Дощ

Уенояма ненавидить дощ. Запам’ятайте це дуже добре, бо тому, хто запропонує йому вийти з дому в дощ без дуже важливої на це причини, може добряче влетіти. Він ще може стерпіти невеличку мжичку або короткий літній дощик, але довга холодна злива, через яку все небо закриває важкими хмарами, входить в топ найгірший погодних умов для Уеноями Ріцуки.

 

Він прокручується на стільці по колу і закидає голову на спинку. Коли за вікном така мокра і гидотна погода, він не хоче нічого. Робити домашню роботу? Ще чого. Переглядати фільми з сестрою? Ні, це дещо нудно для нього, особливо якщо згадати, наскільки різні їхні смаки. Грати на гітарі? Можна, але в дощ навіть звук гітари здається якимось неправильним і його улюблені пісні звучать інакше, тож надовго Уено не вистачає. Можливо, у всьому винен поганий настрій через ту ж погоду, а може, й сама погода.

 

Уенояма вже шкодує, що відмовився вчора переночувати в Мафую. Так би зараз був у нього і не маявся від нудьги вдома. Він бере до рук телефон і набирає повідомлення.

 

«Привіт. Чим займаєшся?»

 

Те, що змінилося в Мафую після кількох місяців їх стосунків, це звичка вимикати сповіщення. Тепер не потрібно було гадати, коли отримаєш відповідь, через годину чи через дві, бо він відповідав доволі швидко. Особливо якщо це були повідомлення від Ріцуки. До того ж Мафую ставав все більш комунікабельним у гурті, все частіше сам писав першим, якщо мав якусь справу.

 

— Ріцуко! — чує він голос сестри зовсім поруч з його кімнатою, а потім вона з’являється у дверях.

 

— Можна хоч іноді не кричати так голосно, Яйой, — помічає хлопець, закочуючи очі. — Що хотіла?

 

— Ти цілий день з кімнати не виходиш. Обідати хоч збираєшся?

 

— Не хочу, — одразу відповідає Уенояма. — Пізніше поїм.

 

Яйой гмикає і знизує плечима, перш ніж покинути кімнату.

Уено вертає погляд в телефон.

 

«Привіт. Нічим не займаюсь, я навіть з ліжка ще не вставав».

 

Ріцука з подивом кидає погляд в куточок екрана. Майже опівдні.

 

«Усе добре?»

 

Мафую читає повідомлення, але відповідь не приходить цілу хвилину. Він навіть нічого не пише.

 

«Мафую?»

 

«Не зовсім».

 

Уенояма знає це «не зовсім». Уенояма за весь час добре вивчив настрої хлопця, і якщо більшість з них приводять його в захоплення, любов, ніяковість або бажання захистити, то один конкретний дуже хочеться викорінити. І Ріцука не знає як. Він лише знає, що може підтримати, допомогти пережити, може пригорнути до себе і не відпускати, поки Мафую не стане краще. Це усе, що він може, але щоразу йому хочеться дати Мафую щось більше.

 

«Що сталося? Мені прийти?»

 

На цей раз довго чекати на відповідь не доводиться.

 

«Ти вільний?»

 

Та годі, яка різниця? Був би Уенояма хоч тричі зайнятий, він би вигадав, як опинитися поруч із ним.

 

«Так. Нудьгую вдома».

 

Уенояма починає збирати свої зошити з нотами в одну купу, складаючи їх на край стола. Він влучно жбурляє олівець, яким писав, у банку з іншими олівцями й піднімається на ноги.

 

«Тоді приходь, будь ласка».

 

«Скоро буду, чекай».

***

 

Уенояма ступає по мокрому асфальту, міцно стискаючи в одній руці ручку парасольки, а в іншій — сумку з продуктами. Дощ нещадно б’є по парасолі великими краплями, заливає воду під ноги, і хлопцю часто доводиться високо підіймати ноги, щоб не потрапити в потік брудної води. Десь недалечко оглушливо гуркоче грім.

 

Його рятує піддашок будинку Мафую. Він залітає на ґанок, струшує воду з парасольки й закриває її. Тисне на дзвінок і чекає. Він дещо змерз і промок, тож опинитися в теплій квартирі Мафую хочеться удвічі сильніше.

 

Уенояма знову чує гуркіт грому, і в цей момент двері відчиняються. Мафую, у м’ятій футболці, в якій зазвичай спить, одразу відступає на крок у напівтемряву коридору, пропускаючи його всередину.

 

— Привіт, — Уенояма заходить і закриває за собою двері.

 

Мафую наближається до нього, і Уено в останню секунду розуміє — хоче обійняти.

 

— Я мокрий, — попереджає Уенояма, але його все одно обіймають, сором’язливо охопивши руками тулуб.

 

— Привіт, — видихає Мафую. Уенояма чує в його тихому голосі полегшення й обережно притискає його до себе — все ж таки він дійсно досить мокрий. — Ходімо.

 

Ріцука знімає мокру куртку і ступає за Мафую далі по коридору. До його ніг одразу прибігає Кедама — круглий світлий клубок енергії та білосніжної шерсті з очима-намистинками. Пес коротко пищить і стрибає біля нього, поки Уенояма не сідає навпочіпки, щоб його погладити.

 

— Привіт, малий, — хлопець лащить його за вухом, а коли піднімається і йде, пес вірно біжить за ним.

 

А колись Кедама досить обережно відносився до постійного гостя Мафую і міг лише з цікавості підійти та уважно принюхатись. Тепер же він крутиться біля Уеноями постійно. Мафую якось сказав, що це добрий знак, бо тварини відчувають хороших людей. Уенояма спочатку поставився до цього досить скептично, але тоді очі Мафую так гарно переливалися звичним спокоєм і затишком, що він міг повірити в будь-що.

 

Ось тільки зараз очі Мафую не горять, як горіли ще вчора, не струменіються медовою глибочінню. Він і сам зараз наче згасла зірка. Тримає чайника блідими руками й ставить на плиту, а потім повертається, обпершись стегном на край стільниці. І на нього просто не можна дивитись без сліз. Він зараз здається ще меншим і ще крихкішим, ніж є насправді. Понурені плечі й сірий погляд все одно впадають в око, як би він не намагався це приховати.

 

Уенояма все розуміє. Це не вперше трапляється з Мафую. Уенояма знає, що він картає себе за ці почуття, хоча й не повинен. Уенояма хоче, щоб він цього не відчував.

Мафую постійно казав, що його життя після першого виступу на сцені змінилося. Він став іншим, став упевненішим і дякує долі, що колись забрів у той віддалений куточок школи, на ті сходинки, де зазвичай спав Уенояма. Тепер він займається музикою, тепер він у складі найкращого гурту, який тільки можна побажати, тепер він з Уеноямою і справді щасливий.

 

Просто…

 

Просто бувають дні, коли він згадує Юкі.

 

Уенояма ледь чутно зітхає і ставить сумку на стілець. Це почекає. Почекає будь-що, поки Мафую знову не загориться своєю мовчазною загадковістю.
Уенояма підходить до нього впритул і м’яко обіймає за стан. Мафую теплий — недарма весь ранок пролежав у ліжку. А от долоні холодні, Уенояма відчуває це, коли Мафую тісно притискається до нього й утикається носом в його надпліччя. Він дихає ледь чутно, лоскоче шкіру теплим диханням.

 

Уенояма знову зітхає, мимоволі, і заспокійливо гладить хлопця по спині. Маявся сьогодні зовсім не він, а Мафую.

 

— Тільки не починай знову звинувачувати себе, — говорить Уе, коли тиша затягується. Він знає, що в тиші з’являються найдивніші думки, в тиші найімовірніше можна зайти в глухий кут, особливо якщо мова йде про мовчазного Мафую.

 

— Я не звинувачую, — тихо відповідає Мафую і чіпляється за плечі Ріцуки як за соломинку. — Мені не боляче.

 

Авжеж. Це як тоді, ще до першої пісні, він промовляв ці до біса ірраціональні слова і дивився так, наче не вірив собі самому. Мафую не боляче. Ось тільки біль і холод пронизують його часом так сильно, що він ціпеніє посеред репетицій у студії, посеред коридору школи або прямо посеред розмови з кимось. Ріцука це бачив і розумів, скільки б Мафую не відмахувався.

 

І ось зараз. Так, він не винить у смерті Юкі тільки себе. Але його з’їдають думки про те, що він так чи інакше причетний до цього. Ріцука впевнений, його самого точно б з’їдали. Він слабко уявляє, як Мафую справляється з цим. Уенояма може сотні разів запевнювати його в невинності, і буде це робити, але точно знає, що відчував би те саме.

 

В Уеноями серце щемить,і він ледь-ледь болісно посміхається сам собі на таку реакцію. Дивись бо, не боляче йому. Саме тому часом зовсім закривається в собі й не вилазить з ліжка цілий день, навіть щоб поїсти. Саме тому не відповідає на повідомлення Харукі, Акіхіко чи Хііраґі. Саме тому запевняє себе в тому, що все добре. Тому що не добре.

 

Уенояма накриває маківку Мафую долонею, пропускає медове волосся крізь пальці. У такі моменти він і сам не розуміє, що відчуває. Він співчуває, це так, він хоче підтримати, але це лише кілька почуттів з того букету, що плюскочуться в ньому.

 

Іноді Уеноямі здається, що він бореться з привидом. І не може не думати, що якби Юкі не зробив те, що зробив, Мафую ніколи б не стояв отак біля нього, обіймаючи. Хоча… Дурнуваті думки. Іноді Уено хоче взагалі не думати.

 

Чайник свистить через деякий час, і теплі обійми доводиться розірвати.

 

— Чорний чай, так? — уточнює Мафую вже більш яскравим голосом і відкриває кухонну полицю. — Чи каву?

 

— Чай, — Уенояма вертається до своєї сумки й починає викладати її вміст на стіл. — Я купив твоє улюблене печиво. Я ще шоколадки. Куштував колись м’ятні?

 

— Ні.

 

Мафую розсипає заварку по філіжанках. З однієї баночки, розмальованої яскравою зеленою фарбою, в одну, з іншої, вже бордової, в другу. Мафую п’є лише зелений чай, який Уенояма терпіти не може. І тому колись дуже здивувався, побачивши на поличці чорний чай, який, як виявилося, Мафую купив саме для нього.

 

Аромати заварки зливаються, наповнюють кухню домашньою комфортною аурою. І Уенояма точно б відчув її та насолодився, якби біля нього не сидів Мафую і не тремтів як молодий листочок на вітрі.

 

Уенояма відволікає його розмовою про все на світі. Про бісову погоду, про нові круті кросівки його улюбленого бренду, про знижки в музичному магазині, про групу. Мафую розповідає про концерт класичної музики, де побував учора разом з Уґецу. Уенояма радий, що Мафую тоді почав спілкуватися з цим дивним хлопцем, знайшов ще одного друга. Це важливо для тихого і трохи відлюдькуватого Мафую, та й для Уґецу теж. Це важливо для Уеноями.

 

Мафую з усіх сил намагається зробити це їхнє чаювання звичайним. Але Уено бачить, як йому непросто. Як він запевняє сам себе, що ось він тут, що вже нічого не вдієш, або ж навпаки, треба діяти і йти далі. Що поряд з ним Уенояма. Мафую накриває його теплу долоню своєю крижаною, дивиться довго в очі, розглядає обличчя, чіпляється за все, за що може. Але й старається не обманювати самого себе.

 

— Я не знаю, коли це закінчиться, — тихо промовляє він, коли між ними повисає тиша. — Я не знаю, коли я перестану відчувати це.

 

Уенояма мовчить. Він теж не знає, таке ніхто не може знати, але підтримати Мафую він хоче завжди. Хоч якимись словами.

 

— Тобі потрібен час, — говорить він. — Просто почекати.

 

— Я… чекав, — зовсім беземоційно відповідає Мафую, дивлячись у свою вже порожню філіжанку. — Знову і знову. І зараз чекаю. І чекатиму завтра. Мені просто хочеться знати, коли.

 

Уеноямі не подобаються подібні розмови. Мафую вони не подобаються теж, але зараз він навряд чи може контролювати той хаос всередині себе. Тож Уено може просто наштовхнути його на правильні думки. На вихід з лабіринту жалю і провини.

 

— Сато, — м’яко звертається він до хлопця. — Ти дочекаєшся. Ти забудеш.

 

Мафую підтискає губи й рвано видихає через ніс. Уенояма одразу губиться.

 

— Я не хочу його забувати.

 

Уенояма завмирає. Трясця, звісно, він не хоче його забувати. І він не забуде його. Просто з часом біль стане слабшим, а він сам стане сильнішим. Певно, Уено має сказати це вголос, але він просто дивиться на бліді довгі пальці Мафую, неспроможний промовити ні слова. Краще б взагалі нічого не казав. Не подобаються йому ці розмови, в підтримці він зовсім не тямить.

 

— Я хочу забути слова, — додає Мафую і піднімає очі на Ріцуку. — Останні слова, які я промовив.

 

— Мафую…

 

— Ти знаєш, що я йому сказав. Я міг сказати що завгодно наостанок, навіть щось взагалі неважливе, але я сказав саме це. І не можу забути.

 

— Знаю, — Уенояма відставляє пусті філіжанки подалі й обережно забирає долоні Мафую у свої. — Люди говорять дурні речі під впливом злості, таке буває. Згадай хоч мене.

 

Господи, Уенояма б точно ненавидів себе, якби якісь його слова, в якій би ситуації він їх не промовив, зробили Мафую боляче. Він би собі не пробачив. Він розуміє, все розуміє. І все ж.

 

— Вибач, — Сато винувато опускає голову. — Мені досі важко перебороти це. Зі мною стільки проблем.

 

— І знову ти починаєш, — Уенояма видушує з себе слабку посмішку, так, що обличчя болить, і змушує Мафую подивитися на нього, м’яко взявши його за підборіддя. — Мафую, послухай мене. З тобою немає ніяких проблем. Це лише складність, просто одна зі складностей життя, і ми це переживемо.

 

Мафую дивиться на нього, витримує його погляд і повільно киває. Та Ріцука бачить, що він не вірить. Хоче, але не вірить.

 

Уено ледь помітно зітхає.

 

Юкі, ти розбив його. Напевно, він тоді розбив тебе або ви розбили один одного, але це ж можна було вирішити іншим чином, правда? Це був твій вибір, твій страшний останній вибір, але навіщо ж ти забрав із собою частину свого хлопця? Ти ж знав, ти ж міг сказати останні слова. Це для Мафую вже було нічого не змінити, ти не дав йому можливості. Але ж ти…

 

Це крик в порожнечу.

 

Мафую повільно відкидається на спинку стільця, залишаючи одну свою долоню в долоні Уеноями, переплітає пальці й тримає міцно. Його відпустить. Його відпускає вже надовго. Проміжки стають більшими. Йому стає краще. Він стає сильнішим за це. Він впорається.

 

Іноді Ріцука думає, що Мафую як хлопець з якоїсь драми, що сидить ранками на підвіконні у кухні, рахує години до початку робочого дня і п’є жахливу на смак каву, що вже давно остигла. Виходить з будинку і посміхається, каже всім, що щасливий і аж ніяк не самотній, а потім задихається вечорами у чотирьох стінах з бокалом віскі в руках.

 

Ось тільки Мафую не такий. Він встає чітко по будильнику, швидко збирається і прямує в метро. Він не п’є каву і газовані лимонади, проте дуже любить концентрований яблучний сік і зелений чай. Він усміхається щиро і яскраво, він відвертий у цій своїй милій сором’язливості і невмінні висловити свої бажання словами. Уенояма не пам’ятає, щоб Мафую колись пив міцний алкоголь, лише ті слабкі коктейлі в їх улюбленому кафе та ароматизоване пиво, куплене десь у цілодобовому під час їхніх особливо довгих прогулянок.

 

Мафую не герой фільму, він просто живе і міцно тримає в руках те, що відбувається навколо, щоб не впустити, не втратити. Він знає, що втрачати — це боляче і безповоротно, що наслідки ще довго переслідують у снах і не тільки, а тому старається. Старається бути тут і зараз, боротися з власними слабкостями, що накочують так несподівано. Він дозволяє їм прийти і піти так само різко й тихо. Він дозволяє собі відчувати, щоб хто не казав.

 

І найкраще він відчуває в музиці. У нотах, у словах.

 

— Не хочеш зіграти разом? — Уенояма одразу озвучує свою думку.

 

Мафую задумливо дивиться перед собою, досить довго, й Уенояма починає думати, що він і не почув його або ж повністю заглибився у свої роздуми. Він вже хоче повторити своє запитання, коли Мафую переводить погляд на нього і впевнено відповідає:

 

— Хочу.

 

Коли Уенояма вперше почув спів Мафую, його поглинуло бажання слухати це вічно і водночас йому хотілося втекти. Стільки болю, стільки почуттів просто не могло бути в цій малій фігурці, що сиділа на сходинках і стискала в руках гітару так обережно і відчайдушно, наче без неї не існує його світу.

 

Але зараз все не так. Зараз голос Мафую це завжди найкраще, що може чути Ріцука.

 

Але він не співає. Вони сідають на підлогу біля ліжка й мовчки починають грати. Мафую рвано намагається зловити ритм Уеноями, але кілька хвилин їм не вдається зігратися. Потім Мафую заспокоюється, його гра вирівнюється, погляд набуває усвідомлення і зосередженості. Але він не співає. Навіть тихо-тихо, навіть самим губами не тягне слова.

 

Уенояма розуміє, що це була хороша ідея. Мафую старається, він поглинутий грою і старається, і це те, що дає йому сенс. Ще одна суть, за яку він чіпляється. Уено пишається ним, хоча й не скаже зараз цього вголос. Тільки слухатиме і доповнюватиме музику Мафую своєю.

 

Через деякий час погляд Мафую помітно теплішає, він розслабляється, перебирає струни з притаманним йому запалом і емоційністю. Його губи витягуються в легку звичну посмішку.

 

Уенояма час від часу піднімає очі на нього і не може не радіти — Мафую грає. Не просто смикає струни, він грає. Душею.

 

Чергова пісня закінчується, і Мафую відкладає гітару й сідає на ліжко. Він більше не виглядає так, наче з нього витягли все можливе, залишивши тільки оболонку. Просто втомлений, просто досі багато думає.

 

Уенояма піднімається до нього, сідає поряд і обіймає. Обережно обплітає руками й притуляє до себе. У нього з’являється ідея, але він не знає, хороша вона чи краще варто про неї забути. Це знову одне з двох. Або все, або нічого, але Уенояма готовий ризикувати.

 

Він повільно цілує Мафую в скроню, гладить його пальці своїми, обіймає міцніше.

 

Я тут. Я поряд. І завжди буду.

 

— Заспіваєш для мене?

 

Серце кілька разів боляче б’є зсередини, поки у відповідь панує тиша. Але потім він трішки відсторонюється, коли Мафую піднімає на нього погляд, і заспокоюється. В очах Мафую слабко загоряється цікавість і вогник бажання. Вдалося.

 

Ріцука ледь-ледь посміхається, щоб показати, що він впевнений у своєму проханні.

 

— Звісно, — тихо відповідає Мафую і спрямовує погляд кудись уперед.

 

Він мовчить ще кілька довгих секунд, потім робить глибокий вдих і починає співати.

 

Спочатку тихий і хриплий, його голос помалу набирає силу й упевненість, і він звучить так, як звучав десятки разів до цього — яскраво, щиро, зворушливо і так затишно. Так, як не звучить більше ніхто у цілому світі.

 

Це щось нове — Уенояма ще не чув цих слів. Щось про природу, нічні квіти й кохання. Він захоплено слухає далі й розуміє, що ні, це не «щось» — це ціла безодня почуттів і метафор, чудових рим, що сиплються наче намистинки. І Ріцука із задоволенням нанизав би їх на струни своєї гітари. Це набагато більше, ніж слова. У Мафую ж по-іншому просто не буває.

 

— Дякую, — щиро говорить Уенояма, коли Мафую замовкає, і цілує в губи коротко й ніжно. — Ми зобов’язані написати музику для цього.

 

Мафую дивиться йому просто в очі, пронизує медовою задумливістю і згідно киває.

 

— Ніхто не зробить це ліпше, ніж ти.

 

— Ліпше, ніж ми, — з легкою посмішкою поправляє його Уенояма. — Зробимо це разом. Згоден?

 

— Так. Вибач.

 

Уенояма здивовано здіймає брови.

 

— За що ти вибачаєшся?

 

— Тобі доводиться возитися зі мною.

 

— Та годі, я не вожуся з тобою, я піклуюся про тебе, це різні речі, — Уенояма м’яко посміхається. — Мафую, ти ж розумієш. Ти ж знаєш, — він відчуває приступ щемливої ніжності в грудях і переходить на шепіт. — Ти знаєш, що я відчуваю до тебе.

 

Уенояма відчуває теплий, майже невагомий поцілунок у щоку і за ним одразу другий, трішки нижче, вже відчутніший. Серце його б’ється швидше, коли Мафую кілька разів цілує лінію його щелепи, а потім обіймає міцно-міцно і гаряче притискається губами до шиї.

 

— Я теж це відчуваю, — шепоче Мафую, піднімаючи на Ріцуку очі. Так щиро, так палко, так незвично.

 

Уенояма розуміє, що не хоче сьогодні покидати цей дім і цього хлопця, від якого голова йде обертом і думки плутаютьсяв морські вузли.

 

— Ти сьогодні вдома сам? Я можу залишитися в тебе?

 

— Так, залишайся, — відповідає Мафую, наче тільки й чекав цієї пропозиції. Боже, міг же просто попросити. — До того ж дощ тільки посилився, не хочу відпускати тебе туди. Там холодно і мокро.

 

Уенояма мимоволі посміхається.

 

Уенояма ненавидить дощ, але коли його так завзято хочуть від нього захистити, він ненавидить його трішки менше.