– Андерсе, що ти накоїв? – голос Гоук звучав скоріше смиренно, ніж шоковано. Вона знала відповідь, або, як мінімум, вона знала достатньо. Вона затамувала подих, коли почалося гуркотіння; глибокі поштовхи вібрували під її ногами та, здавалося, що від цього тремтять її власні кістки. За долю секунди церква спалахнула червоним світлом і Гоук закрила очі, не через яскраве світло вибуху, а через усвідомлення ситуації, яке, неначе свинець, осіло в шлунку.
Все змінилося.
У вухах дзвеніло, і вона відкрила очі, щоб побачити зовсім інший світ – не той, що був перед нею ще секунду тому. Серед тиші Гоук почула крик Себастіана. Все було неначе в тумані. Шок і відчай Орсіно. Сліпа лють Мередіт і її проголошення Права на Знищення. Мередіт справді думає, що вона допоможе їй «підтримати порядок»? Гоук відчула, як її заціпеніння зникає. Гоук глузливо посміхнулася Мередіт, перш ніж повернутися до Орсіно.
– Я з вами, – сказала вона Першому чарівнику. Точніше, прокричала. Її друзі, її родина згуртувалися навколо неї, коли храмовники кинулися на неї з оголеними мечами. Вона почала збирати магію в руках, відчула як та пирснула та зникла, тож вона вдарила посохом шолом одного з храмовників. В голові звучали слова батька, одна лише магія не врятує тебе. Сталевий кінець її посоху погнувся об шолом храмовника. Вона відчула рух позаду себе: важкі кроки ніг в пластинчатих обладунках. Вона спробувала повернутися. Її думки кричали самій собі: «Занадто повільно, занадто!».
Гоук повернулася і побачила, як Андерс перехопив клинок храмовника своїм посохом. Храмовник, що вже зрадів легкому вбивству, не очікував контратаки Андерса, і спалахнув яскравим полум’ям. Вони зустрілися очима лиш на мить, і Гоук побачила. Побачила його відчай, його страх, його смуток. В його погляді вона побачила того самого Андерса, який врятував її брата на Глибинних шляхах, який завжди любив її та боровся поруч з нею, щоб не трапилося. Вона побачила того самого чоловіка, який міг втопити Кірквол в крові, аби вона була в безпеці. Наступний храмовник, який зустрівся їй на очі, вибухнув від сили її магії, його обладунки зім’ялися, неначе були зроблені з паперу.
Андерс бачив, що їхній час спливає, хоч вона і заперечувала це. Скільки їм ще лишилося до власної смерті? Або їх зроблять сумирними? Тільки звання Захисниці Кірквола могло дати їм захист від Церкви та Мередіт. Інші маги не мають такого захисту. Гоук ухилилася від меча іншого храмовника та встромила лезо свого посоха йому у горлянку. Світ змінився, і будь вона проклята, якщо не спробує збудувати щось краще з його уламків. Навколо ставало все тихіше. Інші храмовники не хотіли помирати.
Вона мала зустріти Орсіно в Казнях. Вона ледь вслухалася в слова Першого чарівника, і лише дивилася, як він вказує на Андерса, який тихо сидів на якомусь ящику. Неначе уві сні, вона підійшла до свого коханого.
– Андерсе, – м’яко сказала Гоук.
– Ти не можеш сказати нічого, що я не сказав би собі сам, – відповів він. Його слова були різкими, а тон похмурим.
Любий, не закривайся від мене.
– Чому ти не сказав мені? – спитала вона. Вона намагалася прибрати біль з голосу, але не змогла. Вона чула, як Себастіан щось каже, але ігнорувала скарги цього «принца». Просто білий шум, зайвий звук.
– Я хотів тобі сказати, але якби ти мене зупинила? Або гірше, якби ти захотіла допомогти? Я не міг цього допустити, – пояснив Андерс. Їхні очі зустрілися знову, і на долю секунди вона помітила в його очах щось від того Андерса, якого вона знала: «Світ має побачити, і ми можемо перестати вдавати, ніби Коло – гарне рішення. Якщо маю заплатити своїм життям за це, я заплачу.»
Він замовк, і тихо сказав:
– Принаймні, Справедливість отримає свободу.
Гоук стиснула кулак, поки серце ледь не вискакувало з грудей. Занадто, занадто, занадто. Вона хотіла кричати та щось розтрощити. Мередіт, Орсіно, Себастіан – усі хотіли, аби вона «розправилася» з Андерсом. Тепер і Андерс змирився із власною смертю. Невже він так погано її знав? Невже не довіряв їй? Її кров кипіла. Ніколи. Ніколи вона не буде його катом.
– Ти б сумнівалася, якби я був там? – знову почав Себастіан. Гоук кинула на нього вбивчий погляд.
– Якби ти був там, тут хоча б було тихо, – прогарчала вона.
Дихай, заспокойся, казала Гоук сама собі. На це немає часу, нам треба дійти до Казень. Вона різко видихнула і підійшла ближче, аби зустрітися поглядом із коханим. Він не дивився на неї, продовжуючи свердлити поглядом землю. Андерсе, будь ласка, благала вона. Вона встала навколішки й простягла руки до його обличчя. Неохоче він дозволив їй підняти його обличчя і вони нарешті зустрілися поглядами.
– Андерсе, – прошепотіла вона, – я знаю, що ти хочеш померти за скоєне, але ми маємо продовжити боротися за магів, яким ми потрібні.
Вона важко ковтнула та притулилася лобом до нього. Вона благала, так тихо, щоб тільки він міг це почути: «Не лишай мене з цим на самоті, коханий».
Він відвів голову, і Гоук заплющила очі. Туга потихеньку плескалася біля її ніг, погрожуючи охопити її величезною хвилею… доки Андерс не взяв її за руку.
– Тобто… лишитися з тобою? – Гоук підняла очі, щоб побачити здивований погляд свого коханого, в якому, вперше за довгий час читалася надія. – Я.. не думав, що ти дозволиш, – видихнув він. Його очі сяяли невиплаканими сльозами, які швидко висохли. Її страх та гнів вщухли – ось Андерс, якого вона знала.
– Я буду боротися, чорт, я буду!
Гоук видихнула з полегшенням, але, не встиг Себастіан вимовити й двох слів на знак протесту, як вона піднялася на ноги та стала між ним та Андерсом з посохом напоготові. Вона відчула, як Андерс встав позаду неї та побачила, що він теж став в бойову стійку. Гоук не зводила очей з принца, бо знала, як швидко він може натягнути лук.
Після всіх їхніх розмов про обов’язок та обітниці Церкві, Себастіан досить швидко вирішив скористатися нагодою для захоплення Старкгейвену. Гоук гнівали його слова.
– Тепер, коли ти показав своє справжнє обличчя, – прошипіла вона, міцніше взявшися за посох, – я вб’ю тебе, якщо ти хоча б пальцем його торкнешся. І ти дурень, якщо думаєш, що Кірквол підкориться тобі. – прогарчала Гоук.
З вуст Себастіана вирвалося ще більше лицемірного гніву. Така зарозумілість – направити свій Священний похід на Кірквол, ніби він був Божественним. Всередині Гоук кипіла лють. Хто в біса він такий, щоб наказувати їй, ніби вона його піддана? Вона надто довго дозволяла цьому «принцу» бути поруч з нею. Корисний в бою лучник швидко став надокучливим моралізатором. Ніякі обітниці Церкві не зможуть виправити самозакохану королівську дитину.
– Клянуся, я повернуся і знайду твого любого Андерса. Я покажу йому, що таке справедливість.
Лють горіла в грудях Гоук і, здавалося, що вона доходила до самого горла. Вона підійшла ближче і міцніше стиснула посох. Вона не помітила Варрика, який підійшов до неї та поклав руку їй на живіт.
– Залиш це для Казень, Гоук. Нам треба йти, – сказав він їй. Гоук кліпнула очима та глибоко видихнула. Вона мала триматися. Вогонь в її крові почав затихати, а хватка посоху слабнути, і от вона поклала руку на плече Варрика.
– Добре, – відповіла вона. Вона подивилася на свою родину: Авелін, Ізабела, Мерріл, Фенріс та Варрик. Вони всі дивилася на неї, готові до її наступної дії. Вона подивилася туди, де стояв Андерс з посохом в руках.
– Йдемо, – оголосила вона з впевненістю в голосі, хоча відчувала вона себе зовсім не впевнено.
Змінимо Тедас або помремо.
