річниця

Коли Бокуто було десять, він дуже чекав річниці шлюбу батьків. Мамі тоді часто доводилося залишатися допізна на роботі, а татові ніколи було гратися з ним. Опіку над Бокуто перебрали на себе його старші сестри, читаючи йому книжки про динозаврів, а згодом про видатних спортсменів і спортсменок, які Бокуто слухав з широко розплющеними очима, щиро і відкрито сприймаючи нову інформацію про світ. 

Коли Бокуто виповнилося дванадцять, він пішов у середню школу і вже сам почав займатися спортом, згодом виявивши, що найбільше йому подобається волейбол. Річниці шлюбу він так само наполегливо чекав, завжди готуючи лист, цукерки і малюнок, які він вручав в день річниці в якості подарунка. Бокуто любив річниці батьків. Можливо тому, що вони кохали одне одного, і цей день завжди проходив по-особливому тепло і затишно. Навіть якщо це був будень, увечері вони збиралися вдома і проводили решту дня поряд. Бокуто, як великий кіт, притискався до боку матері і з усмішкою спостерігав за тим, як вона читає його ще зовсім невміло написаний лист, де ієрогліфи були хвилястими і хвостатими, не до кінця дописаними, але Бокуто старався і докладав зусиль, виводячи їх під пильним наглядом сестер. Сімнадцятирічний Бокуто соромився і червонів, коли мама діставала ці листи і знову читала їх уголос, як тоді, роками раніше, коли йому ще не було перед ким червоніти. 

Сімнадцятирічний Бокуто вже ніяково просив маму «не знущатися над ним, коли Акааші тут». Акааші знизував плечима і казав, що все гаразд, вбачаючи в цьому щось інтимне для сім’ї Бокуто і будучи втягнутим в це таїнство. Хоча «втягнутим» не те слово, його ніхто сюди не тягнув насильно. Запросив, дозволив увійти, побачити, вникнути. Бокуто пропонував йому все-все-все і, почувши згоду, радів, мов мале дитинча – в сенсі щиро, відверто. Напоказ. Не приховуючи своєї радості і, можливо, навіть щастя. Він виглядав щасливим, думалось Акааші. Всі знають, що коли Бокуто щось відчуває, це видно у кожному його русі, слові, кожній емоції, тоні голосу.

— Дякую, тобі, Акааші-куне, що бережеш нашого сина, – якось тихенько прошепотіла йому пані Бокуто. 

Тепер настала черга Акааші червоніти від безпосередньої відвертості, з якою мама Бокуто казала ці слова і дивилася на нього.

«Це у них сімейне – бути, як розгорнута книга», – подумав тоді Акааші, ніяково всміхаючись і відмовляючись від усіх, на його погляд, лестощів, які пані Бокуто воркотіла йому, поки її син метушився з нагородами, які приніс вкотре показати своїй сім’ї і Акааші. – «Не так вже й сильно я бережу його. Скоріше він дозволяє мені бути біля нього».

Бути біля Бокуто весь час не так і складно: його багато і він скрізь одночасно, заповнює собою весь простір, і Акааші якби й хотів – а не зміг би бути не з ним. Навіть коли в одну мить він залишиться наодинці, думки про нього все одно знайдуть Акааші, де б він не ховався. Тільки ж він не ховається, а охоче йде назустріч Бокуто, в його бік, збоку від нього, нарівні з ним. Хоча деколи Бокуто своєю нескінченною життєрадісною енергетикою засліплює його тихе і спокійне світіння, проте завжди вертається по нього зі своїм «Ака-а-аші», протягуючи ту й так довгу «а». Ніби смакуючи, дегустуючи, насолоджуючись лиш промовлянням його імені.

— Ох-ох-ох. Вечір був довгий. Не знаю навіть, чому вони раптом захотіли запросити тебе на їхню річницю. Вибач, якщо потурбували тебе, – Бокуто похнюплено і втомлено плівся поряд з Акааші, хода якого, як зазвичай, була підлаштована під його супутника.

— Все добре, Бокуто-сане. Мені було весело.

Здавалося, Бокуто аж розквітнув від цих слів. Враження Акааші про його сім’ю було для нього надзвичайно важливим, і хоча Акааші й раніше бував у нього вдома, але тоді він був там заради Бокуто і через Бокуто. Батьки ще ніколи не запрошували його особисто. Це було хвилююче, ніби Акааші ще більше інтегрувався в сім’ю Бокуто, до того вже й так будучи зв’язаним з Котаро. 

Вісімнадцять років для Бокуто були нервовими і повними захоплюючих моментів, вечірніми обіцянками жити до ста тридцяти років, волейбольними матчами і випуском зі старшої школи. Виявляється, буває так, що ти настільки звикаєш до перебування людини поряд протягом довгого часу, що коли стається зміна в житті, і вам потрібно розлучитися, ти не можеш в це повірити, бо тебе захоплює відчуття, ніби людина завжди була тут. І завжди буде. І мала би бути. 

— А що, як ми перестанемо спілкуватися, як звичайно буває після випуску? – міркував Бокуто вголос перед Акааші, розтираючи коліна після того, як півгодини приймав його подачі в шкільному спортзалі, куди йому ще можна приходити в будь-який час. — Я б не хотів цього, Акааші.

Інколи здавалося, що Бокуто не помічає, наскільки вони злилися. Бували, звісно, моменти, коли напруга наростала така, що Акааші сумнівався, ніби її можна не помітити. А тепер Бокуто заявляє про якесь припинення спілкування через випуск. Чомусь він досі думає, що Акааші відпустить його, побувавши на річниці шлюбу його батьків. Це смішно.

— Тоді, – Акааші озирнувся на Бокуто, що сидів на одній із лав у роздягальні, – не дозвольмо цьому статися, Бокуто-сане. 

Того вечора міг би статися їхній перший (немислимо) поцілунок, проте Бокуто неправильно розтлумачив постійні зітхання Акааші і його запрошення пройтися трохи довше, ніж зазвичай. 

— Я розумію, що тепер від тебе очікують взяти капітанство команди на себе, але якщо ти не хочеш більше грати у волейбол, то все гаразд, вони зрозуміють. І я також не ображуся.

Це було те, що Бокуто сказав йому, коли Акааші зупинився і встиг вимовити тільки «Послухай, я хочу…», очевидно сприйнявши це за «Послухай, я хочу покинути команду», а не за «Послухай, я хочу вже нарешті цей бісів поцілунок». 

— …Так, – відповів Акааші. — Я це знаю.

Перший поцілунок стався місяцями пізніше, коли Бокуто приїхав додому на зимові свята і відразу запросив Акааші до себе. З останньої їхньої зустрічі той став дещо сміливішим і рішучішим, видно авторитетність серед першо- і другокурсників додала йому впевненості. Цього разу він уже не чекав гарної нагоди, не зітхав, сподіваючись, що Бокуто зрозуміє його бажання. Це він чудово знався на бажаннях Бокуто, бо той навіть не знав, що їх можна ховати і як це взагалі робиться. Щоправда, університет зробив його ще більш харизматичним. Тому Акааші вирішив: або зараз, або ніколи. Настільки радикальним він іще, напевно, ні разочку не був, але з часом стає зрозуміло, що в деяких випадках краще ділити речі на чорне і біле, а не створювати стільки кольорів, що кури не клюють і свині не їдять.

Ось цей конкретний випадок став Акааші саме таким.

— Ти хочеш цілуватися зі мною? – сказавши це, Акааші твердо і невідступно пильнував за метушнею Бокуто, котрий спочатку вирячив на нього очі, потім відвів їх у бік. Якесь торнадо пролітало в його грудях, бо він почав дихати значно швидше. Акааші вже було подумав – ну все, герою, твій час тріумфу так і не настав. Цей грецький бог вибрав не тебе. Іди виспівуй дифірамби іншому.

— Акааші…А хіба ти також хочеш?

«Також хочеш». Знав би ти, Бокуто-сане, як довго Акааші «також хоче» – не питав би таких нісенітниць. 

— Так, Бокуто-сане, я також хочу.

Тож їхній перший поцілунок стався взимку, в кімнаті Бокуто, куди його мама невчасно принесла чай і бісквіти, проте особисто пересвідчилась, що Акааші вправно і добре піклується про її сина. Тільки Бокуто, здавалося, не розумів, чому вона прошепотіла «Акааші-куне, так тримати!», коли з вибаченнями вибігала назад. І чому Акааші кивнув на це. І чому він, на біса, так спокійно на цей казус відреагував.

— Час не повернеш назад. Що сталося, те сталося, – відповів йому Акааші. — То ми на цьому закінчили чи буде щось типу продовження?

Через декілька років продовження все ж сталося. Щоправда, це була не дія друга, а дія, яка рахувалася вже навіть не десятками, а сотнями. 

— Що ж, сподіваюся, ця драма матиме ще не один акт і не одну дію, – ось що сказав Акааші для Бокуто в день, коли надягав йому на палець обручку і таку ж саму отримав від нього. 

— Вже чекаю нашої першої річниці, – казав Бокуто і замріяно дивився на Акааші.

— Аби написати листа і змусити мене його читати?

— Ти образив почуття тої дитини, яка з усім серцем писала листи батькам. І маніпулюєш фактами! Я нікого не змушував.

— Але погодься, ти хочеш написати мені листа.

— Звичайно я хочу.

Можливо, навіть не одного. І не одного разу. Але Акааші їх прочитає, Бокуто впевнився в цьому через рік, бачачи, як Акааші, подібно до самого Бокуто, ховає за спиною білий конверт, підписаний його іменем.