Двері квартири відчиняються майже безшумно, Еш витягає ключ з замка і кладе його на тумбочку. У коридорі темно, але з прочинених дверей спальні ллється м’яке світло настільної лампи. Він тихо роззувається, знімає пальто і кидає кудись на полицю свій портфель.
У спальні свіженько — вікно прочинене, тож осінній холод і звуки міста легко просочуються в кімнату. Ейджі сидить за столом, поклавши на нього голову і спить, залишивши руку на клавіатурі ноутбука, який також вже давно перейшов у режим сну. Хлопець трішки тремтить, схоже, від холоду, а світло настільної лампи відкидає тінь з його силуетом на стіну.
Еш зачиняє вікно, намагаючись зробити це якомога тихіше, і забирає з ліжка ковдру. Накриває нею плечі Ейджі й сідає поряд з ним навпочіпки, заглядає йому в обличчя. Умиротворення і спокій. Раніше доступне тільки у сні, зараз — кожного дня. Мрія, що збулася.
Еш ніжно проводить тильною стороною долоні по його щоці, прослідковує поглядом лінію носа і щелепи. І не може стримати легкої усмішки, коли Ейджі ледь помітно щулиться від його дотику.
— Ейджі…
— Я заснув? — сонно бурмоче Окумура, ледве розплющивши очі. — Котра година?
— Майже дев’ята.
— Ти сьогодні пізно, — помічає Ейджі й, піднявши голову, одразу береться рукою за шию і мружиться. Сон в такій позі точно не йде на користь м’язам.
— Довелося затриматися, щоб ні про що не хвилюватися на вихідних, — Еш піднімається на ноги й крокує до шафи, щоб перевдягнутися в домашнє. — Як день минув?
Він бачить легку посмішку Ейджі й розуміє, що йому є що розповісти.
— Я в метро сьогодні загубився, — знехотя зізнається він.
— Серйозно? — Еш здивовано здіймає брови. — Чому мені не подзвонив? Я буду краще будь-якого навігатора.
Ейджі тихенько зітхає, спостерігаючи, як Еш змінює теплий кремовий светр на домашню толстовку.
— У тому й справа, що це ти знаєш Нью-Йорк як свої п’ять пальців, що особисто я вважаю неможливим. А мені треба пристосовуватися. Я ж знайшов правильну дорогу? — він розводить руками, щоб показати, що він тут, а не десь в метро, де загубився. — Знайшов. Ось і все.
— Добре, — погоджується Еш і сідає на стілець поряд з Ейджі, совається зовсім близько. — Але якщо стається щось серйозне, ти відкидаєш свою самостійність і дзвониш мені, гаразд?
— Наприклад? Наскільки серйозне?
— Ейджі…
— Зрозумів, — киває Окумура. — Але ти надто…
— Не надто, — хитає головою Еш. Він нахиляється ближче й обіймає Ейджі, вмощує голову на його грудях. — У Нью-Йорку ніколи не буває надто безпечно. Не для нас.
Ейджі, можливо, і хотів би нагадати, що вже доволі довго в них все спокійно і не трапляється взагалі нічого поганого, але не буде цього робити. Він розуміє. Як ніхто інший.
— Що ти таке цікаве робив, що заснув за столом? — питає Еш, киваючи на ноутбук.
Ейджі торкається мишки, і екран ноутбука загоряється.
— Домовлявся про доставку наших костюмів на завтра і ще деяких дрібничок. Після обіду привезуть.
Еш вимучено зітхає.
— Не знаю, може, нам нікуди не йти? — зі слабкою надією питає він.
— Не вірю, що тобі не хочеться, — відповідає Ейджі. — Ти просто хвилюєшся. Не треба. Шотер сказав, що завтра їхній ресторан буде закритий, тож можна святкувати в них.
— І Надія не проти?
— Це була її ідея.
— Боже, ви змовилися.
— Ну… Так, — Ейджі посміхається ширше і ніжно торсає волосся Еша. — Ми хочемо, щоб було весело. Щоб свято пройшло нормально. Тепер ми можемо це собі дозволити.
Еш щось приречено сопить йому в надпліччя, і Ейджі розуміє — вмовив.
— Ходімо пити чай?
Ейджі згідно мугикає у відповідь і чекає, поки його звільнять з обіймів і дадуть піднятися. Але Еш продовжує обіймати його, викликаючи приємне тепло, що швидко розходиться по тілах обох.
— Я купив мочі, — бурмоче Еш кудись у теплу кофту Ейджі.
— І чого мовчав аж досі? — питає Окумура і робить обережний порух, щоб змусити Еша все ж дати йому піднятися.
На кухні Еш одразу ставить кип’ятитися воду, розсипає заварку по філіжанках, а потім викладає продукти з сумки.
— Магазин на розі сьогодні увесь завішаний цими типу моторошними прикрасами і ліхтариками, — говорить він, викладаючи куплене на стіл. — Таке враження, що у магазин без паперового кажана на дверях ніхто не зайде.
— Тобі зовсім не подобається?
— Ні, просто… трохи ніяково.
Еш заварює чай і залазить на стілець з ногами, втомлено кладе голову на стіл.
— Завтра спатимемо до обіду, правда? — питає Ейджі, охопивши теплу чашку долонями.
— Правда, — згідно тягне Еш, закривши очі і уявивши, як чудово буде завтра прокинутися о котрій захочеться і не поспішаючи приготувати сніданок.
— А перед вечіркою можемо глянути якийсь тематичний фільм.
— Добре. Хто ще буде на вечірці?
Ейджі робить ковток чаю і не втримує легкої посмішки.
— Нікого зайвого не буде, не переживай, — відповідає він. — А ще… На цей раз без гарбузів, я обіцяю.
Еш м’яко посміхається.
— Дякую.
— Та ну чого ти, — відмахується Ейджі, коли Еш лагідно накриває його долоню своєю. — Для тебе це важливо, тож для мене теж. Я сказав Шотеру, що це взагалі не обговорюється.
Це була доволі дивна розмова з Вонґом, до речі. Ейджі й сам іноді не може повірити, що Еш може боятися чогось такого. Чогось звичайного. Але саме це постійно нагадує йому, що Еш звичайна людина, і змушує любити його ще більше.
Еш переводить на нього погляд, і Ейджі ледь не давиться чаєм від ніжності, що струменіється в його смарагдових очах. Ейджі густо шаріється, і йому ніяк цього не приховати.
— Що?
— Нічого, — Еш хитро посміхається. — Завтра я назбираю більше цукерок, ніж ти.
Ейджі спочатку дивується, а потім приймає виклик.
— Побачимо.
