Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Все мало свою циклічність. Вона могла бути розтягненою, могла бути короткою, могла і зникнути на декілька століть, однак потім знов десь вигулькувала. Боротьба Добра та Зла — циклічність. Коли сили невдоволення знаходяться на піці своїх можливостей, то виникає сплеск енергії, що зазвичай переростає у війни, де та чи інша сторона намагається натягти на себе корону. Це стабільна схема для Раю та Пекла, яка з часом загострювалася. Циклічність скорочувалася і всі, більшість, з тих же Небес та Пекла навіть не задумувалися над тим, куди воно все могло дійти.
І були Бог. Ті, хто самі підпорядковувалися циклічності, бо це навіть вище за Них. Вони, як ніхто краще, бачили, куди все йшло, однак не були готовими перерозподілити владу. Все одноосібно. Скільки разів він казав, скільки разів бився, і що отримав? Перший, кого скинули у цій війні. Єдиний, чиє справжнє ім’я, особистість, стерли з пам’яті усіх. Майже усіх. Люцифер був таким же голосним, за що отримав схоже покарання, лише доля для нього виявилася страшніша.
Але ця історія не про нього. І от, коли Небеса та Пекло зіштовхнулися настільки сильно, що майже все стало випаленим, то Бог вирішили зробити День Єднання. День Примирення. День, коли Рай та Пекло сходяться на нейтральній території (земля людей така ж нейтральна). День, коли навіть сонце та місяць рівнозначні. У Бога було все дуже погано з почуттям гумору, тому Вони вирішили, що «бал — прекрасна річ для такої події». Тільки не було враховано те, що не всі будуть ходити на нього, що їжа та напої, які там з’являються, теж не для всіх. Та й те, що цей бал проходив раз на сто років, — повна нісенітниця. Це все не приносило ніякого навіть примарного примирення, адже як Рай ненавидів Пекло, так і Пекло ненавиділо Рай.
Мабуть, єдиний, кому подобалося це все — Азирафаїл. Він кожного разу за тиждень до цієї події займався підбором костюма, розквітав та не припиняв виїдати мозок Кроулі десертною ложечкою. А все для чого? Кроулі ніколи не ходив на цей цирк. Не бачив сенсу, про що говорив прямо. Як і розповідав про те, що після балу завжди починалося «справжнє доросле свято», на яке тільки сміливі янголи ходили. Сміливі… «Ті, хто був за крок до падіння, Азирафаїле. Ті, хто знає, що всі гріхи — вигадка для людей, бо ні від їжі, ні від випивки, ні від сексу не можна позбутися свого Святого початку», — колись на ці слова Кроулі побачив найпрекраснішу реакцію зніяковіння від свого янгола.
Вони разом з Азирафаїлом не те що були разом, як у це слово люди вкладали сенс, однак не приховували один від одного власних почуттів. Та воно й не дивно. Кроулі завжди був поруч з Азирафаїлом, Азирафаїл був завжди поруч з Кроулі. Переломним моментом став, мабуть, той випадок, коли він зайшов у церкву, коли врятував важливі для янгола книги… Ні. Не тоді. Кроулі усвідомив усе надто гостро, коли стріляв у Азирафаїла. Навіть начхати було на Фурфура з його зомбі. Хоч би що він не робив, хоч якби не був близьким зі створінням небес, однак йому ніхто нічого не міг зробити. Люцифер? Ні. Не той, хто і був тим єдиним, який зберіг спогади про істинну сутність Кроулі.
Однак лишався Азирафаїл. Кроулі не бажав, щоб через нього янгол впав або і то гірше. Проте стільки років вже пройшло, вони не особливо то й приховувалися. Бог? Вони заборонили робити щось, аби Кроулі не почав сіяти серед всіх свої «ненормальні» ідеї? Небезпечні. Хай там як, але вже був майже кінець двадцятого століття. А це означало, що через тиждень буде новий бал, куди його знову намагатимуться затягнути.
Азирафаїл майже літав по книгарні, що стала для них домом: від книги до книги, від рослини до рослини. Навіть вони без криків Кроулі розквітли. Ті, які взагалі не могли випускати квіти… А тут з самого ранку вилупилося по декілька рожевих стріл у кожному вазоні. В черговий раз проходячи між ними, Кроулі схопив Азирафаїла за руку, аби той нарешті зупинився.
— Ти щось хотів, любий? — на Кроулі подивилися переповненим радістю очима.
— Ага. Озирнись, — на що Азирафаїл тут же обвів поглядом вазони. — Нічого не помічаєш?
— Я ще коли тобі казав, що у тебе прекрасні рослини. Дай їм трошечки любові, припини кричати й вони розквітнуть.
— Ці види апріорі не можуть мати квітки, янголе.
— О.
О… І що йому робити? Кроулі закотив очі та відпустив руку Азирафаїла, що все одно не позбувся своєї радості. Ну хоч комусь подобалася ця ідея Бога. Зітхнувши, він вже зібрався розвернутися до рослин, листя яких потрібно було протерти від пилюки, як його зап’ясток не особливо сміливо стиснули, змусивши лишитися на місці.
— Я б хотів поговорити з тобою, — поруч з радістю у погляді Азирафаїла з’явилася невпевненість. — Це дуже важливо для мене.
— Як і кожне століття, — Кроулі важко зітхнув. — Ти й без розмов знаєш мою відповідь.
— Це ж бал, — Азирафаїл підвищив голос та стиснув чужий зап’ясток сильніше. — Тим паче маскарад. Ще ніколи не обиралися ніякі тематичні вечори, а тут така можливість проявити свою уяву.
— У демонів нема уяви, — він не хотів навіть розмовляти на цю тему, але погляд янгола виявився красномовнішим, ніж усі слова. — Ні. Я знаю, як ніхто краще, що стоїть за цим усім «бал», «маскарад». І я на таке не ходжу. Ти хочеш — ти і йди.
— Але Кроулі! Будь ласка, — Азирафаїл схопив Кроулі й за другу руку. — Я прошу тебе. Я хочу, щоб… Всі й так знають, що ми не просто співпрацюємо, не просто співмешканці, але я хочу…
— Хвастатися — це грішно.
Він не дав договорити Азирафаїлу, бо знав, що той його вмовить. Вже вмовив. Кроулі завжди надто швидко погоджувався майже на все, чого хотів янгол, і це, здається, було його прокляттям. Інколи навіть грало проти нього.
Азирафаїл мовчав. Мовчав, стискав його руки та не зводив погляду. Він знав, що були певні моменти, коли варто почекати, і зараз — саме він. Кроулі опустив голову, щоб подивитися на їхні руки, та спробував знайти хоч якесь слово, аби не змушувати чекати. Бал… Він знав, прекрасно знав, що почало приховуватися за цим «бал». Бог придумали одне, а Небеса перекрутили все настільки, що навіть Пекло дивувалося цій гидкості. Святоші довбані. Навіть зробили вхід на це «свято» таким, що «зайде лише той, хто істину свою готовий показати».
Вони з Азирафаїлом були досить довго разом, тому не дивно, що той почав дізнаватися, чому у нього є прогалини у пам’яті й ким був Кроулі до свого падіння. Дуже неприємна тема, болісна, від якої він досі прокидався по ночах від кошмарів. І звичайно, що Азирафаїл хотів з цим усім розібратися, проте поважав кордони Кроулі та більше не ставив питання, не намагався визнати правду всіма іншими способами, як тільки почув, що це викликало біль.
З Азирафаїлом було комфортно. Спокійно. Янгол був ніжним, уважним, коли потрібно давав підтримку, а коли ні — був тим, кого хотілося захищати. Це було саме те життя у вічності, про яке Кроулі думав ще тоді, коли не полетів в океан сірки. І він… він не був упевненим, що вже готовий відкривати правду. Це ж навіть не на одинці буде. Не так, що тільки Азирафаїл буде знати. Але янгол хотів показатися на публіці разом.
— Добре.
— О, Кроулі, — Азирафаїл розслаблено видихнув та, подавшись вперед, залишив поцілунок на його щоці.
— Я не сказав, що точно піду, — невдоволено пробухтів Кроулі та закотив очі. — Але і не сказав, що не піду. Мені потрібно подумати.
— Я знаю, любий, я знаю, — Азирафаїл притягнув його до себе, щоб обійняти та дозволити втиснутися носом у свою шию.