Зілля

Сонце вже не пекло. Небом розливались фіалкові сутінки, крізь які пробивалися три останні тонкі промені. Вона вибігла босоніж. Під ногами шурхотіла присохла земля. Дівчина спритно зав’язала пшенично-рудувате волосся ліловою хусткою, підхопила овальне відро і рушила між грядками базиліку. Темно-фіолетове листя відповіло на цівку прохолодної води божевільно-п’янкими пахощами. Вона усміхнулась лівим кутиком губ. Змовницьки, ніби у неї з зіллям був спільний секрет.
Десь з-за горизонту загуркотів потворний іржавий гул. Дівчина підняла очі, відкинула пасмо і провела небом майже збайдужілий погляд, ніби змахнула ганчіркою докучливий пил із лілових хмар.
Гуркіт не повторився і вона, граційно схрещуючі засмаглі литки, перейшла на грядки помідорів. Між листям ховались зелені набурмосені томатики.
- Лілю! Лілю!
У двір увірвались крики, гамір і розпач.
Дівчина повільно поставила відро на землю.
До неї вже бігли дві тітки. Одна чавила яскраво рожевими гумовими шльопками ще зелені помідори.
Ліля болісно скривилася.
-Там цей… Бодько, синок Василевої втопився…
-Та хай тобі язик відсохне, дурепо. Не втопився, не втопився, - махала власниця рожевих шльопок. - Притопився. Відкачали, дихає, тільки чогось очі не розплющює. Рятуй дитину.
-Отамо вони, під ставком.
Ліля роззирнулася городом, ніби шукала якоїсь підказки. Швидко нахилилась і вхопила два пучки темної трави, трохи схожої на лободу, а тоді побігла туди, куди вказували засапані тітки.

***
-Дивне воно теперечки якесь. Як гляне, то ніби відром крижаної води тебе обдасть, ніби тебе й саму під воду тягне.
- Та не мели дурниць. Хлопець як хлопець. Дитина чемна, оно Варці поміг дотягти торбу з зерном учора.
-Чемне то воно чемне. А як помахала та відьма над ним своїми віниками…
-От доста ото язиком ляпати. Сама ти дивна. Начепиш оті бігюді, як хівря, і бігаєш селом, шо собака в ковтунах.
-Та шо ти таке… та як… Як сама не втьоп…, кажеш… Ет, люди…

***
Ще звіддаля Ліля почула, що село знову стоїть на вухах. Вчувався якийсь шепіт, шурхіт, бу-бу-бу за вікнами.
-Приїхав.
-Ну-у-у красень!
-До неї?
-А до кого ж.
Розчувши слова, Ліля вискочила з хати через вікно, яке виходило на город і пригнувшись, знову таки босоніж, побігла до щілини в невисокому паркані. Перебігла вулицю, озираючись, заскочила за дід-микитову пасіку і ледь не скотилася з крутого схилу, чіпляючись на ходу тонкими руками за міцні стебла бур’яну. Тільки за посадкою спинилася перевести подих. Сперлась на стару липу. Стягла лілову хустку з волосся і провела повільним рухом по тонкій шиї. Від бігу пишничне волосся зібралося в маленькі завитки.

***
-Та ніби вдома була. Хто його знає, де ділася, - розводили руками по селу.
Статурний хлопака чіпко оглядав Лілін город. Залишив глибокі сліди від кросівок уздовж грядок з петрушкою і ще якоюсь чудною травою. Тоді помахав сумно головою і енергійно рушив назад до машини. Грюкнув дверцятами, газонув і поїхав.
Ліля чула, як ревонув його джип. Заплющила очі, ніби в неї болить горло і важко ковтати.
Аж раптом звук двигуна почав посилюватись. Не встигла Ліля й отямитись, як величезна автівка, розкидаючи з-під коліс грудки землі з травою, загальмувала простісінько перед нею.

***
Він дивився на неї мовчки. Не сердито і не прихильно.
-Поїхали. Ти нам потрібна.
Вона кусала губи, вхопившись рукою за кору липи, ніби тільки дерево й могло її зрозуміти і захистити.
Він і далі палив її темними карим очима.
Вона зиркнула на його обличчя, втомлене, таке знайоме. Борода відросла. Але йому страшенно личить.
Похитала головою, обхопивши себе правою рукою, ніби відгороджуючись від нього.
-Це не я прошу. Це хлопці, - сказав, ніби у нього в горлі застрягла грудка землі з-під його джипа.
Вона заплющила очі.
Сонце вже зовсім сіло. Від ставка потягло холодом і болотною вогкістю.
Він чекав.
Тоді відчинив двері джипа. Сам сів за кермо. І знову чекав. Вона не поворухнулася.
За хвилин двадцять він з силою хряпнув дверцятами, аж вона здригнулася всім тілом, як від удару, - і машина рвонула з місця.
Як добрела додому Ліля не пам’ятала.
Під вікном знову шушукалися.
-То шо за супермен приїжджав?
-Та до німої ж.
-До Лільки нашої?
-Ага.
-І шо? Забрав її?
-Та ніби ні. Сам поїхав.
-Шось не до добра це все.
-Ет, у тебе все не до добра.
З нічного неба почувся віддалений рипкий гуркіт і село похмуро змовкло.