I розділ.

Спочатку Хьонджин приводить мене у свою домівку «попити елю», а зараз притискає до холодної стінки. Його руки тримають мої зап’ястя над головою. Він близько. Аж в притик. Я відчуваю як від нього йде запах моху, ячмінного солоду та воском від свічок. Я навіть раніше не помітив який він великий. На фоні нього я відчуваю себе маленьким ягнятком, якого загнали у куток. Я все ж таки розплющив очі і тут же пожалів про це. Його склера очей наповнились кров’ю, а на лиці розбухли вени. Хьонджин гарчить як звір. Мене просто кидає в жар. Хто він такий? І що він хоче зі мною зробити? Будь-хто на моєму місці уже б просив відпустити його, але моє горло, наче переплетене клубком змій. Лише тихі сльози скочуються по моїм щокам. Так страшно ще ніколи не було. Хьонджин нахиляється до моєї шиї. Серце зараз вискочить з грудей від шаленого биття. Я відчуваю як щось гостре починає ковзати по моїй шкірі - це точно його зуби. Ревкіт стає все гучнішим, і я зрозумів,що він зараз мене вкусить.

- Будь ласка…- я сказав це так тихо, ніхто б і не почув.

Але не цей звір. Він зупинився й прибрав свої ікла. Невже передумав? Але секундна надія тут же згасла. Хьонджин почав облизувати впадину моєї шиї. Та ще й так жадібно, немов я єдине джерело води серед пустелі. Я відчував як гарячий язик ковзає по шкірі, залишаючи мокрі доріжки. Мої ноги стали ватними, але не від збудження, а від страху. Тепер я впевнений, що він хоче мене зґвалтувати. Живіт скрутило. Замість того, щоб зупинитися - він почав всмоктувати мою шкіру і…О Бог мій. Я відчув як шось тверде вперлось в мій живіт. І це не коліно.

Я почав плакати в голос. Здається, Хьонджина це лише більше завело. Звір опустив мої руки і вхопив за талію. Він терся об мене, гарчав і навіть стогнав. Бридко. Матусю, як втікти звідси? Мені неприємний Хьонджин. Він бридкий і страшний звір. Я боюся, що це останні хвилини мого життя. Старший припіднімає мою ногу й кладе собі на стегно. Тепер його бажання відчувається чіткіше. Щоб не заверещати, я прикрив рот рукою. Може я й бачу світ в останній раз, але не дам цій потворі отримати те,що він хоче. Він припіднімає моє тіло й кладе на стіл. Поки він рвав мій жакет й сорочку, щоб дібратися до більш чутливих місць, я нащупав горщик. Один мій замах і глиняна фігура розбивається об голову звіра. Хьонджин такого явно не очікував. Мої захисні рефлекси спрацювали моментально. Я скочив зі столу і чимдуж побіг до виходу. Я мчався швидше за вітер. Гілки дерев дряпали мені очі, а ноги вже боліли від напруги. Але мені начхати. Я намагаюсь втікти від монстра.

Не знаю скільки я біг і чи гнався за мною Хьонджин, але я зупинився біля берега річки з якого все почалося. Перевівши подих, я пішов по знайомому шляху. Ось невеличкий будинок моєї бабусі. Так, вона мешкає у лісі. І як їй не страшно жити тут поруч з монстром?! Я забіг в середину, голосно ридаючи.

- Бабусю, мене ледь не вбили! Звір! Хьонджин! - я впав в її обійми і нарешті дав повну волю сльозам.

Істерика навалилась на мою голову снігом. Мене ледь не зґвалтували і не вбили. І не просто там якийсь злодій чи ведмідь. А демонічний монстр! Я впевнений, що він посланник самого Диявола. Бабуся гладила моє світле волосся й шепотіла заспокоюючі слова, які я через свій плач не чув. Потім вона дала мені щось випити й відвела до ліжка. Я схопив стару за руку й почав просити,щоб ніколи не відпускала мене. Мабуть, я б ще плакав, якби мої повіки не налились свинцем і згодом я б не провалився у глибоку темряву.

***

Я повільно розплющив очі. Де я? Хто я? Ні, це вже зайве. Я - Лі Фелікс. Який отримає на горіхи від брата через те, що не ночував дома. Взагалі Мінхо на вигляд суворий, але в душі він такий м’який і добрий. Ми залишилися удвох після смерті матері. Мені було 10,а йому 16. Брат допомагав каменярам виготовляти матеріал для різних будівель, поки сам не зайнявся цим ділом. Він ніколи не дозволяв мені допомагати йому. Мої ніжні руки не знайомі з мозолями й синцями. Вони лише знають як правильно тримати книгу й перо з пергаментом. Ліно завжди говорив, що він - сила, а я - розум в нашій сім’ї. Це такий собі баланс.

І все йшло добре, поки два місяці тому не прийшов чоловік, який назвався нашим батьком. Ми жили в хорошому будинку, який дістався нам після смерті матері. На жаль, Мінхо не був його власником і ні про які документи й гадки не мав.

- Ви всі роки проживали в чужому будинку, містере Лі, - скрегучий голос старого юриста боляче дав по вухах. - Мало того, ви негайно маєте покинути це житло, та ще й виплатити штраф.

Ніколи не забуду гострий погляд Мінхо. Здавалось, він зараз розірве чужинців на маленькі шмаття й не залишиться нічого.

- Цей чоловік ніколи не заявлявся до нас, пане, - через зуби проговорив брат. - Він не виконував свої обов’язки як батько і…

- Ваш батько являється власником цього дому офіційно, й ці папери служать тому доказами. Залиште моральні цінності позаду.

Тому ми тут - в селищі де живе наша бабуся - Лінтрон. На залишені срібні ми купили хатину поруч із людьми. Брат знайшов собі містечко в селищі і тепер допамагає ремонтувати будинки. Ну, а я… Я нічого не знайшов. Усі мене стороняться чомусь. Я завжди був не таким як інші. Молочна, майже бліда шкіра, на обличчі розкидані коричневі цятки, худощаве тіло із вигнутим станом, немов у дівчинки, біле довге волосся та як небо світлі очі з густими віями. У селищі пліткують, наче я поцілований янголом. Але я натхненно молюся Богу кожного вечора, а особливо в неділю за спокій і мир цих людей в Лінтроні. Я вірю, що в кожного з них є частина доброти й любов. Адже Він створив людину саме із любові.

А ось той звір який на мене напав - справжній посланник Диявола. Мене він не вбив, а от комусь іншому перепаде. Мені стало шкода майбутню жертву монстра, тому я тихо за неї помолився й нарешті вийшов до бабусі.

- Синку, ти вже встав, - жінка турботливо погладила мене по голівці як колись в далекому дитинстві. - Ти так схожий на свою маму,- її сухі пальчики ніжно обхопили пасму мого довгого волосся. Вона про щось думала, ніжно усміхаючись. Вирій спогадів накрив розум старої, і її вже зі мною не було. Вона була там - поруч з нею.

Я навіть заздрю бабусі, адже вона щось пам’ятає, а я зовсім нічого. Багато разів я запитував щось у Мінхо, але він мовчить, як риба у воді. Брат лише говорить, що мати була чарівною жінкою, доброю із великим серцем. Як вона померла? Мені сказали, що вона загинула, віддаючи частинку свого серця. Я це не розумів, і, мабуть, ніколи не зрозумію.

- Бабусю,чому я нічого не пам’ятаю про маму? - наші руки сплелились у міцному клубочку. Я зустрівся із її стурбованими мокрими очима. Вона відкрила рота, щоб щось сказати, але не наважилась. Тому я вирішив іти до кінця. - Ви з братом мовчите, а я нічогісінько не знаю. Як вона загинула? Це через батька її не стало? Вона ж мене любила? Бабусю, чому ти плачеш?

Стара розірвала наші сплетені руки й, відвернувшись, підійшла до комода. Вона дістала щось червоне й почала копирсатися в ньому. Я мовчав, адже слова були зайві. Хіба я не заслуговую на правду? Чому мені нічого не розповідають? Скільки питань і так мало відповідей. Точніше відповіді є, але я їх не знаю. Поки я думав над не справедливістю до своєї особистості, бабуся піднесла до мене червоний плащ.

- Твоя мама була впевнена,що народиться дівчинка. Вона хотіла, щоб мантія, яку сама ж носила передалась донечці після її смерті, - жінка накинула на мої плечі червону оксамитову одежину. - Але на світ з’явився чарівний білокурий хлопчик. І тоді вона сказала «щасливий» . Твоя мама любила тебе й майже нікуди не відходила.

Мантія досягала аж до самої землі,коли я її одягнув. Я закрив очі і уявив, що зараз находжусь в обіймах матусі. Пахло лісовими квітами, а ще очеретом.

- Прийде пора, і ти про все дізнаєшся, синку,- стара ще й одягнула на мою шию кулон у формі пів місяця. - Справжнє срібло. Також залишилось від неї. Оберігай його як зіницю ока, Феліксе. Боронь Господь,щоб він потрапив у погані руки. А зараз йди додому, поки не стемніло остаточно. Брат і так вже хвилюється. Я зберу тобі кошика із гостинцями.

***

Покинувши домівку бабусі, я йшов по прямій стежинці, яка вела в Лінтрон. Червона мантія захищала мене від морозного вітру. Вже зовсім скоро зима. Прикро,що я все таки не зміг нарубати дрова для дому. Взагалі з цього все і почалося. Лісоруби напрявлялись в ліс, для нових запасів на зиму. Я ледь вмовив Мінхо, щоб відпустив мене, адже я чоловік і маю робити щось для дому. Тим паче,коли зараз такі важкі часи для нас з братом. І все було б добре, якби не Уджин.

Просто я ніколи не тримав в руках сокиру і замість того,щоб допомогти, Уджин лише воркотів на мене, лаявся та обзивав. Я розумію, що він правий, навіть тоді,коли в мене почало виходити, його рот ніяк не замовкав. Навіть Чан Бін - головний дроворуб - зробив йому зауваження, а коли побачив,що діла так не буде, то вмазав в пику. І лише до обіду Уджин був тихіше води. Дарма я надіявся,що так і буде продовжуватись.

Рубати дрова не так легко, як виявилось. Хоча я собою пишаюся, адже я сам порубав аж цілих 4 колодки!!! Я зміг би більше, якби у мене не було слуху.

- І в кого він пішов? -  противний голос доносився до моїх вух. - Лише погляньте на цю потвору. Кволий, тонкий і немічний Йонбок. Ці плями на обличчі такі огидні. Кожен раз хочеться блювати, - я намагався не реагувати на всі слова. уявляв, що тут немає нікого. - Повидирати ці цятки з його шкіри,- умовно я говорив: «Дерево буде добре горіти у вогні. Скоро зима, то ж тихо рубай людям дрова.» - Впевнений, що його мати не доносила, тому він такий,- уявляю, як дерево горітиме зимою у вогні. - Цікаво, його матуся була ж такою огид…

- Та замовкни вже, - не знаю як, але кусок дерева, зрублений мною, вклепав Уджину прямо по пиці. Сам!!

Хлопець відлетів на декілька метрів, а я перелякано стояв із сокирою в руках. Що було далі? Уджин, звичайно,що розлютився, а я кинув все і втік до річки. У моїй пам’яті крутилися всі брудні слова, сказані Уджином. Вода була прозорою і холодною, а в мені палав пекельний вогонь злості. Я ще ніколи так не злився. Навіть п’яниця батько, який відібрав у нас з Ліно рідний дім, не викликав у мені скільки негативних емоцій. Мені захотілось взяти ту дровину й вдаряти Уджина, щоб відчувався кожен розриваючий нерв, щоб його тіло палало, а кістки ламались на очах.

- Чого ти тут один? - я обернувся та побачив юнака. Трохи старшого за мене, із срібним волоссям і родинкою під лівим оком. Я навіть мимоволі задивився. Такий красивий і точно не місцевий. Але хто він?

Потонувши в його карих очах, я навіть не помітив,що довго мовчу. Ніхто із нас не розривав зорового контакту, немов обидва намагались зазирнути в душу один одному.

- Моє ім’я…- я прийшов до тями першим, але чужинець мене перебив.

- Лі Фелікс. — від того як він вимовив моє ім’я по шкірі пробіглась зграя мурашок. - Не бійся мене, я…

- А тебе як звати? - тепер моя черга перебивати й вимагати відповідей. - Звідки ти знаєш моє ім’я і як далеко ти від дому? — я б точно його запам’ятав якби він жив у селищі, але його я бачив перший раз. Цей незнайомець не втілює довіри до себе.

- Я живу тут неподалік. - чужинець, не розриваючи погляду, зробив крок до мене, немов мисливець до своєї жертви. - Якщо хочеш, то я можу показати тобі свій дім. Ми вип’ємо елю і я відповім на всі твої запитання.

Я дивився у його очі, затаївши подих. Незнайомець був близько біля мене і я відчував як вся моя тривога згасає. Агресії як і не було. Буває ж таке, що до одних людей злоба сама проявляється, а з іншими відчувається комфорт?

- Ходім, - його велика долонь ніжно обгорнула мою маленьку ручку. Не скажу, що мені було не приємно.

- То, як тебе звати?

- Хван Хьонджин.

Дурень Фелікс. Якби ж я знав, що буде далі, то б відразу дременув від нього. За гарною картиною, може стояти таке страшне потворисько як він.

Тиша супроводжувала мою з ним прогулянку. У мене склалось враження, що ми знайомі давно тому я так легко йому вірю. Його долоня все ще не відпускала мою, а я й не суперечив. Під нашими ногами хрускотіло листя золотих листочків. Ненавиджу осінь, але в той момент природа була на диво прекрасною. Ми обійшли джерело, спустились із невеличкого горбочка й перед нами розкинулась золота галявина із кам’яним будинком. Моєму подиву не було меж.

Здавалось, я потрапив у казку, але як тільки моя нога переступила поріг чужого дому, тривога знову пронизала моє тіло,дарма я проігнорував її. Поки гончар був на кухні, я пройшов глибоко в дім. Схожий на наш будинок з Мінхо в місті. Також є стіл і лавки, навіть картини й килими. Але сюди не вистачало зображень й побільше свічок для освітленння. Мою увагу привернула потріпана шторка, яка закривала явно щось цікаве. Я обережно підніс долоню до тканини та тільки хотів її здерти як чиясь рука перехватила моє зап’ястя. Звичайно це була його рука.

Хьонджин розвернув мене до себе та одним рухом притиснув до кам’яної стіни. В очах потемніло, а голова ледь не розкололась від сильного удару.

Ну, а далі мене ледь не з’їли й не згвалтували. Важкий ком підступив до мого горла, а з очей полились сльози. Невже мені це не приснилось? Спочатку насмішки Уджина, потім Хьонджин. «Щасливий»… Ну так, мама вдало підібрала мені ім’я. Спогади про сьогодніші події змусили мене йти швидше. Сонячні промені вже зникали, а значить вечір не так й далеко. Міцно тримаючи кошик в руках, я вже доходив до великих воріт, що огорджували наше селище від лісу. Та ось холодні пазурі тривоги знову обійняли мене зсередини. Я злякався, що щось сталось з братом. Але як я помилявся.

Червоний плащ захистив мене від холоду, але не від вогню.