— Я просила вас зробити гарний траурний букетик для моєї любої матусі, а ви що мені дали?!
Старенька леді, у вишуканому капелюшку з чорною вуаллю, сердито споглядала на Стіда. Її товстенькі пальчики з нігтями кольору канавної багнюки, нетерпляче стукали по дерев’яному прилавку. Цей звук неймовірно дратував Стіда. Але десь отам, на стіні справа, висіло кляте правило. Воно змушувало працівників дурнувато посміхатися й потурати всім забаганкам клієнтів.
— Перепрошую, шановна пані! Я не хотів образити ні вас, ні вашу покійну матінку. Чи можу я подарувати вам букет у вибачення?
— Це ж безплатно? — хижо зіщулилась жіночка.
— Так, звичайно! Я зараз же оформлю вам інший букет!
— Добре. Я почекаю тут.
Працювати під пильним наглядом примхливої пані означало: постійно спотикатися, падати, випускати квіти з рук, хапати не ту квітку, десять разів перероблювати композицію і… Страшенно пітніти при цьому. Стід відчував себе дикуном, коли пітнів. Йому здавалось, що його сморід поширювався на кілька кілометрів уперед, а прикрі плями під пахвами виглядали щонайменше як Тихий океан.
Склавши нову композицію з білих троянд, лілій, папороті й аспідістра, Стід стомлено зітхнув. Пані вже нетерпляче тупцювала біля каси. Коли букет потрапив їй у руки, вона оглянула його так уважно, наче шукала всередині паразитів. Закінчивши огляд, жіночка кивнула, але не посміхнулась.
— Дякую. І більше не робіть букетів з бузком. У моєї матінки була на нього алергія!
І, витираючи сльози білосніжною серветкою, жінка попрямувала до виходу. Стід проводжав її поглядом людини, яку все задовбало. Втім, коли у двері влетів Бородій, тобто Едвард, Стід засяяв. Моментально забув про втому й піт.
Жінка завмерла на порозі, вибалушившись на прекрасну бороду нового клієнта. Коли він майже ввічливо, майже, бо ледь не перечепився й не гепнувся, запропонував їй пройти, вона гордо кахикнула.
— Знаєш її? — запитав Бородій, коли за пані зачинились двері.
— Краще б не знав. А ти, бачу, сам прикрасив бороду. Є якийсь особливий привід?
Бородій повільно підкрався до каси, поважно погладив кінчик бороди. Ромашки й фіалки, що загубились в густому темному волоссі, так пасували йому, ніби все життя там й росли. Кінчиками пальців, Бородій дістав одну ромашку й заклав її за вухо.
— Гадаю, що є. Я щойно від барбера, дав йому твої квіти. І… я там кажуть? На стилі?
— Так-так, на стилі, — ледь не вдавився сміхом Стід.
Застрибнувши на край стола і ледь не скинувши кілька кактусів-крихіток, Бородій хитро посміхнувся. Стід швиденько прибрав усе зі столу, розставивши на полицях. Минулого разу Бородій перевернув герань, а платити за неї довелось Стіду. Словом, попри його чарівну харизму й пишну бороду, дозволяти йому все – не можна. Навіть у Стіда немає стільки грошей.
— Ти не запитав у мене про привід, — нагадав про себе Бородій через кілька хвилин.
Стід зупинився, удавши, ніби не зрозумів. Залишилось ще кілька горщиків з рослинами, які він мав би врятувати. З одним квітучим кактусом так й зупинився.
— А мені треба про це знати?
— О, ну звісно ж треба! — грайливо підморгнув Бородій. — Так ти запитаєш чи ні?
— Добре.
Розсунувши горщечки, Стід втулив поміж ними кактус. Потім повернувся, схрестивши руки на грудях. Бородій продовжував хитро щулитися. І, здавалось, ніби ті квітки в його бороді, повністю відповідали метеликам у животі Стіда.
— Значить, я беру й цікавлюсь. Так, який же в тебе привід для такого вигляду?
Бородій опустився зі столу. Випрямив спину, заклавши руки назад. Ромашка вивалилась з вуха, і Стід поспішив підійняти її. Бо поки Бородій тягнув театральну паузу (цьому його навчив один добрий друг), то цілком міг розтоптати квітку.
— Та таке, — відмахнувся. — Хочу запросити тебе на побачення. Отакий привід.
— О, нічого собі. Але я виглядаю не так урочисто як ти. Та й в мене навіть бороди немає! — похитав головою Стід, дмухнувши на ромашку й тепер заклавши її собі за вухо.
— Це нічого. Не можуть же всі мати таку пишну бороду!
Він простягнув руку, аби нахилити ромашку трохи вбік. Тепер вона приємно лоскотала вухо Стідові, а він широко посміхався. Бородій же не забрав руку, а накрив долонею рум’яну щічку. Десь там ховалась чарівна ямочка, в яку так любив цілити губами Бородій.
— Тепер ти майже такий урочистий як і я!
Коли ямочка показалась, він лагідно поцілував її. Стід на хвильку забув, що знаходився на роботі й мав би ще з годину працювати. Всі квіти, які тут були, злились в калейдоскоп, а їхні аромати п’янили не гірше вишуканого вина.
— Але! — Бородій раптом віддалився. — Ти ще на роботі.
— Еге ж… — Стід зітхнув: світ перестав бути таким яскравим й запашним.
— Ми можемо втекти. Так?
— Та ні, годину я попрацюю. Можеш посидіти зі мною.
— Добре! Але якщо ти дозволиш мені вплести в бороду… — пауза, пошук найбільш негодящої квітки. — Троянду. Чи… оту… гербабру.
Скільки ж вчили назви тих квітів, але все одно Бородій постійно щось забував. Хоча насправді Стіду здавалось, що він спеціально так казав. Бо знав же, як смішить Стіда своїми неправильними назвами.
— Герберу, — гигикнув Стід, про всяк випадок вирішивши прибрати всі троянди і гербери якнайдалі. — А кактус не хочеш, ні? Дивись, скільки їх у мене.
Бородій всівся на банкетку й зміряв поглядом увесь магазин, а потім й самого флориста. Замислився на мить, а потім розтягнувся у типовій посмішці чеширського кота.
— Ні, Стіде. А от твої поцілунки я б в бороду вплів.
