Лате на мигдальному

— Я щось не розумію, ми йдемо в кав‘ярню?

 

— Саме так.

 

— Але не по каву?

 

Розарія мугикає з цигаркою в зубах і намагається підкурити замерзлими руками. Коліщатко ніяк не піддається, тож Кайа, як справжній джентельмен, дістає з кишені «турбінку» і підносить до чужої цигарки. Розарія вдячно муркотить щось нерозбірливе і видихає хмарину диму прямо в обличчя хлопця. Кайа закочує очі й теж закурює. Надворі холодно, уже давно хочеться зігрітися й випити чогось гарячого, але покурити — святе.

 

— То по що тоді? — Кайа переступає з ноги на ногу, від чого сніг приємно потріскує.

 

— Побачиш.

 

Кайа знову закочує очі. Як завжди, нічого з неї не витягнеш, доведеться чекати. Цигарка тліє вже біля фільтра, трохи гріючи обмерзлі в мітенках пальці. Розарія нарешті викидає недопалок у смітник і смикає дверну ручку. Кайа повторює за нею і притримує двері.

 

Кав‘ярня зустрічає приємним теплом та духмяним ароматом. Людей немає. За баром розслаблено сидить білявий юнак. У руках — скетчбук, у якому бариста щось задумливо вимальовує. Нових клієнтів він помічає не одразу, цю коротку мить Розарія використовує, щоб вказати Кайі на цього хлопця ду-у-уже багатозначним поглядом. Він не встигає нічого відповісти, як дівчина розвертається і кидає:

 

— Маю бігти, у Барбари сьогодні виступ з хором. Смачного.

 

Кайа розгублено кліпає очима і повертається до бариста. Той підводиться з-за стійки та широко всміхається, відкладаючи скетчбук у бік. Він так сяє, що Кайа, здається, втратив зір на секунду. Золотаве волосся, осяйна посмішка, крейдяно-бліда шкіра, він дійсно ніби світиться весь. Кайа кліпає знову.

 

— Вітаю, — бариста продовжує посміхатися. — Уже знаєте, чого бажаєте?

 

— Побачення з вами, — виривається у Кайі перш, ніж він розуміє, що бовкнув. Він втретє розгублено кліпає, а потім так само широко посміхається і сідає за стійку, робить вигляд, ніби нічого такого не сказав. — А ще лате на мигдальному з лавандовим сиропом.

 

— Зараз буде, — юнак киває і береться до роботи.

 

Кайа підпирає руками підборіддя, замріяно спостерігаючи за працівником кав‘ярні. Його рухи впевнені та легкі, вони заворожують, погляд відвести просто не під силу. Кайа подумки матюкає Розарію, але тепер чудово розуміє, що вона хотіла йому показати. Варто визнати, вона чудово знається на його смаках. 

 

— Я зачинятимусь о шостій, — перед Кайею опускається стаканчик з ідеальним лате. 

 

Кайа здивовано здіймає брови і кидає погляд на телефон.

 

— Але ще тільки перша, я, наче, не за кілька хвилин до закриття прийшов, — він робить ковток і блаженно закочує очі. — Мм, це найсмачніша кава, яку я пив!

 

Кайа не поціновувач кави насправді, але цьому прекрасному бариста знати необов‘язково, його каву він ладен пити вічно. Той усміхається на комплімент і схиляється над стійкою, трохи ближче до клієнта.

 

— Але ви ж хотіли отримати побачення зі мною. Раніше я не можу втекти з роботи.

 

Кайа аж давиться і ледь не пірнає у свою каву. Він абсолютно не очікував такого розвитку подій, думав, що цей його дурнуватий вкид просто проігнорують. Але все обертається зовсім інакше. Кайа кілька разів швидко кліпає і витирає піну з верхньої губи. Завжди впевнений у собі, зараз він має такий чудернацький розгублений вигляд, що ніколи б не повірив, що взагалі може бути таким.

 

— Гм, то, виходить, мені було необхідно лише купити каву для того, щоб отримати змогу провести з вами вечір? — Кайа нарешті опановує себе і вигинає брову.

 

— Можна було навіть не купувати, — бариста тихо посміюється і повертається на свій стілець за стійкою.

 

Зазвичай це не в його правилах — погоджуватися на побачення отак, у перші хвилини зустрічі, стосунки — це важко, і він не впевнений, що це для нього. Але щось у цьому клієнті є таке… Хочеться провести з ним більше часу та краще дізнатися.

 

— То… — Кайа уважно придивляється до бейджика на чужому фартуці, — Альбедо, — він проводить пальцем по краю склянки, задумливо вдивляється в молочну піну і робить ще один ковток. — Я зайду по вас о шостій. Надаєте перевагу ресторану чи кіно?

 

— Надаю перевагу вашій винахідливості, — усміхається Альбедо і знову бере до рук скетчбук. — Моє ім‘я ви знаєте, а як щодо вашого?

 

— Кайа. Дозволю собі припустити, що тепер ми можемо перейти на «ти»?

 

Альбедо киває, не відводячи погляду від скетчбуку, старанно щось у ньому виводить під пильним поглядом блакитних очей. Кайа зачарований ним, і абсолютно цього не приховує. Цей юнак неначе з іншого світу, космічний і прекрасний.

 

Так вони сидять доволі довго. І весь час — мовчки. Кайа вже давно допив свою каву, просто спостерігає за зайнятим юнаком, аж поки той нарешті не відволікається від скетчбуку, прискіпливо роздивляється, а потім відкриває кріплення, обережно виймає листок і простягає Кайі. Останній здивовано здіймає брови.

 

— Це… мені? — перепитує невпевнено.

 

Альбедо з усмішкою киває. Кайа бере листок в руки і ахкає. З паперу на нього дивиться абсолютна його копія. Він ніколи навіть припустити не міг, що можливо так малювати. Це просто неймовірно: та ж зачіска, той же зачарований погляд, та ж чарівна посмішка, навіть шрам над правим оком вловив, хоча Кайа і завжди старанно прикриває його гривкою.

 

— Пане, ви — талант, — усміхається, роздивляючись портрет. — Чому ти готуєш каву, а не продаєш свої картини в галереях?

 

— Боюся, поки мої єдині поціновувачі — моя сестра і тепер ти.

 

— Це потрібно виправляти і якомога швидше! Я серйозно! Думаю, я навіть маю деякі ідеї на цей рахунок, тож, поговоримо про це на побаченні, як тобі таке? 

 

Альбедо хотів було щось відповісти, але Кайа вже прожогом вилетів з кав‘ярні, лишивши на стійці купюру, удвічі більшу, ніж коштувала його кава.