І знову липкий страх скував усе моє тіло. Я не хочу бажати людям зла, але Уджин заслуговує лише на це. Я й сам не розумію звідки у мене стільки ненависті та відрази до нього. Мабуть, після того, як він вирішив облити лайном мою зовнішність? Чи як зачепив маму? Усе всередині мене стало дибки, а паніка застрягла в горлянці. Можливо, ще не пізно втекти назад до бабусі? Але брат буде хвилюватися, то ж я йду швидше ніж зазвичай. Сподіваюсь у мене вийде прослизнути повз невелику купку чоловіків. Шуму від них багато. Вони про щось говорять, але я не можу розібрати ні єдиного слівця. Насупивши капюшон так, щоб не було видно мого обличчя, я схилив голову й вирішив обійти з-за будиночків.
— Той хлопець справді дивний. — Пролунав незнайомий мені чоловічий голос.
Я йшов тихо, як мишка, а шум ставав все дедалі чіткішим, і те, що я почув, мене здивувало.
— Уджин, він сирота. Жив у місті, де вся пожива приносилась йому на золотій таці. Постався до хлопця з розумінням. — Я зрозумів, що це голос Чанбіна.
— Але він справді не такий, як ми. Здалеку я б подумав, що він жінка.
— Так-так, і на обличчі в нього якісь цятки. Таке я бачу вперше. Це точно посланник Диявола.
— А те поліно! - Це точно говорить Уджин. — Поглянь на моє обличчя, Чанбіне! Він наслав на мене чари.
— Тобі це здалося, ти сам його довів до цього і він тебе відгамселив. На місці Фелікса я б ще сильніше тобі вмазав за довгущий язик.
Я завмер. Вони вважають мене чаклуном? Але ж… Потім. Зараз потрібно тікати.
— А ти поглянь як Мінхо його оберігає. І не говори мені, що ти цього не помітив. Наші дівчата працюють набагато більше ніж він.
Не правда, брат лише піклується про мене. Мені остогидло слухати їх і я чимдуж чкурнув додому, перевернувши відро з водою. Хтось крикнув: «Хапайте». Проте принцип життя такий: «Хочеш вижити - умій швидко бігати». Випавший сніг змішувався із багнюкою, тому було дуже слизько. Вже й темнувато, а хтось з чоловіків біг із факелом. Куди подівалися всі люди? Це дуже дивно.
Добігши до своєї хати, я почав з усіх сил стукати у двері й молити брата впустити мене. Але той не відкривав. Тим часом хтось схопив мене за руку й грубо повів до стовпчика. Раніше я його тут не бачив.
— Куди тікаєш, Дьявольский посланець? — Знову чужий і незрозумілий мені голос.
Я намагався вирватись із його міцних лап, але хватка була занадто сильною. Нічого не розумію. Мені страшно. Я встиг порахувати чоловіків. Їх виявилось всього троє, разом із Уджином. Їхні пики були схожі на свинячі рила, а виглядали наче тільки вилізли з багнюки.
— Я не чаклун. Ти що таке говориш? І що ви зробили з Мінхо? Де мій брат? — На мить я відштовхнув від себе чоловіка. За що отримав сильного ляпаса по щоці, який повалив мене додолу. Я помітив, що на білосніжній поверхні з’являються червоні крапельки. Сльози хлинули з моїх очей.
— Вставай, Феліксе. — Це був Уджин. Я стиснув пальці в кулак, зціпив зуби, але не встав. Не дочекається. — Я тобі сказав встати! — По моїм ребрам сильно вдарили ногою. Пекельний біль пропік моє тіло і я впав, скручуючись в клубок. Ні, я не встану. Я не бажаю коритися Уджину.
— Хіссине, глянь яке немічне ягня. — Уджин встав на коліна і схватив моє волосся в кулак, демонструючи моє обличчя своїм прибічникам. - Пошиєш мені з його шкури нові чобітки.
Тут вже прибіг Чанбін.
— Та відпустіть його! Уджине, твій батько дізнається і тоді… — Але його перебили.
— Тоді вже буде пізно. Підпаліть відьмака, а Лісоруба закрийте в льоху. — І я голосно заридав.
— Ні-ні-ні. Благаю! — Чанбіна схватили ще більші за нього чоловіки й повели до будівлі. А під моїми ногами встелялося сухе сіно.
Я щосили намагаюсь звільнити руки від зміїних мотузок, але все дарма. Все, що відбувається, неначе сон. Я благав когось про допомогу, зірвавши голос. Я справді відчував себе ягням, якого ось-ось підсмажать. Уджин підносить факел вогню до моїх ніг і воно загоряється. У цю мить я згадав брата, наші щасливі моменти. У мене нікого, окрім нього немає і у нього, окрім мене. Невже це кінець?
Я заплющив очі та, ридаючи, почав відчайдушно молитися Богові. Горілий запах пронизав ніздрі, а язики вогню з шумом здіймалися. Це кінець.
— Матусю, я йду до тебе. І брате, я дуже тебе люблю.
Задихаючись в сльозах, я навіть не помітив, що не горю. Відкривши одне око, я побачив, що лише солома вся згоріла, не зачепивши тканину моєї мантії. Я розплющив очі й почав озиратися, чи ніде не горить. Ридати я майже не перестаю. Тепер мені лячно від того, що я нічого не розумію. Де полум’я? Він не підпалив мене? Але солома вся догорає, залишаючи почорнілий попіл. Мій одяг, мантія, усе ціле, лише трохи в сажі, але ніякого підгорілого немає.
Трійця була в шоці не менше за мене. Хтось перехрестився, а хтось крикнув, що забагато випив. Тепер вони точно впевнені, що я відьмак. Навіть я не впевнений чи являюсь нормальним.
— Та я тебе своїми ж руками уб’ю, чортова відьма. - Звук вивільнення кинджалу з чохла гостро вдарив по моїх вухах. Чоловік, що був трохи вище Уджина дістав його і тепер стрімко наближався до мене.
— Ні-ні-ні! Прошу вас! Я не знаю чому так! Воно само! Я ж не винний! Не треба… — Я благав його не робити цього. Зігнувши коліна, я почав сповзати по тому стовпчику. І, здається, зірвав голос. У чужих очах панувала така сильна злоба. Сердце пропустило один стукіт. Тепер я всім тілом відчуваю щось небезпечне. Страх. Непорозуміння. Ненависть. Це не мої почуття, а його.
Як тут одна картинка змінилась іншою. Щось велике і сіре повалило того чоловіка. Я замовк і підвівся. Нічого не зрозуміло. Ще ніколи секундна тиша не була такою гнітучою. Людська голова покотилась до моїх ніг. Я зрозумів, що то був Хіссин. Його рот був відкритий, а очі перелякано розчепірені.
Його вбив звір. Це був великий сірий вовк, із закривавленою щелепою. Від нього відходило такою сильною злобою, що я буквально відчув як кожна моя кісточка болить. Треба вибиратися. І негайно. Але як?
Я вигинався як тільки міг, та ось фізично розірвати всі мотузки не виходить. Паніка в мені розгоралась з кожною секунду, а нудота зав’язала вузол на горлі. Крізь пелену страху, що скувала мене, я чув чоловічі крики і запах крові. Страшно від того, що Вовк всіх загризе. Уже й всі чоловіки та жінки вибігли надвір. Хтось кричав, хтось нападав на звіра з гострими вилами, почав кидатися вогняними кулями з факелів. Все діялось за лічені секунди, а я все стояв і виривався з міцних путів.
— Мінхо! — я сподівався докликатись свого брата, якого не бачив серед групи злих людей.
Головним моїм бажанням було, щоб цей стовпчик зламався і я втік. Та де ж цей Міхо? Серед чоловіків я побачив Чанбіна, який замахнувся на Вовка факелом, на що той відразу ж загарчав та позадкував назад. Тварина була в два рази вища за чоловіка, та той розумів, що вогонь - зброя. Лісоруб став наступати на звіра та через декілька змахів вдарив Вовка по пиці. Я запищав, адже Вовк вдарив лапою Біна у відповідь. Факел з його рук полетів та упав прямо на тіло померлого Хіссина, який вмить загорівся. Його відрізана голівонька й досі валялась переді мною. На Вовка наступали всі, хто мав у руках щось гостре, або палюче. Я помітив, що Сіроманець більше нікого не вбиває, а навпаки захищається. Хоча палаюче тіло безголового ще свідчить про гріх тварини.
Як би я не кричав, на мене ніхто не звертав уваги, немов мене тут і немає. Нарешті сталося диво - я розхитав стовпчик через хороші гойдалки і в мене вийшло повалити його на землю. Усіма своїми силами я виповз із прут. Озирнувшись, я підбіг до мертвого та вивернув з його рук кинджал - про всяк випадок - та заховав у карман своєї мантії.
І я знову біжу. Тікаю так далеко, як тільки можу. Першою моєю думкою було знову втікти до бабусі, але це не розумно, бо хто знає який ще звір причаївся в лісі. Потім в голові пронеслась думка про брата, адже його ніде немає. Мені страшно за нього, тому я знову біжу до нашого з ним дому. Гупаю у двері, проте тиша. Ключ! Потрібен ключ. Я дістаю його з-під пенька, та не можу попасти в скважину з першої спроби, адже руки тремтять. Як тільки у мене вийшло, сильний біль пронзив мою голову. В очах потемніло, а ноги підкосились. Я впав комусь на руки та відчув як мене кудись тягнуть. А далі пітьма.
***
Я почав повільно розплющувати очі. Голова дуже болить, а тіло трясеться від… Трясця де я? І чому я знову зв’язананий? Тряхнув головою, я почав усвідомлювати, що сиджу на чомусь твердому, та тіло сильно підкидає. Я на возику з порубаними дровами. Я поглянув на кучера, але темнота не дала мені зрозуміти, що за чоловік сидить.
— Мінхо? Брате? — легка надія оселилась в моєму серці та вмить же погасла, коли той повернув своє обличчя до мене. — Уджине?
— Замовкни, я везу тебе до твого братика.
Та я йому не вірю. Кінь мчить дуже швидко по лісовій стежці, ще темна ніч, але навкруги біле від снігу.
— Ти знаєш де Мінхо? Де він? І чому я зв’язаний? Це ти мене вдарив?
У моїй пам’яті промайнули події минулого вечора і я згадав Вовка.
— А як же наше селище? Уджине! — Замість відповідей я відчув гострий удар по щоці. Чоловік вдарив мене гнучким прутиком.
— Замовкни та сиди мовчки, поки він нас не знайшов.
Він - це хто? Вовк? Щока пече, підборіддя тремтить, а сльози ллються нескінченним потоком. Занадто багато подій трапляється, від чого страх лише сильніше чорнить всередині. Мінхо, ну де ж ти? Я сам, у лапах страху та відчаю, і зараз вже тону в собі. Але я можу врятуватись. Обережно діставшись до кинжалу у своїй кишені, я починаю різати мотузку. Гострий. Уджин спостерігає за дорогою та не відволікається, але я всеодно поглядую на його чоло. Розплутуюсь я швидко й так само швидко стрибаю з воза. Ноги плутаються і я падаю, та це не заважає мені швиденько піднятися та бігти в кущі темного лісу. Голова ще розколюється, ноги гудуть, тіло тремтить від недавніх сильних прут. Чую голосний крик коня та лайку Уджина. Помітив. Тепер я біжу ще швидше, не звертаючи уваги на те, що ноги згинаються. Бажання втікти керує мною. Я впевнений, що червоний плащ мене здає, та я всеодно пробираюсь через хащі, навмисно роблю круті повороти. Чую крик Уджина. Біжить за мною. До моїх вух доноситься протяжний вий Вовка.
Знову в очах темніє. Від сильного навантаження я можу втратити свідомість, тому я припиняю біг та ховаюсь в корені великого дуба. Серце десь стукотить у скронях. Я закрив рот рукою, щоб не було чутно як я дихаю.
— Феліксе! — Уджи все ж таки мене наздогнав. — Я допоможу тобі знайти брата. Ти ж знаєш, що я не бажаю тобі зла.
Я торкнувся своєї щічки, яка ще пекла від удару прута. Правило каже: «Не вір тому, хто робить тобі боляче».
— Мінхо поїхав з Бан Чаном в інше місто. Я тебе відвезу до нього.
Я округлив від здивування очі. Звідки він знає? А якщо бреше? Хоча звучить доволі правдиво. Тоді навіщо йому я? Мій мозок зараз скипить від різних думок.
— Я сам бачив, Феліксе. Я бачив, як твій брат сідав в карету до Бан Чана та виїхав. Ти ж не їхав з нами після лісу, звідки тобі знати? — Його голос звучав ближче, ніж раніше. Ще трішки і він мене знайде.
Я міцно взяв у руки кинжал та нарешті показався Уджину.
— Стій там, де стоїш, і не підходь до мене, бо, клянусь, я тебе заріжу! — Я й сам не впізнав свій голос. Він сам по собі низький, але зараз він був тремтячим та надірваним.
— Стою, я стою. — Уджин підняв руки вверх, але зробив крок назустріч.
— Ти хотів мене спалити, а зараз рятуєш? Я тобі не вірю!
— Ти що, я не хотів цього, Феліксе! — Чоловік скорчив гримасу здивування, але я всерівно не вірив. — Ти вдарив мене поленом, в моїх цілях було лише тебе провчити. Клянуся! Віддай мені ніж і я тебе відвезу до брата.
— Ні! Хто той Вовк? Це від нього ти мене везеш?
— Це перевертень, Феліксе. Йому потрібен ти, щоб вбити. — Знову його крок вперед не услизнув із мого поля зору.
— Ти про Хьонджіна?
— Не можна йому вірити. — І ще крок. — У нього проклята душа. Він вбивця! Бачив, що зробив із моїм другом?
— Не підходь, стій там! — Мій ревкіт Уджин почув, але не послухався, а продовжив крокувати. — Я сказав стояти на місці!
Уся злоба, весь страх, що збирались у мені до сих пір, відбились в моєму тілі, що я буквально відчув знову ці емоції. Я із силою махнув вільною рукою, та з мого жесту полилося червоне сяйво, що збило Уджина з ніг.
— Чорт би тебе побрав! — Брудні слова вискользнули з моїх вуст. Я шоковано дивився на свою долонь, яка буквально горіла червоним полум’ям. Та за мить усе зникло, як і з’явилось.
А ось сили мої почали мене покидати. Втома лавиною накрила моє тіло і я впав на коліна із запамороченням.
— Телепень! — прокрихтів лежачий Уджин. Він вив від болю, повільно піднімаючись.
У мене немає більше сил вставати та тікати. Знову все темніє.
Повністю впавши на холодний, мокрий сніг, я зміг розглянути як щось велике й сіре хапає Уджина та розриває його тіло навпіл. Картинка розмита, повіки наповнюються свинцем і я вже не тут. Я знову у пітьмі.