Найбільший скарб

Погода радує. Небо чисте і ясне, море спокійне, вітер дме з півночі, напинаючи вітрила і направляючи судно чітко в бік Іназуми. Усе складається чудово, і це не може не радувати Дилюка. Нарешті наказ Сакоку скасовано, іназумські кордони відкрито, а отже, він має нові шляхи для торгівлі та постачання вина. Такою ситуацією неможливо не скористатися. Ба більше, він чи не вперше за довгий час рушає на перемовини самостійно. Це добра можливість заразом і трохи розвіятись.

 

Разом із тим, окрім вина, корабель навантажено й іншими товарами та коштовностями, які необхідно також збути на островах, але це вже лежить не на його плечах. Зараз йому лишається тільки насолоджуватися подорожжю.

 

Саме цим Дилюк і займається: він розслаблено прогулюється палубою, вдивляючись у горизонт, який уже пломеніє червоним заходом сонця. Ніч обіцяє бути приємною та спокійною, накривши корабель зоряним сатином і захищаючи його.

 

З настанням темряви чоловік рушає до каюти, збираючись добряче виспатися. До Іназуми вони мають прибути вже зранку, тож важливо гарно відпочити, щоб на перемовинах бути впевненим та зуміти справити гарне враження.

 

Проте це йому не вдається. На відміну від враження спокою та врівноваженості, котре на нього справив вечір, сон у Дилюка дуже тривожний. Йому сниться виноробня. Проте там немає того спокою та затишку, котрий завжди зустрічає відвідувачів. Натомість — усюди метушня, крики людей і ніби звуки бійки. Проте жодної особи навколо себе він не бачить. Є лише він, криваво-червоний схід і повна порожнеча, що тоне у дивних звуках. А ще голос Кайі. Зверхній та насмішливий.

 

— Дилюче, агов, Дилюче, — звучить ніби звідусіль, дзвінко відлунюючи в голові.

 

Дилюк стривожено роззирається, намагаючись знайти Кайу, проте йому ніяк не вдається. Прислухається знову, але голос більше не лунає. Він глибоко вдихає і робить крок до виноробні. Відчиняє двері й знову прислухається. 

 

— Нумо, Дилюче, невже ти не можеш мене знайти?

 

Не може. Дійсно не може. Скільки років минуло, а після того, як він посварився з Кайею та покинув виноробню, він жодного разу його не бачив, не отримав жодного листа і жодної згадки про його місце перебування. Дилюк шукав. Старанно і довго, намагався знайти хоч якийсь слід, вийти на контакт, перепросити. Марно.

 

— Та ж я прямо тут, — Кайа сміється.

 

Дилюк різко розвертається і нарешті бачить Кайу. Той сидить на краю стола, розхитуючи на пальці пов‘язку на око. Його праве око розтинає потворний шрам, і Дилюк здригається. Це його рук справа. 

 

— Кайе… — Дилюк запинається. Він хоче попросити пробачення, але не може знайти слів. — Я…

 

— Не пробачу, — холодно і різко обрубує Кайа. — Ти ж знаєш, що я тобі не пробачу. І знаєш, що все сталося через тебе.

 

— Кайе, мені прикро, я…

 

— Крепус помер через тебе, — він ніби не чує заперечень, — я зник через тебе. Усі проблеми, все, що сталося, це все на твоїй совісті, Дилюче.

 

Кайа нахабно сміється йому прямо в обличчя, поволі віддаляючись, хоча наче й лишається на місці.

 

— Кайе! — Дилюк намагається дотягнутися до Кайі, але щосекунди той віддаляється все дужче. — Кайе, не зникай! Зачекай! Будь ласка! Кайе!

 

Дилюк підхоплюється на ліжку від власного крику. За секунду приходить усвідомлення, що це був сон. Ще за секунду — що крики та метушня, які були фоном його сну, відбуваються насправді.

 

Він у ту ж мить підводиться з ліжка й вилітає з каюти. На кораблі панує хаос. Вистачає кількох секунд, щоб зрозуміти: пірати. Дилюк без вагань хапає меча та поринає у битву. Він відбиває удар за ударом, у вухах стоїть ляскіт металу, перед очима — спалахи й іскри від схрещених лез. Він не жаліє опонента, але звичні до зброї пірати мають чисельну перевагу над екіпажем торгового судна, більшість пасажирів якого ніколи не тримали в руках меча.

 

Дилюк відчуває різкий біль у руці — бій у темряві не грає йому на користь, тож глибокий поріз розтинає його праве плече. Він сичить крізь зуби, проте не припиняє давати відсіч ворогу. Піратів, що були оточили його, стає значно більше. Дилюк відбиває удар справа, робить крок назад, не дозволяючи вразити його спереду, б‘є ногою вниз, збиваючи одного пірата з ніг, й одразу за тим рубить мечем іншого. Аж от, відчуває, як гостре лезо перерізає його ахілів сухожилок, змушуючи повалитися на одне коліно. Цього виявляється достатньо, щоб вибити меча з його рук та знерухомити, зв‘язавши руки за спиною. Але навіть попри це його міцно тримають, адже якщо Дилюк вирветься, він знову, навіть поранений, зможе достойно дати відсіч нападникам.

 

Чоловік щиро злий на себе за те, що дозволив так себе знешкодити. Він не вважає ані темряву, ані чисельну перевагу, ані свою поранену руку достатніми аргументами, до ситуація склалася не на його користь. Він усе одно має бути сильнішим, не має дозволяти собі таких ганебних поразок.

 

— Капітане, увесь товар на борту! А з цими що робити? — один із піратів киває головою на знешкоджених членів екіпажу та торговців, що їх зв‘язали і кинули на борту торгового судна.

 

Капітан стоїть обличчям до безкрайого горизонту, заклавши руки за спину, і задумливо мугикає щось під носа. Під покривом темряви видно лише його силует.

 

— Лиши їх там, нехай дрейфують. Якщо Архонти будуть милостивими — хтось їх знайде, — він відмахується легким порухом руки, але щось змушує його на секунду замислитися.

 

Чоловік обертається і робить кілька задумливих кроків палубою. Світло ліхтаря в чиїхось руках нарешті вихоплює з темряви чужі риси лиця. У Дилюка округлюються очі, коли він нарешті бачить обличчя капітана. Він нервово глипає і смикається, намагаючись вирватися з чужих рук.

 

— Ти… — зривається нервово з його губ.

 

— Я, — капітан посміхається і киває на Дилюка. — Оцього відведіть до мене в каюту.

 

Без зайвих церемоній його хапають під руки і тягнуть до капітанської каюти, де кидають прямо на підлогу. Двері зачиняються, і Дилюк лишається сам на сам із собою та спробами усвідомити, що, на біса, відбулося. Він навіть не намагається хоч якось винести двері чи звільнитися від мотузок, просто лежить головою до дверей, потупивши погляд у стелю. Цього не може бути, просто не може. У голові не вкладається жодним чином.

 

Нарешті двері каюти прочиняються, понад головою лунає два кроки, після чого фігура зупиняється. Дилюк приречено підводить погляд на Кайу. Той посміхається.

 

— Не посунешся? Мені б якось пройти.

 

Дилюк мовчки кліпає, продовжуючи непорушно лежати на підлозі.

 

— Як?..

 

— Гм… — Кайа враз стає невдоволеним і носком чобота відсуває Дилюка з дороги. На диво обережно, хоча й безцеремонно.

 

Питання він ігнорує так само, як Дилюк проігнорував його прохання. У руці він тримає пляшку вина, що його команда вкрала з торгового судна. «Полуденна смерть». Нове і доволі міцне, Дилюк саме нещодавно почав продавати таке в Мондштадті і був упевнений, що Кайа б оцінив. Що ж, певно, дійсно оцінив.

 

Дилюк стежить за кожним його порухом. Мовчки. Розчаровано. Кайа зубами відкорковує пляшку і присідає біля Дилюка, цокає язиком і хитає головою. Робить кілька ковтків, після чого безцеремонно розриває розрізану мечем сорочку і поливає свіжу рану вином. Те ж саме провертає з його ногою, стягуючи з неї чобіт. Дилюк кривиться, але явно не від болю — обробка ран точно не те, що могло б викликати таку реакцію.

 

— Якщо я тебе розв‘яжу, ти чинитимеш мені проблеми? — Кайа знову прикладається до пляшки.

 

— Я хочу лише поговорити.

 

— О? — Кайа здивовано зводить брови і тицяє пальцем на свою пов‘язку на оці. — Минулого разу мені здалося, що ти не любитель говорити.

 

Дилюк стискає губи та відводить погляд. Кайа розпливається в посмішці, але все ж легким порухом меча розрізає мотузки, що міцно стягують руки чоловіка. Дилюк підводиться та розминає зап‘ястки. Знову звучить те саме питання.

 

— Як?

 

— О, ну серйозно? Який ти нудний. Ти міг спитати про що завгодно, а питаєш про те, як я став піратом? — Кайа невдоволено цокає язиком. — Ти взагалі не змінився за ці роки. Тільки не лізь битися, друге око мені ще потрібне, ха-ха!

 

Дилюк мовчки дивиться на Кайу. Жарт, вочевидь, не оцінив. Кайа вимучено зітхає, усім своїм виглядом промовляючи, що Дилюк не просто нудний, а достобіса нудний.

 

— Я так багато сил витратив на те, щоб тебе знайти, стільки років у мене нічого не виходило, а ти просто питаєш, як.

 

— Ти мене шукав? — Дилюк здивовано підводить брови. 

 

— На відміну від декого, я все ж хотів поговорити та все прояснити. А ти, як істеричка, просто взяв і зник. Що мені ще лишалося? Кілька років десь тинявся, і ось раптом знаходиться. Як наче нічого й не було. І першим ділом починає читати мені моралі. Так-так, я знов поганий, бо став піратом, — Кайа посміхається і робить кілька ковтків вина. У його голосі чутно смуток. Чи то приховати його дійсно важко, чи Дилюк уже надто добре вміє розрізняти його емоції.

 

— Ні, послухай-но. Я кілька років шукав тебе. Так, я зник, але коли повернувся, тебе не було, я думав, що ти щез, бо ненавидиш мене, хотів знайти тебе, поговорити, Кайе! — він раптом запинається. Кайа зміряє його таким холодним і недовірливим поглядом, що слова застрягають десь усередині.

 

Дилюк робить глибокий вдих, кульгає назустріч, потім — два кроки назад, і зрештою збирається з силами:

 

— Пробач. Кайе, пробач мені. Я жахливий дурень, і ти не заслужив на те, що сталося через мене. Це все через мене. І ти, ну звісно, ти на мене сердишся, як інакше. Але я так довго намагався тебе знайти та перепросити. Я припустився страшної помилки тоді, Кайе.

 

— Ти ідіот, — Кайа стверджувально киває і на певний час замовкає.

 

Дилюк теж стоїть мовчки. Знервовано чекає на вердикт. Він навіть не знає, якої реакції очікувати. Можливо, Кайа взагалі зараз викине його за борт, отримавши бажане. 

 

— Кайе, якби я тільки міг, я б віддав усі скарби світу за твоє прощення…

 

— Дурню, найбільший скарб уже на моєму кораблі, — видихає Кайа і, неочікувано для Дилюка, міцно притискає його до себе. Отже, це означає пробачення?