В дитинстві Інеж найбільше подобалось ходити по линві під відкритим небом. Захоплені відгуки натовпу і оплески — це, безперечно, хвилююче, але незрівнянно з м’якими поштовхами вітру, який торкався смаглявої шкіри.
Там, угорі, світ здавався зовсім інакшим і складався з суцільного неба. Хоч ноги Інеж завжди міцно охоплювали линву, вона не відчувала себе скутою. Десь у кутку свідомості, куди зазвичай проникають усі дурні пориви, майоріла думка. Нездоланне, дурне бажання. Політ.
Відпустити. Відчути пориви віипу всім тілом. Невже усе, що чекало потім, це лиш смерть? Тепер Мара знала напевне. Впасти на землю буде боляче. І тим не менш, вона цього хотіла, насилу вириваючись з лещат Верескуна. Нехай вона загине, але залишиться вільною.
Політ був коротким, а піщана земля наближалася швидко. Повітря огортало її, і на мить здалося, що вона летітиме так вічно — бо по той бік навряд чи її чекає щось краще. Нехай Святі помилують її. Політ — це все, на що вона заслуговує. Це все, чого вона хоче.
Щось врізалося в її тіло, а наступної хвилі вона побачила, що земля стрімко віддаляється, десь вдалині майнули розмиті схвильовані обличчя її друзів. Каз. Каз має бути серед них, майнула думка, коли супротивник стиснув її грудну клітину ніби коліщатами.
Вона вдихнула, щоб наступної миті ледь не вдавитись повітрям, отримавши жорстокий удар у голову. Світ потемнів, кружляючи навколо неї — відчуття польоту лиш посилилось. Каз повинен це закінчити — подумала вона — він мусить вистрілити і дозволи їй зустріти смерть.
Але вона приходить до тями ув’язненою і покинутою, усвідомлюючи, що з нею сталося щось набагато гірше, ніж короткий смертельний політ.
Відгуки