— Як просувається робота? — в проміжках між шурхотінням зачарованих щіток по кухонному приладдю спитала Моллі.
— Внутрішні приміщення замку вже здебільшого впізнавані, але ще багацько роботи, — Рон відкусив шматок здоровенної котлети й підкотив від задоволення очі. — Мм, яке ж смачнюче.
— Їж-їж, я поклала тобі з собою. Там хоч є час поїсти? — одночасно зашипіло й запахло припеченим варенням. Моллі махнула паличкою в бік пічки, дверцята, скрипнувши, посунулися, випускаючи пахучу хмарину гарячого повітря.
— Так, не хвилюйся. Але якби ти знала, як вже кортить скоріше прибрати нагадування про минулий жах… Ще й Невіла не було сьогодні…
— Можливо, мені варто вам допомогти? Там, певно, купа сміття, — Моллі клацнула пальцями, й до її рук влетіла синенька ганчірка. Вона автоматично тернула вологу пляму й повернула погляд на сина.
— Магією там не впораєшся. Ми поки що виносимо на тачках, — сповістив Рoн і прицмокнув солоним огірком.
Скрипнули половиці. Звук не з приємних, і давно можна було зачарувати підлогу, та Моллі цього не робила. Бо той звук означав, що вона не одна, і її діти тут, у безпеці. Майже всі.
До кухні увійшов Джордж і, не дивлячись ні на кого, прикликав графін із водою. Рон замовк і тільки зітхнув, оглядаючи хворобливий вигляд брата. Моллі набула цілком жалісного виразу й, звертаючись до Рона, автоматично спитала:
— То що не так з магією?
— Там купа охоронних заклинань. Деякі стародавні, як і в багатьох замках, тому нічого не левітується за межі учбової зони, — пробурмотів той, не відводячи очей від сповільнених рухів та безсилих рук брата.
Джордж, так і не звернувши жодної уваги ані на смачні запахи, ані на присутніх, мовчки пошаркав на вихід з кухні. Моллі проводила його згорблену фігуру блискучими від вологи очима, проте не зачіпала.
— Хоча сміття там буває різне, — продовжив Рон, відчувши, як біль втрати піднімає голову в ненадійному сховку.
— Про що це ти? — Моллі перевела погляд на Рона, несвідомо поправляючи цукерничку, яку той випадково посунув.
— Мелфой був на відбудові, уявляєш?
Моллі смикнулася й зашаруділа серветкою.
— Якого біса він тут забув? — очі її нервово заморгали, а рот роз’їхався недоречною посмішкою.
— Хотів бути корисним. Напевно… — Рон знову замислився над мотивами Драко. Моллі, підібгавши губи, щосили стискала серветку. — Але не хвилюйся, він вже поїхав.
— Корисним… — невесело пирхнула та, дивлячись на свої побілілі пальці. — І він досі в Британії?
— Думаю, так. Тільки в маґлівській.
— Він ховається серед маґлів? — Моллі підвелася, скрипнувши половицями, й підійшла до зачарованого бару.
— Думаю, так, — Рон поклав виделку й спостерігав за рухами матері.
— Це непросто для нього, егеж? — Моллі плюхнула в склянку чогось темного та густого й випила одним ковтком, грузно спираючись на тумбу руками. Рон тяжко зітхнув.
— Вибір в нього невеликий, — Моллі невесело пирхнула й, не повертаючись до Рона, спитала:
— Але ж ти знаєш, куди він прямує?
_________________
— Хто ти й куди подів справжнього Гаррі?
— Ти знаєш, думаю, якби я його зустрів, то, мабуть, теж би з’їв, — Гаррі енергійно уплітав розігрітий обід.
Герміона усміхнулася.
— Як же приємно бачити в тебе апетит.
Гаррі знітився й, невпевнено поглянувши подрузі у вічі, проговорив:
— Я просто вирішив не перейматися, що це, очевидно, побічна дія зілля, й радіти тому, що є, — він волів не розмірковувати над тим, чому в нього раптом вливаються сили. Можливо, він просто знову хоче жити?
— Ти ж наче казав, що воно не діє, — Герміона звела брови й уважно подивилася на Гаррі.
— Я про те нове зілля, — він махнув рукою в якийсь бік, ніби це могло щось пояснити, та Герміона насупилася ще дужче. — Рон приніс з Мунґо, — додав Гаррі, теж потроху напружуючись.
— І що воно робить?
— Ну, це схоже на провідник по сновидінню. Мабуть… Стій, хіба ти не в курсі?
Герміона підібгала губи й заправила волосся за вуха, ось тепер Гаррі справді нервував.
— Я все з’ясую, Гаррі, не хвилюйся, — штучним заспокійливим голосом почала вона. — Розкажи мені про цього провідника.
Гаррі не збирався на сеанс психоаналізу, тим більше не збирався показувати на світ божий свої марення, тому відповів максимально стисло.
— Я чую голос, він виводить мене з жахіття.
Герміона замислилася.
— Голос схожий на чийсь?
Гаррі згадував лагідний шепіт. Схожий він чи не схожий? Яка різниця, адже його видала уява. Тому він просто знизав плечима.
— Дай-но мені одне, — Гаррі дістав пакунок, й Герміона нетерпляче вхопила один, одразу ж відкорковуючи та підносячи до носа. — Дивно, це ж… Яким це чином… — і повернувшись до Гаррі: — І ти не бачив провідника?
Це питання загнало Гаррі в ступор, бо наводило на певні висновки: Герміона не думає, що це плід його уяви.
— Не знаю, що тут відбувається, але це може бути небезпечним, — наставляла вона далі.
— Ні-ні, він… допомагає мені, — Гаррі шоковано розплющив очі від своїх же слів. «Він» одразу ж намалювався перед внутрішнім зором. І Гаррі припинив чути голос подруги. Його кинуло в жар. Що він собі дозволяв уві сні? Якщо це жива людина, то… Мерліне…
Герміона, попитавши ще трохи, спішно пішла, пробурмотівши щось типу «Ну, Рональде Візлі…»
Гаррі ж, розгублений та наполоханий, раптом виявив, що може відчинити вікно й вдихнути осінній вітер, смикнувшись зовсім трошки на шурхіт листя.
В голові роїлися питання. Чому Герміона здивована і наче не в курсі про зілля? Чому Рон їй не розказав? Та й біс би з цим усім… Ким є «він»? Єдина людина, що спадала на думку, ніколи б цього більше не зробила.
Гаррі навіть схотілося вийти надвір й провітрити голову. Він ніби й забув, який моторошний світ навколо. Та й хіба ж може бути десь страшніше, ніж у нього в голові? Він дістав пальто й старий теплий шарф, і, намагаючись довго не думати, щоб не передумати, накинув речі на себе й клацнув вхідним замком.
Надворі було незвично прохолодно, очі різало сіре сонячне світло, звуки барабанили по вухах, й Гаррі вже було вирішив повернутися до приміщення, як помітив пташок, що сиділи на мокрих гілках, набурмосившись, та все ж не ховалися від вітру. Мабуть, вони вважають, що це їхній світ. Яким би незручним той не був.
Гаррі невпевнено ступнув вулицею, ще і ще, намагаючись не обертатися на перехожих. Підозрілих, звичайно. Та все ж треба визнати, ніхто з них його не зачіпав і навіть не дивився в його бік.
Думки поверталися до можливо-не-уявного провідника. Згадалися міцні обійми та турботливий шепіт. І це його «завжди»… Можливо, Гаррі не варто відмовлятися від зеленої галявини та людини, якій він, схоже, не байдужий. Це ж тільки сон. «Він» сам так казав.
Сутеніло рано. Вулиці наповнилися людом. Гаррі втомився оминати перехожих і повернув в напрямку дому.
Обійшовши квартал і повернувшись до своїх дверей, Гаррі полегшено зітхнув, потрапивши до усамітненого тепла свого особистого простору.
До пізнього вечора він переживав подумки різні варіанти розвитку подій. Перший і найвірогідніший — зілля працює таким чином, що створює острівок безпеки у його підсвідомості. Безпека в Гаррі, очевидно, асоціюється з близькою людиною, обіймами та безлюдним місцем. Це він і отримує. Другий варіант запускав серце галопом, бо припускав імовірність того, що на світі є настільки небайдужа до нього людина, що проникла до його свідомості й рятує від жахіть. Проговоривши в себе в голові ідею щодо диво-рятівника, Гаррі аж скривився, настільки по-дурному це все прозвучало.
Тож він відкинув сумніви й, мов заядлий наркоман, дозволив собі не перейматися й випив зілля.
Гаррі влігся у ліжко, готуючись до лісу, страху і всього, що останнім часом супроводжує його у снах, уміло смикаючи за всі болючі теми. Погано, що сон його так поглинає, і сам він не пам’ятає, що там треба подумати чи згадати. Але Гаррі усвідомив, що згоден на це, тільки б знову опинитися в тих обіймах.
Цього разу підсвідомість закинула його на темну доріжку з височенними живими стінами з кущів, які нескінченно звивалися, утворюючи лабіринт. Гаррі напружився, пригадуючи, що саме він мусить знайти на цьому довбаному чемпіонаті. Одразу ж з-за повороту вилізли й почали насуватися клуби імли, густої, мов молоко, з чимось живим всередині, що намагалося дотягнутися до Гаррі, витягуючи імлисті обриси бридких, покручених лап. З кущів хтось задушено закричав, і він із жахом побачив, як під гілками зникає довге, біляве волосся. Треба було йти вперед, хапатися за ці останні сантиметри, але це означало, йти просто імлі назустріч. Гаррі скинув паличку й зробив було крок вперед, кидаючись на допомогу. Імла обліпила з усіх сторін так, що видно не було нічого, і навіть гілок вже не відчували пальці. Він закричав, затискаючи вуха… як раптом поруч зашепотіли.
— Повернися. Чуєш? Повернися до мене. Усе закінчилося. Я тут.
Миттєве переключення. Ніби сама під руку кинулася ручка дверей. Навколо розвиднілося, зазеленіло й заблищало помаранчевим світлом. «Це просто якесь диво», подумалося Гаррі. Пахло свіжою травою, і навіть щось цвірінькало під густою зеленою ковдрою. Та як тільки він згадував про теплі обійми, галявина припиняла існувати, і Гаррі ніби цілком складався з тактильних рецепторів, налаштованих на когось… кого він тепер називав провідником. Нічого ніби не змінилося, але в повітрі відчувалася присутність. Гаррі знав — «він» десь тут, і серце шалено калатало в передчутті.
— Як ти це робиш?
— Думаю, це робиш ти.
— Це означає, що ти — це я, чи не так?
Питання очевидно було влучним, бо голос мовчав.
— Чорт, щось мені підказує, що все складніше… Значно, — Гаррі наосліп мацав повітря, не знаходячи тепла.
— Можливо, я твоя колискова?
Гаррі розвернувся на голос й обережно поклав руки на чужі худі щоки.
— Можливо, ти — моя мрія? Тоді це зілля майже ідеальне.
— Майже?
— Так, бо я хотів би побачити.
— Побачити мрію — це навіть звучить нездійсненно.
— Впевнений, що розплющ я по-справжньому очі — і я побачу біляве волосся.
Руки завмерли, стало тихо-тихо.
— Біляве? — це, схоже, шокувало його.
Гаррі провів рукою по м’якому волоссю, заглиблюючи пальці й проводячи ними до кінчиків пасм, із завмиранням серця усвідомлюючи довжину.
— Я так давно його не бачив.
Руки Гаррі пройшлися плечима й зісковзнули до зап’ястків. Але там наштовхнулися на бугристий шрам.
— От бачиш, — він обережно обвів пальцями шкіряний рельєф. — Саме так би він і зробив.
— Що зробив би? — голос тремтів, та був дуже близько, і Гаррі було цього майже достатньо.
— Зрікся б. Усього зла.
— І ти в це віриш? Хіба він сам не зло? Зрадливий, слабкодухий боягуз!
— Нічого ти не знаєш, — хитав головою Гаррі. — Він зрікся б. Якби міг.
Тепло дихало занадто рвучко, Гаррі знову простягнув руку до невидимого обличчя в бажанні прочитати емоцію і відчув гарячу вологу доріжку. Кольнуло під ребрами. Потужно, прошиваючи до п’ят.
— Ти точно нереальний, — шепотів Гаррі, торкаючись носом вологої щоки. — Він би ні за що не дозволив би цього більше…
І Гаррі, впевнений, що має право у своєму мареві на все, що йому завгодно, торкнувся чужої м’якості, дивуючись майстерності зіллєвара, який зміг змусити його мозок досконало воскресити смак, запах і ніжність коханих губ. Дуже схоже прохолодні долоні обхопили його обличчя, дуже схоже уповільнювали його рухи, перехоплюючи ініціативу. Тільки плакали чомусь змучені очі, Гаррі бачив їх перед своїми заплющеними повіками, сірі, повні невимовлених почуттів, розчарування й спокути.
— Не плач, — Гаррі кинувся обціловувати мокрі щоки. — Він би не плакав.
— Гаррі… — дуже тихо, десь біля скроні. Та Гаррі немов ошпарило цим словом. Словом, яке ніколи не злітало з цих губ.
Руки стали легкими й швидкими, Гаррі знову пройшовся пальцями по шраму.
Так, це теж під питанням, еге ж? Звідки він тут? Як довго?
Якщо є це, можливо, є щось ще?
— Що ти робиш? — та Гаррі вже зісковзнув з металевої пряжки на грубу тканину маґлівських джинсів і голосно видихнув.
Він з довгим волоссям, зі шрамом на місці мітки. Він у маґлівській одежі…
Тепло зникло, Гаррі зробив крок вперед, ледь відчуваючи власні кінцівки й приголомшений стукотом власного серця.
— Я хочу побачити… Драко…
Голос мовчав, та Гаррі вже було не спинити.
— Ну ж бо… Ну ж бо, Драко. Я знаю, ти тут…
Він простягнув руки, намагаючись не дивитися на вічний захід сонця попереду, й раптом відчув кінчиками пальців прохолодні долоні. Гаррі слабо усміхнувся, дивлячись у простір перед собою, смикнув за долоню й врізався міцними обіймами у високу невидиму постать. І душу затопило щастям, ефемерним, неможливим, але яким же безкраїм.
— От бачиш… — безглуздо шепотів він. — Все добре, тепер усе добре, — собі або йому, просто вголос, безцільно…
— Ти не можеш обіймати мене, — ламко зашепотіли йому десь у волосся. — Не після всього.
— Заткнися… Просто… нічого не говори, — Гаррі втиснув його в себе ще міцніше. Нічого не треба казати. Хай ця мить завмре, він просто хоче хвилинку щастя, він зробить вигляд, що нічого ніколи не сталося, й просто постоїть трохи отак.
— Я не збирався тебе обманювати чи лізти до твоєї свідомості, я просто… хотів допомогти, — не вгамовувався Драко, і Гаррі притулився щокою до неслухняних губ, як робив колись. Нехай помовчить. Драко, напевно, теж це згадав, тому що схлипнув, притисся губами до чужої щоки, і, як робив це колись, слухняно замовк.
Гаррі довго видихнув, здригаючись від ошалілого пульсу й гостро відчуваючи себе живим. До біса правильне й неправильне, до біса минуле й колоті рани від втрат! Зараз так добре… Ще трохи…
Раптом простір навколо сколихнувся, й Гаррі майже втратив контакт із рідним-чужим теплом.
— Послухай, щось не так. Не знаю, чи вдасться мені ще…
Гаррі закляк, відчувши, як холодок пробігся спиною. Що це він каже?
— Такого раніше не було. Можливо, мене хтось знайшов…
Гаррі вчепився в чужі спітнілі руки.
— Що? Хто знайшов?
— Ти мусиш розслабитися й заснути глибоким сном. Там ніхто тебе не дістане.
— Хто не дістане?
Повітря набуло неоднорідної густини, Гаррі побачив прозорі обриси Драко з відрослим волоссям і закусив губу, щоб не дати волю ані своїм очам, ані словам, що готові були зриватися безконтрольно.
— …ти мене чуєш? Як прокинешся, весь час шукай білі двері. Малюй білі двері, говори про білі двері. Але заклинаю: згадай про них, коли опинишся в жахітті. Це вкрай важливо…
— Де ти зараз, Драко? Де ти зараз? — ось, що вкрай важливо для Гаррі.
Простір знову викривився, й силует Драко зник. Гаррі безцільно пробіг кілька кроків галявиною вперед і вбік. Нікого.
А чи був тут хтось? Може, це теж частина жахіття? Витончено-садистська. Взнати, що ти не байдужий комусь дуже важливому, що, можливо, все не так, як ти вважав, й одразу втратити. Якщо в когось на меті добити його, це виявилось не складно.
Коліна підігнулися, й Гаррі безсило опустився на траву, несвідомо торкаючись прохолодної зеленої ковдри.
Піднявся вітерець, й здалося, що хтось гукнув його. Гаррі стрімко підвівся й обернувся на звук.
— Луна?
_________________
Вікно голосно грюкнуло від протягу, Драко підскочив, перекидаючи порожній флакон та навпомацки шукаючи паличку. Мружачись та роззираючись довкола, він сів та протер очі. В кімнаті тихо й пусто. Але ж він чітко відчував, як хтось продирається крізь його магічні заслони. Можливо, він і сам піддається впливу страхів, коли відпускає свідомість у плавання чужими сновидіннями?
Усе тіло боліло, ноги затекли й зовсім змерзли, а в шкіру живота вп’явся та залишив червоні колії пасок. Драко труснув головою, проганяючи залишки сну, опустив паличку й на ватних ногах поплівся зачиняти хвіртку. Відсунувши фіранку та провернувши замок, він визирнув у вікно — нікого, тільки вогко й темно.
Дерева за вікном пожовкли й облисіли, доріжка з плиток, що стелилася від дешевого маґлівського готелю до траси, вкрилася темними плямами, що подекуди прорізали жовті кола світла від ліхтарів. З темного неба мрячило, трохи хитаючи мокре листя. Світ за вікном спав, роблячи картину скоріше сумною, ніж затишною.
— Хибна тривога, — констатував Драко вголос. І слава Мерліну. Значить, він зможе продовжувати допомагати Гаррі набиратися сил та ховати його від невідомого зла.
Сироти пробігли шкірою, Драко здригнувся. Він справді замерз. Треба випити кави, бо в горлі вже почало дерти. Чи довго ще він так витримає? Блакитний вогник обіг коло, й чайник скрипнув у відповідь. Драко поклав запальничку й підніс руки, щоб погріти. Слабкість тиснула бетонною плитою, і Драко зовсім не відчував магії у венах. Він просто вичавлений, як лимон. А серце все ще несеться галопом. Як сталося, що він розкрився? Навіщо підтвердив? Бо хотів? Бо знав, що Гаррі за людина, і сподівався на те, що серце в того таке ж всепробачне, як і раніше?
Драко відкрив кухонну шафу й, навпомацки пошукавши, витяг кілька флаконів із темним змістом. Руки дуже тремтіли, і він, втрачаючи потроху терпіння й сили, відкоркував обидва й влив собі до рота. В’язка гірка субстанція прокотилася горлом, й, насилу її проковтнувши, він сперся на стіл руками, очікуючи на дію зіллів під галас чайника, що свистів усе безжальніше. Драко чекав, заплющивши очі, та, як тільки у сонячному сплетінні почало гарячіти, він підняв руку й клацнув пальцями, змушуючи чайник жалісно свиснути востаннє та замовчати. Драко розім’яв шию, відчуваючи бажання рухатись усім тілом. М’язами котилося тепло, руки набиралися силою, й він глибоко зітхнув, заводячи затеклі кінцівки назад та розминаючи їх. Час до душу. Зняти вчорашній одяг, що натер тіло, здавалося, з усіх боків.
Наступного разу треба готуватися заздалегідь. Тепер він знає, коли приблизно Гаррі засинає, і може хоча б встигне перевдягтись.
«Можливо, ти — моя мрія», чітко пронеслося у свідомості.
Мрія, чорт забирай…
Драко крутнув гарячий кран, вода стала обпікати, і він наставив спину під водяні стрічки. Треба скинути з себе нічні чари, відволікти мозок.
Відволікти… Він пам’ятає, здається, кожну мить сьогоднішнього сновидіння. Тому цей наївний прийом не спрацював, стало боляче, довелося знизити температуру, а у вухо наче хтось дихав. Драко навіть повернувся вбік та вихопив поглядом дальні кути ванної.
Думки поринули у спогади, й Драко торкнувся пальцями своїх губ. Невже це насправді було? Невже він сьогодні цілував Гаррі? Навіжений… Губи під пальцями розтягнулися в усмішці. Невже Гаррі пробачив?
Драко здригнувся всім тілом, коли протяг увірвався до ванної кімнати. Накинувши домашні штани, він увійшов до кімнати, та раптом під чіткий «Зв’язатус» руки звело у болісний вузол і підняло над головою. Драко втратив рівновагу й упав би, та чиєсь заклинання втримало його у вертикальному положенні. В темноті кімнати виднілися чиїсь ще темніші обриси. Важко дихаючи, Драко намагався роздивитися того, хто зміг до нього підібратися.
— Бачу, вам цікаво, хто увірвався до вашої схованки, пане Мелфою.
— Не те щоб…
Незнайомець усміхнувся.
— Впізнаю цей норов, — каблуки стукнули підлогою, й пахнуло дорогими важкими парфумами. — Сподіваюся, вам не було це конче необхідним, — піднявши на рівень очей Драко невеликий згорток, незнайомець, не очікуючи відповіді, впустив його на підлогу й під акомпанемент звуку битого скла ступив зверху ногою, розливаючи кімнатою запах лаванди й гучне розпачливе «Ні-і».