Другий шанс

 

Яскраві, теплі сонячні промені падали на старий тротуар, що місцями обсипався. По дорозі зустрічалися позеленілі дерева, покриті густим покривалом з листя та квітів. З одного боку: дорога, по якій швидко їхали машини. А з іншого: невеликі, старі, всім до болю знайомі багатоповерхівки сірого кольору. На вулиці не було ні єдиної живої душі, адже зараз весна і температура значно піднялася після зимових холодів. Більша частина людей, або просиджувала штани в будинках за телевізорами або займалася своєю власною рутиною. Хоча були ще і ті, кого називали молодим поколінням, тобто ті, кому доводилося сидіти на уроках та слухати набридливих вчителів.

 

Маленький хлопчик, для якого заняття вже давно закінчилися повільно плентався у своїх «важливих справах». А ці справи, для десятирічного, і дійсно здавалися такими. Тільки на цих вихідних він зміг нарешті умовити батька, щоб йому дозволили самостійно повертатися додому. Зазвичай після закінчення зайняття, хлопчика вже чекав автомобіль у шкільному дворі. Але увечері минулої суботи йому все-таки вдалося переконати близьку людину, що він вже досить дорослий і настав час намагатися стати самостійним, а така річ як похід додому зі школи - дуже вдалий варіант довести свою позицію. Так він і опинився в незнайомому місці, серед таких же незнайомих будівель. 

 

Але хлопчик вирішив не занепадати духом і йти далі (варіант подзвонити татові він відклав на крайній випадок). Оглядаючись навколо себе він побачив невеликий прохід між будинками, через який можна потрапити в середину сусіднього двору. Подумавши, що піти туди не буде поганою ідеєю, брюнет поправив портфель і швидкими кроками почав наближатися до темряви проходу.

 

Через декілька секунд він почав на підсвідомому рівні відчувати, ніби все йде не так, як треба. Неначе йому не слід наближатися до цього місця.

 

Навіть не до цього місця. Взагалі до цього району…

 

Нерви та мозок забили тривогу, втім ноги усі так само неспинно несли маленьке тіло вперед. Не встигнувши усвідомити, що сталося, зеленоокий раптом зрозумів, що він тут. Він зробив це.

 

Перед самим носом доріжка, утрамбована ногами багатьох людей. Треба тільки пройти по ній і він дістанеться іншої сторони. Радісні вогні вмить спалахнули в юних очах, ноги на автоматі зробили перший крок, але…

 

Сильний удар ззаду?

 

Брюнет не чекав такого повороту подій і тим більше не міг чекати свого падіння на землю. Інстинктивно повернувши голову у бік загрози, погляд зустрівся з силуетом високої, незнайомої людини.

 

- А ось нічого шастати там де не потрібно, - із-за спини людини визирнула чиясь голова, - І взагалі ти звідки?

 

Поки зеленоокий нічого не міг усвідомити й просто дивився, високий однією рукою підняв його із землі та стукнув потилицею об сусідню стіну.

 

- Ти й далі мовчати зібрався? - тепер п’ятикласникові вдалося трохи сфокусувати погляд і розглянути нападників.

 

За грудки його тримав підліток, у якого були дуже коротке та чорне, ніби вугілля, волосся. Такого ж кольору очі. На обличчі великий, розбитий ніс, безліч нових і старих порізів по усьому обличчю.

 

Схоже деякі жертви можуть дати йому відсіч.

 

Він точно не перший, на якого ось так ось напали, швидше за все і не останній. І все-таки було дуже страшно дивитися в ці чорні, не людські, а звірині очі. Вони неначе випромінювали, випускали в повітря імпульси гніву і загрози.

 

До речі про «вони»; друг нападника вирішив не втрачати час даремно і вже стягнув, досить недешевий, портфель з брюнета.

 

- Ну-ну, що тут у нас? - з великими зусиллями хлопчик перевів свій погляд від страшних очей на того, кому не слід було б брати чужі речі.

 

У такій темряві не можна бути упевненим ні в чому, але другий малолітній злочинець був в кепці й здається … у нього були блакитні очі?

 

Він був помітно менший, ніж його напарник, і менше, ніж потерпілий, в той час, як на громилі, який притискав його до стіни, був чорний спортивний костюм, у нього на тілі була сіра майка і порвані в деяких місцях джинси.

 

«Я вже боюся уявити, що зроблять мені удома за мій зіпсований одяг.»

 

«Чорт, мені не вдасться покликати на допомогу, ця горила мені швидко рота закриє.»

 

Зрозумівши, що вилізти з-під потужних рук супротивника у нього немає жодних шансів, підліток залишився стояти прибитим до стінки та безпорадно дививився, як його речі перевертають догори дриґом.

 

Підручники, зошити, шкільне приладдя - усе це полетіло на брудну землю. Здається, що всім окрім брюнета, тут було плювати на те, що з ним буде за усі ці поламані речі.

 

А чому здавалося? Все так і було.

 

- Ну нарешті, знайшов! - сказав хлопчак, знайшовши таємну кишеню в середині портфеля, де лежав телефон брюнета і його гроші, - Так би й відразу! Треба було його стукнути гарненько, він би сам нам показав, де гроші лежать. Швидше з ним впоралися б, - кинув він свій веселий погляд на високого, який жодного разу не відвів свій з безпорадної жертви.

 

«Показує, що б я навіть не думав втікати.»

 

- Ну, неважливо, - вів далі своїм писклявим голосом низький хлопчак. - У нас тут така удача! Гроші є, а телефон і продати можна.

 

«Ага, згоден, дуже пощастило.»

 

Ще трохи й сльози несправедливості можуть підступно виступити на очах.

 

«Я так довго прохав батьків, стверджував, що впораюся, а тепер в найперший день мого самостійного життя пограбували. Схоже після такого я більше ніколи нікуди не піду самостійно.»

 

Все кінчено.

 

- Дайте йому спокій.

 

Три пари очей здивовано втупилися на нову персону в цій історії. Брюнет побачив, що в якихось метрах від нього, під сонячним світлом стоїть ще хтось. Того ж віку і зросту як він сам, шатен, досить коротка стрижка, старий, потертий одяг, через який складалося не краще враження про його вартість і використання. Тоді як зеленоокий був завжди одягнений у брендові марки - це порівняно з його гардеробом, складало не найприємніші враження, здавалося, що навіть у хуліганів було більше стилю, ніж у незнайомця. На відкритих частинах тіла виділялася велика кількість пластирів, подряпин, синяків, навіть на обличчі їх було достатньо. Точно більше, ніж повинно бути у середньостатистичної дитини. Але більше враження справили саме очі. Особливий відтінок, темно-карі, з таким серйозним поглядом, який не до ладу хлопчикам його віку. Ніби упевнено і трохи глузливо поглядає на тих, хто його оточує, в цей момент на меншого хлопця, який досі тримав чужий портфель у своїх руках.

 

- Віддайте його мені, і звалюйте звідси обоє, - холодним і спокійним тоном сказав він.

 

«Це він зараз про мене чи про мої речі?»

 

Не вірячи в те, що відбувається думав потерпілий.

 

- З якого переляку? - заговорив блондин, - Якщо ти теж хочеш його обікрасти, то сам котися звідси, ми взагалі-то перші прийшли!

 

- Ні, я просто хочу, щоб ви забиралися і повернули те, що вам не належить, - так само спокійно продовжував кароокий.

 

«Що… Що він робить взагалі?!»

 

- Багато хочеш, - через деякий час ігри в мовчанку голос подав велетень. Його низький і хрипкий тембр, змусили п’ятикласника боятися грабіжника ще більше. - Якщо сам не змиєшся, то дуже пошкодуєш, - він повільно перевів важкий погляд на новоприбулого.

 

- Ех, ну якщо вам не хочеться по хорошому, тоді давайте по поганому, - він легко скинув з плеча побитий рюкзак і став у бойову стійку. Наш герой бачив, як це робили у всяких бойовиках. Але герої фільмів зовсім не були схожі на маленького хлопчика, який хоче бійки з двома суперниками відразу.

 

«Тим паче, що я навряд чи зможу допомогти йому у спавжньому бою.»

 

- Нариваєшся? Ну і що ти нам зробиш? - звучав грізний голос з насмішкою. - Якщо правда налаштований на справжній бій, то готуйся збирати свої кісточки по усьому місту.

 

Він вже майже забрав руки з плечей своєї жертви…

 

- Зачекай, - найменший нахмурив свої світлі брови. - А ти випадково не той самий псих про якого всі говорять?

 

 

 

***

 

 

 

І знову тиша…

 

Троє хлопчиків не зводили погляду з четвертого, який здається вирішив вчинити подорож у свою підсвідомість. Але …

 

Гучний, короткий смішок, що вирвався у шатена, збив грабіжників і брюнета з пантелику.

 

«Він сміється? Така ситуація, а йому смішно? Це просто в голові не вкладається.»

 

Здається, що минуло ще більше часу, але відчувалося це неначе одна довга секунда.

 

- Серйозно? І після того, що вони робили з тими котами це ще я псих?.. Ну як на те пішло, то мої вітання, - шатен подивився прямо на блондина. - Ти перший хто сказав мені це в обличчя.

 

-Чорт… Якщо це справді ти… Слухай, нумо звалювати, - молодший підскочив до напарника і почав панічно смикати того за рукав. - Давай, кидай його, швидко! - гроші з телефоном випали з тремтячих рук, але здається нікому вже не було ніякої справи.

 

Високий кинув останній злий і водночас такий, що вивчає погляд на брюнета, якого досі тримав притиснутим до стіни, і врешті-решт відпустив, відступивши трохи назад.

 

«Напевно у мене залишаться синці.»

 

Тим часом двоє малолітніх бандитів вже вишли з провулка і зникли у відомому тільки їм напрямі. Не сказати, що хоч когось зараз турбувало куди саме вони вирушили. Зеленоокий важко зітхнувши, почав поступово осідати на землю. Все одно речі забруднені, втрачати йому нічого. Рятівник пройшов мимо, навіть не звертаючи увагу на тіло, що розвалилося майже під самими ногами. Він попрямував до речей, які лежали неподалік і сів поруч.

 

Невже він зараз забере все собі? Ну чому все так складно?!

 

«Я просто хочу додому…»

 

Але що?

 

Шатен опустив руки та почав дбайливо складати шкільні предмети назад у брудний портфель. Роблячи це, він навіть не помітив спрямований на нього погляд здивованого учня середньої школи.

 

Тобто ви хочете сказати, що після того, як мене затиснули в підворітті, спробували побити й обкрасти, за мною прийшов якийсь міні маніяк?! Який врятував мене і зараз збирає мені портфель наче дбайлива матуся? Ніби зовсім нічого не сталося?… Ну, якщо на мене сьогодні впаде метеорит я вже не буду здивований…

 

Здавалося ще трохи й він поглядом просвердлить дірку в спині свого рятівника, який так старанно збирав чуже майно.

 

«Може ну його? Встану і втечу? А якщо наздожене? Звичайно я не горю бажанням залишати усі речі, але залишатися тут самому я теж не хочу.»

 

Думки в голові дзижчали, як бджоли у вулику, тим часом його псих закінчив свою справу. Повільно піднявшись, він на якийсь час завмер, дивлячись в простір перед собою. Зеленоокому було добре видно його профіль. Задумливий і одночасно сумний погляд.

 

Ці секунди тиші здавалися такими унікальними.

 

Неначе цих двох щось зв’язувало між собою.

 

Шатен різко повернувся і перевів свій погляд прямо на брюнета. Він повільно, маленькими кроками почав підходити ближче і ближче до того, що сидячого навпроти хлопчика.Зупинившись досить близько, протягнув свою руку не сказавши ні слова.

Брюнет, не витрачаючи ні хвилини, почав триматися за неї, як людина що потопає за соломинку, дозволяючи підняти себе і поставити на трохи тремтячі ноги. Не відводячи погляд, кароокий протягнув другу руку, в якій тримав портфель, що був вже не такий чистий, як годину тому. У невербальному жесті, мовчки просячи забрати. Так само несвідомо, п’ятикласник забрав своє, змінивши емоцію нерозуміння на вдячність.

 

- Ну і хто мій герой? - зеленоокий зігнув брову, посміхаючись - це здавалося необхідним запитанням аби розрядити таку напружену ситуацію. Питання, яке він не зміг утримати в собі було несподіваним для тиші, яку співрозмовник не збирався порушувати. 

 

- Гм… - неначе готуючись до важливої розмови, поправив свою сорочку. - Мене звуть Назар, а тебе як? - хлопчик протягнув долоню в очікуванні жесту у відповідь, на який не поспішав відповідати одноліток.

 

-Влад, - хлопці все-таки потиснули один одному руки, зовсім як роблять дорослі, - Мені час додому. Постарайся більше не вляпуватися в неприємності.

 

Назар би напевно і зміг відповісти, якби не кістка що застрягла посеред горла, яку він так і не зміг проковтнути. Силует нового знайомого і далі віддалявся, як і можливість зустріти його ще коли-небудь.

 

- Ну що ж, дякую тобі велике, Влад.

 

Вже наодинці промовив хлопчик, тримаючи телефон, з якого видавалися короткі гудки, напис на екрані свідчив: «Тато».

 

А він навіть не встиг віддячити йому як слід…

 

***

 

У класі віяло незавершеним уранішнім сном і холодним, прозорим осіннім духом. Десь поряд, гуділи дерева, скидаючи своє золоте листя під поривами уривистого, дикого вітру. Хотілося спати, а не сидіти на абсолютно незручних і старих стільцях за такими ж жахливими партами зверху донизу розписаними ручками, олівцями та взагалі усіма предметами які залишають після себе слід.

Назар вже давно мріяв захворіти та відсидіти усі нудні уроки будинку, або ще краще - просто втекти у цікавіше місце (клуб чи щось та кшталт того, там він точно дізнається більше про доросле життя ніж тут). Але батько таку ініціативу точно не оцінить. Тому зараз він тут, сумно дивиться у вікно, сподіваючись, що погода покращає до того моменту, як ненависні учителі дозволять йому та іншим школярам покинути таке жахливе місце.

 

- Діти, хвилинку уваги!

 

А ось і один з представників тієї самої касти мучителів неповнолітніх.

 

У кабінет зайшов завжди зайнятий класний керівник, який постійно десь затримувався. Він кожну хвилину нервово поправляв своє волосся, якого і так залишилося стільки, що порахувати можна на пальцях, причому однієї руки, на якій цих двох пальців бракує. Підійшовши до свого столу, він поклав на нього важкий журнал.

 

- Даруйте, забалакався у вчительській. Сьогодні у нас важливі новини, - поправляючи свої старі окуляри, сказав він, оглядаючи усіх учнів. - Чого ти стоїш там? Заходь в клас.

 

Назар все-таки вирішив відірватися від підрахунку уявних ґав за вікном і перевів свої зелені очі на двері саме у той момент, коли у них показалися доволі знайомі риси.

 

Темне, коротке та обережно зачесане волосся.

 

Висока фігура, потужне, трохи грубе тіло, одягнене в темну кофту, меншу в рукавах за розміром і очі, - як два чорні кар’єри, в які можна впасти та ніколи більше не вибратися.

 

- Знайомтеся, майбутні випускники, - ваш новий однокласник. Я знаю, що ви у мене хороші, тому прийміть його в наш колектив, навіть якщо вам залишилося вчитися тільки рік. Владиславе, привітайся.

 

- Привіт, я Влад Якименко, сподіваюся, що ми порозуміємося.

 

Ці рани, невеликий пластир на носі й Назар розплився в посмішці.

 

Тепер він точно не дасть йому спокій.

 

Якщо доля дає тобі другий шанс, то хапай його і не відпускай.