вона випромінювала таку скажену енергійність, що мені аж на відстані ставало погано.
Раптом позаду почулися кроки. Я швидко озирнулася, щоб переконатися, що не затуляю нікому дороги. Позаду з’явився чоловік. Його обличчя затуляла кепка, але відчувалося, що погляд його чомусь зосереджений на мені. Не встигла я і кроку ступити, як він заговорив:
— Перепрошую. Ви Роуз Монтгомері?
Я напружилася. Цим іменем я підписувалася в усіх документах. Моє друге ім’я Роуз давно було ніби ідентифікатором, що розмова з кимось буде радше діловою чи робочою, аніж приятельською. Але, дивно було знайти співрозмовника для такого діалогу посеред парковки під відкритим небом.
— Дивлячись, хто питає, — тихо відповідаю, навчено тримаючись на сторожі з будь-яким чужинцем.
Незнайомець робить крок до мене, але між нами все ще зберігається дистанція. Мене дедалі більше починала турбувати його кепка, яка заважає повністю розгледіти чоловіка.
— Ми можемо поговорити в іншому місці?
Це явно слова, які сигналізують, що поблизу якісь неприємності.
— Я можу… У вас щось сталося? Подзвонити 911? — обережно питаю я, стараючись ігнорувати внутрішню тривогу. Так, головне не тікати різко та категорично.
— Ні, я лишень прошу поговорити. Про те, що ви вмієте робити.
От бляха. Ну, задоволена своєю допомогою? Треба було кинутися навтьоки на тих перших трьох словах.
— Ем, знаєте, там за рогом має бути чергова дільниця, — вичавлюю з себе приязну посмішку, а подумки вже пускаюся навтьоки. — Зверніться до спеціалістів, бо, мені треба йти.
Починаю рухатися в сторону, але мій співрозмовник доволі прудко йде напереріз моєї дороги. Відстань між нами стала ще меншою.
— Лише кілька питань, це дуже важливо.
— Кажу ж, мені треба йти.
Відстань між нами майже щезла, коли він ще зробив кілька кроків до мене. Він прийшов по мене. Від людей з минулого?
— Мені треба… — знову заговорив чоловік і щось продовжив, але у мене раптом у вухах загуло. Його слова доходили, ніби крізь товщу води, бо раптом мене захопило моє внутрішнє чуття. У цьому незнайомцеві було щось, що я вже чи то бачила, чи…
Спалах розуміння та усвідомлення накрив з головою.
З моїми бар’єрами я все одно змогла впізнати цей примарний слід чужої аури як тоді, в кабінеті Майєрса. Одразу пригадалися його страх та паніка, і та сама бліда рішучість від когось стороннього… Це він! Незнайомець навпроти мене зараз — саме той, хто був в кабінеті у викладача живопису, змусивши того перелякатися ледь не на смерть!
Ні, ні, я більше не влажу в неприємності. Я більше ні з ким не пов’язана… Я більше не повернуся в шахту ліфта.
В моїх скронях ритмічно пульсувала кров, а всередині розлився жар від піднятого рівня адреналіну. Я навіть не думала, лишень не зводила очей з постаті навпроти мене і водночас змусила мій внутрішній бар’єр впасти. Ментальні стіни розтанули, і я подумки опинилася у морі емоцій та почуттів людей, що знаходилися в радіусі сотень метрів. Я вхопилася за єдину свою емоцію, що зараз заполонила розум — страх. Вхопилася за неї і поширила так, ніби запустила вибухівку. Мій стан миттєво передався всім навкруги. Незнайомець, що стояв поруч, різко підняв голову. Його очі розширилися, а рот привідкрився від важкого дихання — його огорнув острах.
Десь здалеку почувся жіночий вереск — жах, який я поширювала навколо передався і людям далі. Кварталом ширився гомін натовпу.
Крики, що почали звучати звідусіль, ніби привели до тями чоловіка біля мене. Він тряхнув головою і позадкував геть від мене. Я стояла на парковці, дивлячись, як він не одразу навіть наважується повернутися до мене спиною. Мій власний переляк змішався з його — штучно викликаним. Незнайомець об щось спіткнувся, але втримав рівновагу. Нарешті, він розвернувся і побіг геть звідси.
Я дивилася йому вслід. Постать вже давно зникла з виду, але я продовжувала стояти, стискаючи руки в кулаках. Моє серце відбивало чечітку, не в змозі вирівняти звичний темп.
Мені необхідно було переконатися, що він далеко. Хто він? Чого хотів? Мабуть, ці питання варто було задати йому безпосередньо, поки все було спокійно. Цей чужинець був явно обізнаний, бо щось в його словах мене стривожило. А мене в такий стан вводить тільки одне — цікавість до мого дару. До того ж, знаходить мене та людина, яка викликала у Майєрса тваринний страх та бажання залягти на дно.
Я мала себе захистити. Завчасно. Тільки от, чи розумно було захищатися від того, хто просить допомоги…
А хто він взагалі такий, щоб просити у мене допомоги? Він хоч розуміє, хто я така і який маю вплив? Я знищу його одним телефонним дзвінком.
Але для цього треба дзвонити. А я так боюся дзвонити. Мені так не хочеться розмовляти з людьми. Що якщо я почую відмову? Тоді я остаточно вмру від сорому за невиправдані очікування.
Хоча ці очікування марні. Будь-яке очікування це мертва надія. По факту жодне життя не має сенсу, якщо надії мертві апріорі. Тоді лишень маємо один вихід – з вікна десятого поверху…
Стоп. Це… це не я. Не мої почуття!
Замружуюся так сильно, аж поки очі не починають боліти і не з’являються білі плями. Ментальний бар’єр буквально пробив діру у дамбі, за якою я тримала людські відчуття. Треба його відновити… треба…
Глибокий вдих. Глибокий видих. Зосередься на собі.
Розслабляю долоні. Починаю відчувати, як сильно їх стискала — шкіру саднить в тому місці, де я впивалася нігтями в долонь. Намацую браслет з камінних бусин на лівій руці. Це мій браслет. Він викликає радість та ностальгію — моя перша покупка у Відні. А Відень — перша серйозна вилазка за межі мого закритого світу. Я дізналася про морозиво, про людей, про закони графіки, про тварин. Я завела Фреску. Фреска моя кицька, з нею спокійно.
Спокій.
Відчуваю, як у мене спітніли долоні від перенапруження. Ментальний бар’єр в середині став таким товстим та великим, що я ледь можу розрізнити чиїсь емоції навколо. Пізніше він стане трохи меншим, то від стресу його міць майже ідеальна.
Раптовий порив вітру викликав у мене мурахи по тілу. Обіймаю себе за плечі та згадую, що треба звалювати звідси швидко, поки шум не пройшов. Я не знала, чому саме втік той чоловік — через викликаний мною страх чи через те, що тут ставало дедалі більше непотрібної уваги. Треба скористатися моментом, поки він не повернувся простежити за мною.
На ватяних ногах я пішла додому настільки швидко, наскільки я була здатна в цей момент.
Опинившись в своїй квартирі, я закрила двері на чотири оберти ще й накинула ланцюжок, ніби це було над ефективним захистом. Виснажена від пережитого шоку, я аж осіла на підлогу прямо під дверима. Мені було все одно на засмічений килимок для взуття, на саме взуття, яке було розкидано біля входу. У мене досі посмикувався м’яз на обличчі, як тільки я згадувала той вир емоцій, які вивалилися на мене, щойно бар’єр щезнув. Я так хотіла захиститися та постояти за себе, що це набуло якоїсь інтуїтивної дії.
Бо я ж вже багато років ні за яких умов не зриваю так різко всі свої ментальні захисти. Це ніби спускати воду на дамбі не поступово через шлюзи, а одним шаленим потоком, що зносить до біса все навкруги.
Десь поруч нявкнула Фреска, яка прийшла з кухні. Вона потерлася о мою ногу, потім ще, поки не залізла мені на руки. Вона буквально змусила мене трохи випрямитися, щоб вона вмостилася на мені.
— Що, навіть ти помітила, що мене трясе? — тихо промовила я. Моє дихання все ще пробивалося рваним.
Кицька знову потерлася мордочкою о мою руку. Замуркотіла. «Ти може й дивна, господарко», — муркотіла вона, — «але не треба себе доводити до такого стану. Так і зозуля полетить остаточно, а вона не така вже й надійна у тебе».
І не кажи, Фреска. І не кажи.
Пройшло хтозна, скільки часу, перш ніж я змусила себе піднятися з підлоги. Дупа, ноги, спина затерпли. Відчуваючи шалену виснаженість, у наполовину свідомому стані я дійшла до спальні і впала на м’яке покривало, навіть не розстилаючи його.
Нарешті блаженна темрява.