Отець

 

Усе гудить. Я повільно розплющую очі, проте дзвін у моїй голові не дає сконцентруватись на розмитій картині. Запах чадного диму викликає задуху. Я десь не вдома. Тут холодно й сіро. Факели не рятують простір від пронизливого вітру. Це якась…печера?

 

— Хьонджін! — чую чийсь знайомий голос, але не розумію чий він. — Це все той пройдисвіт завадив вам, мій Владико. Він щось знає! Я намагався. Пане, прошу…

 

Розриваючий крик чоловіка врізався у мої вуха. Я не бачу картинки повністю, але чую як чужа плоть рветься на шматочки. І знову пітьма.

 

***

 

На цей раз я розплющив очі і не побачив ніякої печери. Ні криків чоловіка, ні холоду, ні диму. Було світло, та все ще ж розмито. 

 

— Нарешті прокинувся. — я одразу впізнав цей голос та лагідну руку на своїй щоці. 

— Мінхо! — потягнувшись до старшого, я схопив того у свої обійми. Невже то був сон, а зараз я по-справжньому прокинувся? Проте головний біль стверджував зовсім інше.

— Ти вже в безпеці. Я тут, поруч. 

 

Він пестив моє скуйовдене волосся, гладив мою спину та шепотів заспокійливі слова, поки я тихо плакав йому в плече. Так приємно нарешті опинитися в безпеці, подалі від страху, Уджина, того Вовка та невідомості. 

Брат напоїв мене заспокійливим чаєм на травах. Голова більше не боліла тож я міг ясно мислити. 

 

***

 

— Мені це не здалося, бабусю! — Я стиснув дерев’яну ложку в кулак та нахмурився. — Там був Вовк, великий такий! І Хьонджін! Він перевертень! А ще мої руки можуть випромінювати світло. Ну чому ви смієтесь?

 

Я, бабуся та брат сиділи біля каміну з тарілками в руках, в яких був смачний суп. Я розповів їм усе до деталей, а їм смішно. 

 

— Тому що під загрозою свого життя тобі це все здалося. — Мінхо посміхався та простягнув чашку із чаєм. — Випий, це твій улюблений. І ти все забудеш. 

— Я не буду пити твій чай. — змах моєї руки вибив кухоль із гарячим напоєм на підлогу. 

 

Я піднявся та зі всією злобою споглядав на рідних. 

 

— Мені це не здалося. Це все було правдою! 

— Феліксе. — бабуся піднялась до мене і взяла за руку. — Не змушуй моє хворе серце переживати за тебе. 

 

Мабуть, я ніколи не знайду себе у цьому світі.

 

***

 

Вода у діжці майже охолола, але мій мозок ще продовжував кипіти. Можливо, тіло моє розслабилось за прийомом миття, але мій розум сягнув вершин космосу. 

Що мене найбільше лякає? Перевертень Хьонджін? Чи те, що Уджин хотів мене вбити? Куди ж він тоді мене віз? Я впевнений, що Мінхо збрехав мені, сказавши, що знайшов мене самотнього в лісі, адже я був не один. А той Вовк, що врятував мене, дійсно Хьонджін? Як на простого звіра, він занадто великий і масивний. Але чи справді той перевертень Хван? Адже я добре пам’ятаю його гостиприємність. Як не як, але Вовк мене врятував. Двічі. 

 

Поглянувши на свої долоні, я згадав як повалив Уджина вночі. А ще як вогонь біля нього потух, хоча вітру й близько не було. Може йому справді це все наснилось? Хотілось би вірити, якби не синяки на зап’ястях, що служили доказом всього, що відбувалось. 

 

Треба віднайти Хвана і поговорити з ним. Удень. Бажано в людному міці. Але Фелікс ніколи не бачив його в селищі. Доведеться йти до нього в хатинку. Якщо Хьонджін дійсно той самий Вовк, то буде й пояснення дивакуватості самого Лі молодшого. 

 

***

 

— Чому ти мені не віриш? 

 

Ми з братом повертались в селище. Вже сутеніло та сніг танув. Я припідняв подол своєї червоної мантії, щоб не забруднити чисту тканину.

 

— Тому що це не логічно. Феліксе, мене не було всього на всього один день, а тут вже такі історії. Якийсь Хьонджін-перевертень, тебе викрадають, чи ледь не спалюють.

— Але це правда!

— Тоді чому той вогонь не загорівся врешті-решт? 

 

Хотів би я знати відповідь на це питання. 

 

— Ми прийдемо в селище і в Чанбіна спитаєш. Він все бачив. 

— Як все бачив? — голос Мінхо вже по дійсному стривожився. 

— Отак. Він бачив і полум’я, і того Вовка, і Уджина. 

— Уджин тебе не взлюбив через те, що ти із міста.

— Так? Тоді чому він мене викрав? Якби не той перевертень, то я б зараз можливо був би мертвий. 

— Тобі потрібно було випити чаю і заспокоїтись. — він хотів ще щось сказати, але я його перебив. 

— Ти постійно сунеш мені свій чай. Ти щось туди підливаєш? 

 

Брат зупинився й глянув мені прямо у вічі. Його погляд був розгублений, а зіниці тремтіли. 

 

— Чого б це мені тобі щось підливати? Цей напій на травах, тому допомагає заспокоїтись. Не звинувачуй мене у такому.

Мені стало соромно перед братом. Все ж таки, якби він тоді не знайшов мене, то лише Богу відомо, щоб зі мною було. 

Взагалі, Мінхо розповів мені чому його не було в ту ніч. Бан Чан — голова селища — попросив у Ліно, щоб той поїхав з ним у інше селище до рідної матері, що сильно захворала. А мій брат добре знається на лікувальних травах, тому й погодився допомогти голові. Повертався брат вже під ранок і по дорозі знайшов мене непритомного. 

 

Тут у мене щось не складається, адже я добре пам’ятаю, що був далеко від головної стежки. Знепритомнів.  Брат не вірить жодному моєму слову про магію. Він злий на Уджина і спирає це все на його заздрість до мене. Та все селище бачило Сіроманця. До речі, ми вже й біля нього.

 

***

 

І знову той страшний сон про чоловіка в печері. Думаю, що помираючий Уджин. Помолившись, я розчесав своє довге волосся та глянув у люстерко. Фіолетові кола під очима контрастують з білою шкірою. Та й ластовиння добре виділялось. 

 

Наша хатинка була зовсім крихітною в порівнянні з домом у місті. Я б сказав, що це одна велика гостьова кімната з дерев’яним столом посередині. Стояла піч, в якій можна було щось пекти. Недалеко від неї стіл, де творились кулінарні дива. Звичайно ж, господарював над тим столиком я. Ще у нас було горище, до якого можна було потрапити лише саморобною драбиною. Ось там я і ночував. У мене був твердий матрац, наповнений соломою, занадто м’яка подушка з пір’ям та тонке покривало. Тут не було навіть комода, в який можна було покласти всі свої речі.

 

А ось речей у мене було багато. Здебільшого це були книги, які колись мені подарували сусідні діти. Також пару календарів, біблія, одне невелике люстерко і гребінець. Сумую за життям у місті. Чоловік, який назвався нашим батьком, не дозволив навіть скрині з одягом забрати. Тому Мінхо купував все знову. Добре, що в Лінтроні з нами поділились посудом та харчами. А ось скотини ми не мали і не планували заводити. Брат колись добре заробляв на каменярстві, але тут, в селі, ця робота не так цінується, тому монет ми майже і не маємо. Сусіди й бабуся часто діляться. 

 

Я почув як в двері хтось стукає.

 

***

 

— Ну пробач, що я тобі не вірив. — Я кидаю в нього огризок яблука. 

 

Діло в тому, що прийшла дочка нашої сусідки, Вінтер і повідомила, що сьогодні приїжджає Святий Отець.  Вона розповіла братові про Сіроманця і тепер все селище боїться. А я казав!

 

— Просто, чому ти мені не вірив? Ми ж брати, як не як. — Я накидую на себе мантію та одягаю мамин амулет. 

 

Але він нічого не каже, що змушує мене задуматись, чи до кінця брат зі мною чесний? 

За ніч двір засипало тонкою ковдрою снігу. Та всеодно багнюки було ще багацько. Я накрив свою голову, щоб краплі дощу не намочили моє волосся. Біля церкви зібралося багато народу і в мене перебили подих. Я побачив Хьонджіна. Його попелясте волосся було зібране у хвостик на маківці, погляд хмурий, а на поясі…зброя? Лякає та притягує водночас. Це найкращий шанс поспілкуватися з ним. 

 

Та, як тільки ми з братом підійшли до людей, так охоронці біля воріт задзвонили в дзвони — значить хтось сторонній прибув. Спочатку я побачив вершника на білому коні та в лицарських обладунках. Я не міг відвести свій погляд, адже він був таким юним і вже займає таку важку позицію вершника. На вигляд він старше за мене. Широкоплечий із гострими рисами обличчя, світле волосся та важкий погляд. 

За вершником їздили четверо воронних коней, що везли пишну карету з кучером. Народ зашепотівся. 

 

***

 

— Ви вірите в ці дурниці? — Від Хьонджіна йшла важка енергія. Він пройшов вперед, аж до самого Отця, не боячись осуду. 

— Хьонджіне, май повагу. — Тут вже втрутився Бан Чан, який теж зовсім недавно прибув у селище. — Перед тобою Святий Отець.

— Святий, що від’їв своє пузо за рахунок грошей простих людей, які платять Духовенству? 

 

Не можна так грубо відзиватися до Отців, що служать Богові, але моя інша сторона стверджувала, що Хван правий. На таких каретах катаються або дуже заможні люди, або високопоставлені особи. Ще у нього були свої слуги та золотий хрест на шиї. Святий мав велике черево, яке на одному хлібі та воді не від’їсиш.

 

— Та що ти кажеш, собака? — Той вершник схватився за руківʼя свого меча та приготувся до рішучих дій.

— Мінґі. — Святий зупинив його та мовив далі, що не встиг договорити, адже був перебитий Хваном. — Ви, діти мої, можете не вірити мені, як ось цей юнак. — священик показав рукою на Хьонджіна. — Та я бачу, як ви всі під рукою Диявола. Те чудовисько – його вірний Цербер. Він не залишить ваше селище у спокої.

— Цей напад був лише один раз. — Хван злиться. — Я живу глибоко в лісі і можу затвердити, що звичайний вовк напав на селище. Вартові, мабуть, не закрили головні ворота. 

 

Натовп підтримував Хьонджіна, воно й не дивно. Його слова звучать цілком правдиво і логічно. Можливо, я б теж піддався йому, якби не пережив сам напад Хвана. Може сказати всім хто він є? Дуже хотілось, проте мене зупиняло лише те, що Хьонджін двічі врятував мене. Але якщо він не є тим самим Вовком? Якщо він не один? У будь якому випадку здавати Хьонджіна не потрібно, адже він – єдиний ключ до моїх відповідей. 

 

— Ні, Хьонджіне. — З натовпу подав голос Чанбін. Лісоруб вийшов уперед і всі ахнули: у чоловіка один рукав одежини був пустим. — Той Звір не може бути простим вовком. Його розміри були аж цілих 6 футів, погляд дикий, але людський. Я точно бачив ці очі колись. Він злий і це він залишив мене без руки. Хіссин мертвий, а Уджин взагалі зник. Люди зашепотілись. Хтось навіть почав хреститися. 

 

— Я підтримую Хвана. — Мінхо ж ніколи не може втримати свій язик. — Чудовсько воно чи ні, але пробратися через ворота він зможе лише тоді, коли ті відкриті. Це ж був обов’язок Хіссина та Уджина закривати їх. Отримали по заслугам.

— Лі злиться, бо Уджин ледь не спалив його брата. — Вигукнув хтось із натовпу. 

— Спалюють лише відьом на вогнищі. Можливо він хотів врятувати всіх. — Подав голос вершник Мінґі.

— Фелікс не зв’язаний з чаклунством. — Я схопив брата за руку. 

— Тоді куди зник сам Уджин? — Натовп почав нас заганяти в коло. Я намагався переконати їх, що це не правда, хоча й сам вже не вірив у це. 

— Залиште в спокої обох Лі. — Як грім серед ясного неба промовив Бан Чан, тим самим наводячи лад серед людей. — Це не перша витівка Уджина, коли він завдавав просто так комусь шкоди.

— Це правда. — Чанбін теж не залишився осторонь. — Фелікс ударив Уджина поленом по пиці за його брудний рот. Тому той і хотів помститися. 

 

Мені відлягло від душі. 

 

— Фелікс чаклун! Я сам бачив! — Недовго звісно щастя тривало. — Я власними руками стелив солому біля ніг Фелікса, але вогонь швидко погас, хоча вітру не було! — Поглянувши на мовця, я згадав, що це друг Уджина. Паніка змусила моє тіло тремтіти. — Це Фелікс посланець Диявола!

 

— Підійди сюди, дитя. — голос Отця боляче вдарив по вухах, а його очі вже спалювали мене. Невже на цей раз мені не вдасться загасити полум’я?