Песиголовці – це страшні велетні, що харчуються здебільшого сирим людським м’ясом. Від звичайних велетів песиголовці відрізняються собачою головою, одноокістю та неймовірною жорстокістю.
«Завалися!» — Хан зіскочив з місця, грюкаючи по столу.
«Змирися, ти програв мені, тому будь вдячним за допомогу!» — не менш бурхливо відповів Мінхо.
«Так я й не просив тебе допомогти!”
“Ти що, й справді думав боротися з песиголовцями самотужки? Та від тебе мокрого місця не лишилося б!»
Через брак аргументів, Хан схопився за чашу з вином та жбурнув у Мінхо, але той прудко ухиляється від неї.
Такі посиденьки шукачів пригод, при розповіданні їхніх неймовірних історій, не завжди закінчувалися бійками, однак ця пара була виключенням. Безперечно, Лі та Хан цікаві персони, адже хоч вони й незалежні воїни, які працюють окремо від групи, за іронією долі, як вони кажуть, в більшості випадків їхні пригоди пересікаються. Через це їхню парочку почали називати «Споріднені». І ось, у шинку в черговий раз, через них постав гомін. Проте всі до цього вже звикли, головне в даній ситуації зупинити їх вчасно, доки вони не рознесли повністю заклад. Чому «Споріднених» ніхто не розбороняв завчасно? Все через їхню хімію, адже коли Мінхо та Хан повертаються з спільного завдання, на тихий вечір можна покласти хрест. Вони, як завжди, сперечаються за будь-яку річ, наприклад, завдяки кому вони перемогли чудовиськ або хто вбив найбільше, або хто залажав. Список того, через що вони можуть гризтися, — нескінченний. При початку були добровольці, розняти їх, однак все закінчувалося марно, навіть коли цю пару виставлять, вони все одно зійдуться в запеклому бої деінде. Тому й змирилися, адже з часом на це спостерігати було цікаво, та й під час цих сутичок проливалося світло на багато цікавих аспектів їхньої подорожі, які б не розповіли, коли б сухо переказували про здійснений подвиг.
«Ти лише поранив одного, тоді ж коли я вбив другого!» — прогарчав Хан, беручи ще якусь річ поряд з собою і жбурляє в опонента, однак марно.
«Сказав той, хто б не завалив його без моєї допомоги і, до твого відома, рана була смертельна!»
«Йди в дупу! Коли ти в останнє виконував місію самотужки?»
«А коли ти вже навчишся не влазити у неприємності? Тоді й у мене буде вільний час на одиночні завдання.»
Цього разу Хан вже схопився за стільчик та планував кинути й його, коли раптом двері в корчмі з шумом відчинилися. Гул та підбурювання слухачів перейшли у перешіптування, яке поволі стихало. У таверну вломилося два молодика, пронизуючи поглядом кімнату, ніби в пошуках когось. Їхній погляд впав на Мінхо. Хан, незважаючи на обтяжливу атмосферу, не втратив бажання врізати Лі, тому різко підійшов до нього, але той зреагував та міцно схопив Джісонові руки, заламуючи й спрямовуючи їхні погляди на завітавших гостей. Один з них відійшов на крок назад, даючи дорогу королівському гвардійцю, який поважно зайшов та направився в їхню сторону.
«Ви, містер Лі Мінхо, та містер Хан Джісон?»
Хлопці кинули оком один на одного, а потім на гвардійця. Джі вирвався з обіймів Хо та випрямився перед чужаком.
«З ким маємо честь розмовляти? І для чого ви нас шукаєте?»
«Вибачте за грубість. Я Со Чанбін з королівської гвардії. Я прибув згідно з наказом корони, щоб привезти вас в столицю для пошуку чорнокнижника та його подальшого заарештовування.»
Мінхо поклав руку на плече Хана, відтягуючи його до себе, а потім натягнув усмішку й єхидно поцікавився: «Чому б це король Крістофер доручив нам це завдання? Невже гвардія безсильна в боротьбі з нечистю?» — тон Лі був зухвалий. Він ніби висміював безпомічність корони, якій довелося звернутися до найманих воїнів.
Мінхо ніколи не любив знать та зневажав їх, тому понад усе не хотів вплутуватися в їхні справи, а ба більше допомагати їм. Чанбін з суворістю поглянув на Хо, проте не наважувався грубити, адже йому за будь-яку ціну потрібно було доправити їх до столиці, в чому Лі відчував перевагу. Со бува вже відкрив рот, щоб вмовляти їх, однак менший перебив його. Знаючи про зневажливе ставлення свого товариша, Джі з задоволенням погодився на дане завдання в надії здихатися свого напарника.
Проте замість очікуваної відповіді прозвучало лише: «Пробачте, але нам необхідні ви двоє.»
«Що!? Ви глузуєте!?» — Лі притиснув свою долоню до чужого рота, запобігаючи великій хвилі обурення.
«Гаразд-гаразд. Якщо цей дріб’язок згідний, то в мене немає іншого вибору,» — через дану фразу та дії він отримав удар ліктем по ребрах, через що закашляв, продовжуючи, — «проте… з умовою: ви лише надаєте нам свідчення про цю істоту і до самого завершення місії ми не пересікаємося,» — Чанбін скинув брову в здивуванні на скільки він зухвалий та самовпевнений, — «А ще… Ми доберемося самотужки.»
Губи гвардійця перекосила натягнута усмішка: “Згода. Підпишіть домовленість і ознайомтеся з свідченнями очевидців,” — один з підручних протягнув необхідні папери, і командуючий продовжив, — «На маршрут вам відведено два дня, як прибудете, вам підготують місце у замку для тимчасового проживання. Всього доброго.»
Гвардієць швидко покинув забігайлівку, залишивши двох поплічників наглядати за цією парочкою. Лі поглянув на них зверхньо, адже короні, як завжди, плювати на бажання простих людей, тому він був і не здивований, що цього разу вони не ослухаються, однак старший не хотів виганяти їх чи зв’язуватися з ними, тому залишив все як є, продовжуючи пити зі своїм товаришем по мечу.
***
Для обох ранок настав дуже швидко. Звечора вони зібрали необхідні речі і вже на світанку були готові вирушити. Осідлавши коней та безслівно привітавшись, вони відправилися в дорогу. З самого початку їхня розмова не задалася. Хан намагався покепкувати та банально поговорити з бажанням створити необтяжливу атмосферу, але серйозність Лі вбивала весь запал, який був у хлопцеві. Наступну частину дороги вони їхали мовчки та відчували пильне спостереження за кожним їхнім кроком, ніби якщо вони звернуть з дороги до столиці, то точно потраплять у пастку.
Мінхо призупинив коня, поволі їжджаючи. Хан зробив те саме та під’їхав до старшого ближче, мовлячи: “І що ти намагаєшся зробити?“
«Хочу здихатися тих клятих посіпак короля,» — важко видихнувши, Лі нахилився, щоб погладити голову коня, — «а також… побути з тобою наодинці…» — на пів тону тихіше продовжив Хо.
«Ти ж розумієш, що я не чую тебе, коли ти бурмочеш?» — застогнав Хан в невдоволенні, проте очікуваної відповіді так і не почув. Проїхавши ще кілька миль в суцільній тишині, яка ехом віддавалася в голові, менший різко зупинився, — «Дістав! Ти такий нестерпний, хоч би трохи намагався поговорити зі мною, а не вдаєш з себе беземоційного.»
Мінхо спинився та обернувся, спостерігаючи за наступними діями Джі, проте останній також не зводив очей, а згодом залепетав: “Кажеш підвладні короля не подобаються? Тоді поїдемо з ними, принаймні вони не мовчатимуть, як дехто.»
Лі звів брови та безшумно вилаявся, заплющивши очі. Менший кинувся назад задля вмовляння супроводжуючих продовжувати подорож разом. Завдяки Хану півтора дня сповнилася безглуздими балачками, дурними жартами, від яких, іноді, і в Хо виривався смішок. Однак в розмову намагався не втручатися, адже не хотів перебивати розповіді Джісона про їхні спільні пригоди, а з іншими йому й не кортіло говорити.
***
Вже біля замку вони розпрощалися з новоспеченими знайомими та рушили в середину, де вже на них чекав гвардієць з корчми.
“Радий бачити вас тут цілими та неушкодженими, а найголовніше, вчасно,” — зіткнувшись поглядами з Мінхо, він продовжив — “Сподіваюсь, ви почували себе в безпеці поряд з нашими гвардійцями,” — з єхидною посмішкою підштрикнув Чанбін.
“Дякую за турботу,” — приплющивши очі та розтягнувши вуста в самовдоволеній усмішці з «привітним» тоном промовив старший, від чого присутніх перекосило, а по тілу пробігли мурашки.
“Гаразд… я проведу вас до вашої кімнати, тому не баріться та йдіть за мною.”
Проходячи в глиб замку, їх не могло не дивувати помпезність, що кидалася в очі. Коридори були осипані картинами та розкішними розписами, а на стелі висіли масивні люстри, двері кімнат були вишукано вирізьблені, так само як і меблі, які розміщалися по обидві сторони. Піднявшись на другий поверх та зупинившись біля не менш примітної кімнати Со загородив вхід, даючи настанови “Це ваша оселя на деякий час. Якщо буде потреба вийти за межі замку — не проблема, проте ворота зачиняються о десятій, після цього вас ніхто сюди не впустить, тому мене не хвилює, якщо ви не встигнете повернутися до того часу. Але так як я змушений приглядіти за вами… попрошу не створювати мені проблем та дотримуватися правил: не буяньте та робіть те, що вам кажуть. На цьому все.”
Чанбін віддав ключі старшому та ледь помітно вклонився після чого пішов. Увійшовши у кімнату, вони злегка оглянули її: великі зашторені вікна, полиці з книгами по праву сторону, та робочий стіл; посередині два ліжка, які розділяв невеликий прохід; зручні масивні крісла по ліву сторону, поруч з якими стояв кавовий столик, та близько від них двері у ванну кімнату, а посеред кімнати розстелений круглий килим. Опісля хлопці розпочали розкладати речі, Лі швидко справився та взявся за папери, що дав один з супроводжуючих, та за різноманітні книги, щоб знайти більше інформації про відьмака, з яким вони мають зустрітися. Хан же, в свою чергу, почав розглядати їхню оселю, видивляючись кожен закуток, після чого покрутився біля старшого, спостерігаючи за тим, що він занотовує та за тим, що він читає. Однак йому це швидко набридло, і він плюхнувся на ліжко, що розміщувалося близько від робочого місця та книжкових полиць.
«Да тут знудитися можна, ходімо прогуляємося, ми ж не часто тут буваємо.»
«Віднесись до справи серйозніше. Швидше впораємося та заберемося з цього місця.»
«Ти реально занудний,» — простогнав Хан, перевертаючись з живота на спину та запрокинувши голову, щоб бачити Мінхо, — «я перечитав ці матеріали ще вчора під час привалу, і якщо не помиляюсь, ти також. Нічого нового там не з’явиться, а ось якщо розпитати у місцевих…»
Перебивши меншого, Лі продовжив: «Розпивати у корчмі та залицятися до дівчат не вельми допоможе…»
«Це не залицяння!» — з запалом парирує Джісон, — «Просто якраз дівчата цікавляться містикою, тому безперечно вони щось чули про чорнокнижника.»
«Гаразд, якщо навіть ти не будеш до них лізти, яка гарантія, що вони не робитимуть цього?» — Хо піднявся та обійшов ліжко, на якому лежав Джі, встаючи навпроти.
«Да, яке тобі діло, що в мене буде між ними? Головне, що ми отримаємо нову інформацію,» — спершись на лікті, припіднявся Джісон.
«Хм… Так, мені не важливо, як ти проводитимеш своє дозвілля,» — з відтінком роздратування проторохтів Мінхо — «просто думаю, що ти недостатньо досвідчений.»
«З чого це ти…?»
Старший повалив меншого, сперши свою праву руку на рівні голови меншого, а лівою охопив край живота, проводячи кінчиком носа по його щоці, переходячи до волосся, вдихаючи ніжний аромат, злегка зачіплюючи вустами вушко та легко прошепотів йому: «Ось поглянь, ти застиг та зашарівся навіть від моїх доторків. Хах~ мені цікаво… яким би ти був, якщо б на моєму місці була приваблива леді? Гм?»
Ще на одну коротку мить Мінхо залишився так лежати на меншому, допоки той не зарухався та не подав голосу.
«Мене б явно привалило б легше тіло, ніж зараз,» — плескаючи долонею по плечу старшого, простогнав Джісон. Через що Лі тихо засміявся. Однак для Хана цей хриплий сміх відлунням пронісся через все тіло, розливши гарячу, в’язку й водночас солодку патоку.
Підводячись з м’якого та теплого тіла Хо, правою рукою, що була біля голови Джі, мимоволі зачепив мочку вуха, відтягуючи її, а за тим окреслив вигин підборіддя, припіднімаючи його.
«Гаразд, ми погуляємо по місту, але лишень тоді, коли завершимо усі справи,» — Мінхо заходився гладити меншого, блукаючи рукою то по щоках, то по шиї, ласкаючи його кадик, а за тим поклав долоню на потилицю, розпушуючи волосся. Лі не поспішав прибирати руку та продовжив: «Зараз ти мусиш відпочити, адже ми вирушаємо на пошуки чорнокнижника зі сходом сонця,» — завершуючи розмову, старший зліз з Джі, залишаючи на тих місцях, що торкався, неприємну прохолоду. Незважаючи на ніжну атмосферу, що виникла між ними, Хо повернувся до покинутих книг, продовжуючи вичитувати їх та занотовувати щось у своєму щоденнику.
На ранок той милий зв’язок, що оповив їх, розчинився як міраж. Зараз же вони готові перегризти горлянку один одному, а все через зливу та супроводжуючий грім, що роздався вночі. Хан з дитинства боявся грози, про це прекрасно знав Лі, незважаючи на кепкування, які не оминули меншого. Хо все таки з розумінням відносився до проблем Джісона, тому запропонував поспати разом, щоб хоч трохи він почував себе в безпеці. Початку все було гаразд, на здивування Лі, менший лежав спокійно, навіть коли був гучний грім. Але посеред ночі спати стало нереально, адже тактильність Хана зросла вдвічі. Мінхо спочатку скидав з себе ногу чи руку, але на це отримував скиглення свого друга. Опісля Хо вирішив дати йому більше місця на ліжку, але ця ідея обвінчалася провалом. По іронії долі Джі все одно тримався доволі близько. В кінці-кінців у старшого луснув терпець, тому він захотів перелягти на вільне місце. Але міцні обійми зі сторони Хана не дали йому це здійснити. І тому зараз виснажений та невдоволений Мінхо намагається збагнути, чому він ще досі не прибив цю білку, яка буквально світилася від щастя.
«Ти хоч розумієш, що цим самовдоволеним виглядом дратуєш мене? А думка про те, що я бачитиму тебе такого цілий день, викликає бажання блювати.»
«Все завдяки моєму любому хьону~…»
«Обіцяю, якщо продовжиш, то наступного разу тобі прийдеться залишитися зі своїми страхами наодинці,» — прогарчав Хо, потираючи чоло в намаганні вгамувати головний біль.
«Бачу, ви в хорошому гуморі,» — Чанбін увійшов до кімнати, перебивши тираду обвинувачень. Трохи озирнувшись, він посміхнувся та продовжив: «Чи не помилився я поселивши вас у спальню без двоспального ліжка?»
«Неприємно визнавати, але ти не помилився,» — гордовито відповів Хо, — «Нам час в дорогу, тому чимшвидше веди нас до окраїни міста, щоб ми спіймали чорнокнижника й більше ніколи не пересікалися.»
***
Чанбін доправив «Споріднених» до широкого моторошного лісу, де, за словами, мешкав відьмак. Потім, як і обіцяв, полишив їх, щоб не докучати. Першу половину дороги вони долали йдучи на конях, проте через болотисту місцевість, вони грузнули в трясовині, через що повинні були прив’язати їх до дерев на ґрунтовій стезі. Проходячи глибше, ліс ставав дедалі гнітючим: засохлі дерева на яких гніздилися ворони, холодний вітер, що пронизував до кісток, туман, що осідав неприємною мрякою, та мертва тиша, яка додавала гостріших відчуттів. Серед цього безладу вони наткнулися на покинуту хатину, вочевидь саме того чорнокнижника, на якого полюють. Йти до лігва чародія ризиковано, проте лише так можна його спіймати.
Підходячи, вони ближче розглянули подвір’я та мешкання відьмака. На диво, воно було ошатне, прибране, затишне. Здавалося, що це звичайнісінький будинок лісника чи тому подібне, однак була одна відмінність між ними. Якщо зняти пелену, що покриває зовні та приглянутися пильніше, то можна розглянути атрибути, специфічні чаклунські речі. Проходячи повз вуличку, наближаючись до дверей хатини, вони не встигли зрозуміти, як за їхніми спинами опинився власник оселі. Обернувшись перед ними, постав молодий вродливий парубок з витонченими рисами обличчя та коричневим волоссям, яке трішки завивалося, а на плечах звисав зелений оксамитовий плащ, оздоблений золотистими стрічками.
«Ви заблукали?» — хлопчина проштовхнувся між ними, відчиняючи двері та жестом запросив до середини. «Не соромтеся, зважаючи на специфіку місцевості, це не дивно.»
Хлопці трохи здивувалися привітному ставленню чародія, адже він не міг наївно вважати, що вони опинилися тут просто так. Лі бува вже потягнувся за прихованим стилетом, однак Хан поклав долоню поверх чужої, відтягуючи.
«Красно дякуємо за гостинність. Мене звуть Хан Джісон, а це вічно невдоволений Лі Мінхо,» — простягаючи руку, представився Джі.
«Мене Кім Синмін, приємно познайомитися,» — він злегка посміхнувся на щирість юнака та потиснув йому руку.
«З вашого дозволу, ми зайдемо,» — з посмішкою промовив Джісон, тягнучи за собою старшого.
Помешкання на перший погляд так само як і подвір’я нічим не відрізнялося від звичайного ще й власник доброзичливий. Контраст того, що вони чекали побачити, і те, що бачать — колосальний. Проте Хо не покинуло відчуття, що тут щось не так, коли менший, в свою чергу, заходився радісно спілкуватися з чорнокнижником та крутитися біля нього. Лі не витримав та схопився за хлопця, відводячи на двір під приводом набрати води.
«Ти геть наївний, чи прикидаєшся?» — зібравши всю волю, щоб не вилаятися на друга, проговорив Мінхо. — «Вернись в реальність і усвідом з ким ти там воркуєш.»
«Я лише відношуся справедливо до хороших вчинків, і з чого ти взагалі взяв, що він поганий? В свідченнях, якщо я вірно пригадую, не йшлося про те, що він комусь нашкодив.
Суворий та не розуміючий погляд старшого впав на Джісона, відповівши: “Так, не йшлося, але згадай від кого ти з таким запалом прийняв замовлення. Гадаєш, вони так легко відпустять того, хто ослухався їх?” — Джі опустив очі, відчуваючи певну провину й не заперечував йому. —” Ми мусимо спіймати його, навіть якщо ця людина добра і імпонує тобі.”
Лі підняв відра з водою, і вони рушили назад до будинку. Підійшовши, вони помітили, як чорнокнижник виносив тяжкі ящики на ґанок, через що Хан підбіг та запропонував свою допомогу.
“Це дрібниці, не потрібно,”— відмовився Синмін, але хлопчина не слухав.
Хо підійшов та скинув голос: “Джі трохи виснажився з дороги, тому цим можу зайнятись я.”
Чаклун зі скептицизмом поглянув на старшого, який не менш подібно дивився на нього.
Хан поклав руку на плече чародія та промовив: “Все гаразд, я допоможу, а ти Мінхо, поки занеси це всередину, а ми впораємося з цим.”
Беручи декілька ящиків, він пішов за Синміном, який рушив за хатину, звертаючи у ліс, мовлячи: “Знаєш, якби ви так сильно не хвилювалися один про одного, то б навіть не заклали в мені зерна сумніву…»