9

9

 

— Ми насилу тебе знайшли, — занадто м’яко усміхнулася Луна, схиливши голову набік, і погладила рукою гострий, обтягнутий шкірою хребет Тестрала, що слухняно стояв поруч і нюхав траву.

 

Гаррі зробив кілька кроків назад і роззирнувся, очікуючи розвитку жахіття. Очевидно, без Драко сховок його не рятує.

 

— В тебе… усе гаразд? — обережно спитав він. Та Луна все усміхалася, тепер уже Тестралові, продовжуючи пестити його страшну чорну морду. Вітерець розвівав поділ її блакитної сукні — тим більш гротескно виглядала тендітна білява дівчина поряд із моторошною істотою.

 

— Звичайно, Гаррі, — відказала вона таким тоном, ніби нічого дивного не відбувається, і замість «Гаррі» вона б воліла сказати «дурнику». Та, повернувшись до нього, додала: — Проте нам уже час іти, — незрозуміло кого маючи на увазі.

 

Тестрал заіржав, поряд із Луною коливнувся простір, та з’явилися важкі дубові двері в чорному кам’яному одвірку. Луна підняла руку — і Тестрал стукнув копитом. Масивна деревина сама по собі прочинила прохід до іншого простору, ніби піддаючись магічному тестралячому наказу.

 

У Гаррі перехопило подих. Мабуть, не варто йти з ними. Луна виглядала вкрай дивно, переводячи розфокусовані очі від потойбічної тварини, що проходила крізь двері, на Гаррі. Та і двері точно не були білими. Раптом простір навколо затремтів, і галявина, мов зіпсоване панно, пішла дрібними брижами. Подув вітер, небо почало нагадувати схвильоване море.

 

— Ходімо, Гаррі. Усі чекають.

 

Луна пройшла крізь двері, не дожидаючись більше. Гаррі міг би не йти. Міг би.

 

Та він відчував, що мусить. Це його шлях. І там, за порогом, його мета. Підказки роїлися в голові, не даючи додумати хоча б одну до кінця. З важким серцем Гаррі попрямував уперед. Щось кликало й тягнуло його.

 

Із середини повіяло холодом, і не видно більше жодного сонця чи запаху трави, але Гаррі зробив крок, переступаючи поріг.

 

— Лумос!

 

«Добре, Гаррі, зберися. Не тремтіти. Стиснути зуби. Скинути паличку та йти», — підбадьорював він себе.

 

З усіх боків нависало каміння, дув протяг,  уривки якогось шмаття ворушилися над головою, а темні кути клубилися пилом. Усе навколо було живе й шепотіло «Нареш-ш-шті». Гаррі чув своє голосне дихання і відлуння власних кроків. Коридор потроху ставав ширшим, очі звикали до скупо освітленої Лумосом темряви й починали вирізняти деталі.

 

— Луно!

 

Коридором прокотилося відлуння його голосу, та ані Луни, ані Тестрала видно не було. Він увійшов до великої зали і вдихнув свіже повітря з домішкою чогось неприємно-солодкуватого. Пробившись товстим снопом із величезної діри в стелі, місячне сяйво, що падало навскоси, розрізало темряву. Гаррі підняв голову й побачив рештки від стель горішніх поверхів. Шматки багатого оздоблення, погорілі портрети й потрощені меблі.

 

Позаду почувся якийсь шум, Гаррі повернувся і помітив ґрати по периметру приміщення. Він голосно втягнув повітря, бо раптом зрозумів, де він. Упізнав. Це жахливе місце страждань його друзів, місце смертей маґлонароджених.

 

Клятий маєток Мелфоїв.

 

Гаррі підійшов ближче, посвітив тремтячою рукою в камери й охнув, одразу ж прибираючи паличку й опиняючись у цілковитій темряві.

 

Що це було? Там хтось сидить чи здалося?

 

— Тут хтось є? — прошепотів Гаррі, підіймаючи руку із паличкою.

 

— Не треба Лумосу, Гаррі, — чоловічий голос здавався знайомим. Гаррі обернувся і пошукав очима володаря. — Очі скоро звикнуть.

 

Всередині щось неприємно потягнуло, здиблюючи всі волоски на тілі.

 

— Хто тут?

 

Позаду раптом заграла музика. Голосно й нерівно. Гаррі сіпнувся, обертаючись на звук, і боляче вдарився об каміння. Та біль відійшов на другий план, бо просто посеред груди уламків він побачив Луну, що стояла біля побитого грамофону. Зробивши коло, голка зіскочила, і пісня заграла спочатку.

 

— Нарешті ти з нами, Гаррі.

 

Невідомо звідки в приміщенні з’являлися люди, малі й дорослі. Вони розмовляли, не зважаючи на Гаррі, хтось кружляв біля Луни під музику, а хтось…

 

… легко відштовхуючись від землі, плавно підіймався повітрям на верхні поверхи крізь пробиту стелю. Луна хитала руками, стоячи в центрі, скинувши обличчя догори, й усміхалася.

 

Гаррі задкував. Щось не так. З усіма цими людьми. Гаррі щось знав про них, та не міг згадати. Наштовхнувшись спиною на ґрати, Гаррі інстинктивно відскочив, розвернувся і посвітив Лумосом у камеру.

 

Серце зупинилося, і він задушено схлипнув, невзмозі припинити світити.

 

Музика стихла, Гаррі тримав руку, що тремтіла дедалі більше, і дивився на Ксенофілія Лавґуда, що напівсидів під стіною і виглядав неживим. Тіло його сходило кров’ю, пошматований одяг не приховував слідів тортур.

 

— Цього… не може бути, — проговорив Гаррі скрипучим голосом, розуміючи, що насправді може, бо щось таке він знав про Луну та її батька. Мабуть, саме це… Підкотили сльози, він смикнув рукою, і світло вихопило другий кут камери, де виднілася зім’ята блакитна тканина й біляві пасма. Гаррі різко розвернувся назад і мало не зомлів.

 

Місяць перемістився і залив своїм світлом усе приміщення, просвічуючи завмерлих людей наскрізь. У Гаррі похолоділи руки.

 

— Ти один із нас, Гаррі, — Луна поворушилася, і разом із нею в рух прийшло все. Прозорі люди просувалися набік, описуючи коло біля Гаррі.

 

— Ні… ні… — Гаррі був упевнений, що ні. Він же повернувся, зістрибнув із рук Геґріда й навіть покінчив із кровожерливим монстром, хіба не так? — Я живий!

 

Позаду крізь ґрати хтось вийшов, вливаючись у коло. Потім ще хтось і ще. Гаррі опинився в оточенні. Усе кружляло навколо, повітрям літали тіні. Пластинка знову рвучко заграла.

 

А раптом нікуди він не повертався? Гаррі чітко пригадалося відчуття того, що все довкола нереальне, і, можливо, йому просто здається, що все закінчилося.

 

Можливо, закінчилося все лише для нього?

 

— Тоді чому б мене вело до тебе? — Луна хитренько усміхалася, скошуючи на Гаррі очі. — І до Драко…

 

Серце Гаррі, здавалося, пропустило удар, а руки спітніли. Що вона таке каже? Він припинив згадувати чи сумніватися, бо тепер боявся лише одного. Що Луна має рацію.

 

Звідкись з’явився Тестрал і ткнувся мордою Луні в руку.

 

— Дякую, що допоміг, — погладила вона його, і Тестрал, фиркнувши кілька разів, вдарив копитом і зник у темному проході, що виник нізвідки.

 

Луна заздрісно подивилася вслід істоті, що мала здатність мандрувати світами, і раптом опинилася дуже близько, простягаючи свою прозору руку.

 

— Тепер це твій дім, Гаррі. Як і наш.

 

Гаррі не приймав цю думку. Можливо, він і не вижив, та відчував: щось не так з усією цією історією. Намагаючись проковтнути клубок у горлі, Гаррі окинув поглядом ненависні руїни.

 

— Але чому саме тут? Хіба душі не повинні відлітати?

 

Очі Луни сповнилися здивуванням.

 

— Не знаю. Нам і тут добре, — усміхнулась вона, знизавши плечима.

 

Гаррі стиснув долоню в кулак.

 

— Це неправильно, Луно, — тіні навколо завмерли. — Залишатися в такому місці. На Бога! Це ж маєток Мелфоїв!

 

Усмішка з’їхала з дівочого обличчя. Хтось із привидів заголосив. Інші жалісні голоси одразу ж приєдналися, утворюючи жахливу гармонію. Луна гірко подивилася на Гаррі, і раптом її шиєю потекла червона цівка. Очі почервоніли, обличчям розійшлися сині сітки. З привидами навколо відбувалося те саме. Гаррі заплющив очі. Чомусь він знав: дивитися не можна.

 

— Ти мусиш… Я відчувала, що повинна знайти тебе!

 

З усіх боків одночасно гримнуло, наче зачинилися всі вцілілі двері. Коло з тіней звужувалося навколо Гаррі.

 

— Мерліне, поможи… Чи це реальне?

 

У мозку промайнула думка «Це твоє сновидіння. Керуй ним». Гаррі здивувався цій здогадці, та раптом щось знайоме ворухнулося у свідомості. Він мусить щось згадати. Щось важливе.

 

Спини хтось торкнувся, і Гаррі рвонув уперед, не розбираючи дороги. Хор із жалісних голосів кликав його. Усе мелькало перед очима, змінюючись формою та кольором. Гаррі спіткнувся і впав на підлогу, виставивши руки вперед. Долоня натрапила на щось гладке та холодне.

Можливо, тут є двері?

Яка ідіотська думка. Куди? Вниз?

 

«Двері двері двері»… У голові пронісся численний повтор.

 

— Мені потрібні двері, — прошепотів він вголос свою незрозумілу здогадку.

 

Й одразу ж відчув пальцями впізнавані форму дверної ручки. Натиснувши на неї, Гаррі зробив крок уперед, просто в горизонтальну поверхню підлоги, відчайдушно бажаючи, щоб усе закінчилося, не зважаючи на те, реальне воно чи ні.

 

Чи то всесвіт його почув, чи все ж таки щось у цьому дивному світі було йому підвладним, та наступної миті всі звуки зникли. Гаррі розплющив очі, та різниці не відчув. Темно й тихо. Безмежний спокій, який лякав. Він навіть ногами нічого не відчував. Чи він стоїть, чи ні? Чи існує?

 

— Двері, — із шаленою надією спробував він, і, відчувши прохолодний метал у руці, полинув уперед.

 

Тіло огорнуло тепло. Відчувши бодай щось, Гаррі судомно зітхнув. Темне ніщо змінилося на затишне приміщення, звідкись знайоме йому. Персикові шпалери радували очі, диван та товстий плед запрошували відпочити. З вікна виглядав шматочок блакитного неба. У кутку стояла дерев’яна колиска. Зайвих речей у кімнаті не було. Тиша була м’якою та приємною, наче всі вдома, просто вклали Гаррі на післяобідній сон і стараються робити свої справи тихіше. У спогадах спливли лагідні зелені очі й лоскотне відчуття пухнастого пасма, що випадково торкнулося його щоки. Гаррі сів у крісло, відкинувшись на подушки.

 

Як би неможливо це не виглядало, та він вдома…

 

А потім вдихнув м’яке, знайоме повітря й, помітивши, як заспокоюється його серце, подумав, що непогано було б трохи менше світла.

 

Тіні миттєво насунули на меблі, і небо затягло сутінковими кольорами. Гаррі невіруюче спостерігав метаморфози, потім клацнув пальцями біля колиски, вигадуючи чудернацьку підвісну лавку, заплетену в ліани.

 

— Чорт забирай, — захоплено прошепотів він, оглядаючи дивний диван, що звисав зі стелі.

 

Гаррі раптом замислився. Можна ж спробувати, чому ні.

 

— Тут нічого не відбудеться.

 

Нічого не відбулося. Жодних зелених променів, жодних маминих криків, жодних смертей. Було просто й тихо. На Гаррі навалилася втома. Він відкинув голову на спинку й заплющив очі.

 

_______________

 

— Досі дивуюся, як можна було довірити таку важливу місію шмаркачу Мелфоїв, — шипів незнайомець, ткнувши паличкою в підборіддя Драко й підіймаючи нею його обличчя. — Можливо, тому я і досі тут.

 

— Ти досі тут, бо зв’язав мене мотузками, боягузе, — закряхтів Драко, намагаючись напружувати м’язи по черзі, щоб якось терпіти біль.

 

— Я чув, що ти лізеш, куди тебе не кликали, — прошипів той, небезпечно скалячи зуби. — Ти ж хотів, щоби про тебе забули — про тебе і справді забули. Чого ж тобі не йметься? — Драко стиснув губи, не дозволяючи собі реагувати. Незнайомець прибрав паличку від його підборіддя і різко її скинув: — Круціо!

 

Драко вигнуло дугою. Болючою судомою скрутило всі м’язи. Знайомі нестерпні відчуття. Ті самі, коли ти згоден на все не заради життя, ні. Просто, щоб хтось це припинив. Неважливо як. Покидьок, очевидно, насолоджувався. Драко бачив таких. І навіть прикидався одним із них. Тому просто кричав, даючи те, що потрібно хворому глядачу.

 

— Скоро твій любий Поттер прийде куди йому слід, і випустить Хазяїна на волю, — Драко знову заволав, втрачаючи рештки глузду. — Тож ти нам більше не потрібен…

 

Він скасував закляття, і Драко боляче впав на підлогу.

 

— Більше? — ледь віддихуючись і спираючись на тремтячі руки, спитав він. — Чим же я став у пригоді?

 

— Ти знайшов Поттера. Ти встановив зв’язок і навіть не зрозумів, що зробив, — вишкірився той. — Але вже майже все зроблено, а це означає, що ти мій. А я знаю, що робити з такою нагодою. Бо маю забрати один боржок.

 

Драко раптом шваркнуло болючою хвилею, руки й ноги не слухалися, вигинаючись назад. Драко зціпив зуби й ричав.

 

— Що, не подобається? — біль відпустив, і Драко зміг вдихнути. — Мені теж не подобалося, сучий ти сине, вигрібати за всі твої помилки!

 

Нарешті Драко зрозумів, з ким має справу. Наглядач, який тренував його. А це означає, що він має шанс, але лише один.

 

— Гадаєш, я не знаю, що таке Круціо, Ігорю?

 

І, зібравши всі сили до купи й користуючись моментом здивування ворога, Драко перевернувся і відштовхнув його ногами. А, ледь піднявшись на тремтячі ноги, кинувся до дверей, скасовуючи на ходу охоронні закляття. Та зверху вдарило важким, сил триматися не було, Драко впав, розуміючи, що на його спині стоїть жорстка підошва смертежерського черевика, а значить, у потилицю націлена паличка.

 

— Тобі кінець, зраднику…

 

Усе це логічно, навіть за шаблоном. Драко поглинуло його ж минуле.

 

Та раптом простір прорізало зеленим. Драко заплющив очі, але відчув тільки відсутність ваги на своєму тілі, а гуркіт поблизу підказував, у який бік відлетіло тіло.

Але чому?

 

Драко скинув обличчя догори. У дверному отворі закутана в маґлівський плащ, стояла Моллі Візлі і все ще тримала паличку націленою вперед. Вона міцно стисла губи, та все ж суміш емоцій проривалася назовні. Авжеж не схожих на прощення. Драко бачив відповідь у її очах. Відповідь на питання, чому вона тут.

 

— Місис Візлі… — жалюгідне, скоріше інстинктивне, ніж осмислене.

 

— Стулки пельку, — обірвала його Моллі.

 

Драко завмер, відчувши напругу, з якою вона через силу стримує себе. Хотілося сказати, пояснити. Та він знав, що його пояснення нікого не цікавлять.

 

— Замовкни… — пошепки повторила вона, опускаючи тремтячу руку. — Замовкни, проклятий… — сльоза безперепонно скотилася з її щоки.

 

Драко мовчав, не маючи сили опустити очі. Що він може сказати? Що йому шкода? Що йому було страшно? Що вони помилялися?

 

Мабуть, для розплати зараз найвдаліша мить. Чого вона чекає?

 

Та Моллі, розправивши плечі, голосно та рвучко зітхнула, ніби опановуючи себе, підняла підборіддя й, подарувавши Драко довгий красномовний погляд, роз’явилася.

 

Драко опустив чоло на свої руки.

 

Він вижив стільки разів, що в цьому мусить бути сенс. Роззирнувшись кімнатою, Драко зупинився поглядом на зім’ятому згортку і фіолетовій плямі під ним. Серце бухнуло, розганяючи надію по венах. Можливо, щось вціліло. Він і сам не помітив, як опинився на колінах поруч із розчавленим зіллям. Він розгорнув темну матерію і акуратно відсунув шматки скла.

 

— Будь ласка… будь ласка… — й усміхнувся, витягнувши один тріснутий, але вцілілий фіал.