Роздивляючись свої маленькі пухкі ручки, Оленка майже одразу здогадалась що переродилась. Ну бо ці незграбні дитячи кінцівки, якими й керувати-то через раз вдається, зовсім не схожі на її довгі, жилаві руки двадцятирічної людини!
До того як прокинутись в цьому неоковирному тілі, Оленка жила собі звичайнісіньким життям, кожну середу влаштовувала набіги на секонд-хенд поза домом, збирала в стакані на кухні колекцію зубних щіток, приколу заради фарбувала волосся на ногах в зелений, жартувала жарти про черв’яків в костюмах і краватках та сама ж реготала з них під криві погляди оточуючих. Навчалася на шостому курсі медичного і намагалась зрозуміти хто збирається напасти на диплом і від кого його треба буде захищати… В цілому, звичайнісіньке таке людське життя. Так всі живуть… напевно.
Жила б собі і далі, якби в один прекрасний вечір їй не перерізали горлянку в темному підворітті. І одна справа, якщо б Оленка була якимось крутим кримінальним авторитетом, в чорних окулярах і моднявому костюмі за всі гроші світу, якого трагічно вбили в розбірках між бандами… Але ж ні! Вона була звичайнісінькою студенткою, яку якийсь п’яний йолоп з тремтячими руками, вирішив пограбувати та приставив їй ножа до горла. Не встигла дівчина навіть слова сказати, як руку цього покидька тряхнуло і ніж проїхався їй прямісінько по сонній артерії. На цьому й все. Фініта ля комедія. Олена стекла кров’ю й померла безславетною смертю, проклинаючи того клятого пияку з треморними руками. Да щоб її привид його до кінця життя переслідував!!
На тому Оленчине минуле життя й скінчилось. Але почалось нове! Нове життя у доволі дивному світі, де всі ходять зі складнючими зачісками, а в повсякденному одязі слоїв більше ніж листя в капусті. IQ в дівчини, ніби як, більший за десять балів, тож вона одразу зрозуміла що закинуло її кудись у Давній Китай.
Здавалося б – радій собі, бо нарешті мрія всього твого підліткового життя здійснилась – ти переродилась, а разом з тим, можливо, стала потраплянкою в якийсь китайський роман, чи дораму, чи ще щось… Головне щоб не в ерху, єй богу, головне не в ерху, а з іншим ще можна якось впоратись.
Та була одна невеличка така проблемка… Малесенька така… Ну, як би це сказати… Оленка зовсім не розуміла мови!! Абсолютно!! Цілком і повністю не розуміла!
Коли служниці, що доглядали за нею, розмовляли між собою, для дівчини це звучало наче набір незрозумілих звуків. Воно й не дивно, бо всі Оленкові знання китайської вкладалися лише в сліпо завчений ост дунхуа Небожителів, та й все… Ну Великий Всесвіт, або Бог, або Диявол, або хто там відповідальний за її переродження сюди, хіба не можна було вкласти їй у голову файл зі знанням мови, так само як і іншім потраплянцям?!? Флешку якусь видать з відеоуроками аля «посібник по виживанню для чайників-потраплянців»? Або щоб вилізло напівпрозоре віконечко під назвою «Система» і пояснило їй все??? Хоча ні… Тьфу, тьфу, тьфу! До біса останній варіант! Краще вже самій адаптуватись аніж попасти до лав тих бідних і нещасних переродженців з системою… Адже та механічна братія користі не приносить взагалі, заганяє в жорсткі рамки канону і під страхом смерті змушує притримуватись них. Одна тільки ота їхня функція з жахливими штрафами за «ООС» чого варта… Бррр! Лячно!
Лячно то воно звісно лячно, але від проблеми з незнанням мови такі внутрішні монологи ще нікого не рятували…
Нараз усвідомивши кількість страждань які їй доведеться пережити, вивчаючи мову и писемність Давнього Китаю, Оленчин настрій порядком зіпсувався, тож тепер вона мстиво зіпсує його всім в радіусі ста метрів.
ЇЇ нещодавно народжене тіло мало що може зробити, однак є дещо, в чому всі діти професіонали, і це:
— УВ-А-А-А-А-А-А-А!!!
Істерика. Безвідмовний прийом. Особливо якщо вона вже сьома за останню годину.
**
До свого третього дня народження Оленка вивчила розмовну китайську на достатньому рівні, щоб розуміти людей навколо, чим дуже пишалась! У минулому світі це зайняло б в неї ну точно не три роки, однак тут постійне находження серед носіїв мови, певно, зіграло свою роль.
За ці роки життя Олена дізналась багато важливих і цікавих речей, однак найголовніша з них, це назва книги в яку вона потрапила. Світів в якому існує королевство Сянь Ле дівчина знала не багато, а якщо точніше то лише один – Благословення Небожителів. Вона зрозуміла де опинилась у перший же рік життя, та було дещо, що збивало з пантелику. В розмовах дорослих часто проскакувало знайоме «Сянь Ле», однак ім’я «Сє Лянь» вона не чула жодного. Ніби Спадкового Принца і не існувало взагалі, що йшло врозріз з її знанням книги, адже народ королівства дуже любив Сє Ляня і не могло бути такого щоб за цілий рік вона навіть ім’я його з чужих вуст жодного разу не почула!
Олена вже починала вважати, що потрапила в якусь альтернативну версію роману, де Принца не існує взагалі. Проте десь трохи більше за рік після її народження в цьому тілі, все Сянь Ле почало святкувати велике свято, на якому ледь не кожна собака постійно промовляла: «Сє Лянь те… Сє Лянь це…». У той день Оленка вивчила ще одне нове слово і зрозуміла в чому причина свята – народження Спадкового Принца Сянь Ле.
Це що ж виходить… Вона на рік старша за головного героя? Цікаво…
Інша важлива річ, яку Оленці довелося зрозуміти – вона хоч і народилася п’ятою дитиною в доволі багатій родині аристократів, але, фактично, всім членам її сім’ї було абсолютно начхати на неї.
У неї було чотири старших сестри, які повністю ігнорували як існування одне одної, так і існування малої Оленки.
Матір свого нового тіла, дівчина доволі часто бачила у перші роки свого життя, однак потім жінка стала з’являтись все рідше, а згодом і взагалі перестала навідуватись.
З батьком же вона взагалі бачилась лише разів п’ять, чотири з яких він приходив чисто погарчати на неї. І якщо спочатку, через незнання мови, дівчина не могла зрозуміти причину такого ставлення, то дізнавшись, сміялась до болі в животі. Бачте, цей мужик хотів собі хлопчика-спадкоємця, а вже в п’ятий раз поспіль отримував дочку. І від того бісився і ходив гарчав то на свою дружину, яка через таке ставлення чоловіка до неї, не злюбила власних дочок і так само як чоловік, звинувачувала їх у «неправильній» статі, то на своїх дітей.
Не дивно, що всі Оленкові старші сестри замкнулись в собі і без поважної причини й носа не казали зі своїх кімнат.
Така відверта тупість свого «батька» розлютила Олену настільки, наскільки взагалі можна було. Бо щоб той клятий йолоп знав, за стать майбутньої дитини відповідальний ніхто інший як батько! Вона як медик може сміливо заявити що для того щоб народився хлопчик потрібна У-хромосома яка міститься тільки в чоловічих статевих клітинах і чи буде ця хромосома доставлена до двох жіночих ХХ-хромосом залежить тільки від чоловічих статевих клітин! Жінка ніяк не може вплинути на стать дитини! Це база! База яку в цьому ідіотському патріархальному суспільстві ніхто знати не знає!
У підсумку, що ми маємо:
Бідні, не впевнені в собі замкнуті діти + байдужі, жахливі батьки = дурнувата, неадекватна сімейка.
І Олена, що ледь не від самого народження мріє здихатись від них якомога швидше і якомога далі, бо з батька станеться, по досягненню п’ятнадцятиріччя видати її заміж за першого-ліпшого чоловіка.
Ще, з цікавого, - то нове Оленчине ім’я.
Як дівчина зрозуміла, ним її нагородив батько, та схоже чолов’яга не надто задумувався та буркнув перше що в голову прийшло – Ян. Дуже коротко та зневажливо як для дитини шляхетного походження. Ба більше, як пізніше виявилось, ім’я є суто чоловічим, і що давати таке ім’я дівчинці – ледь не відмовлятись від неї…
Але Оленці було байдуже. Всі ті суворі розподіли на чоловіче/жіноче, якісь додаткові значення… Їй було відверто все одно. Головне, що нове ім’я сподобалось їй самій, бо воно коротке і дзвінке, а в купі з її такою ж дзвінкою фамілією звучало взагалі чарівно – Цай Ян. Вах! Просто прекрасно!
Мабуть, єдине хороше, що є в того недоумка-батька це його гроші та гарненька фамілія.
Та на третій рік життя довелось визнати, що не такий вже її батько і покидьок. Недоумок і ідіот то стовідсотково, але не покидьок. Хоч якесь почуття відповідальності в нього є, бо власних дітей він забезпечував всім потрібним для життя. В кожного були власні доволі великі кімнати з м’яким ліжком, декілька повсякденних комплектів одягу і один дуже гарненький святковий, смачні їжа, теплі ванни і нехай не найкращі але навіть вчителі були! Життя звісно без зайвої, присутньої аристократам, розкоші, але голодом не морять й на тому добре.
К шести рокам, Цай Ян, яка вже встигла прийняти своє нове ім’я, достроково закінчила всю навчальну програму, розплановану вчителем до її 14 років… Ось така вона розумниця, за три роки вивчити все, що мало вивчатись десять! Вчитель вважав молоду пані генієм, про що постійно доповідав голові родини, але насправді, вісімдесят відсотків з того, чому її навчали дівчина й так прекрасно знала, а обсяги інформації, що надавались вчителем, порівняно з медичним універом, були настільки мізерними, що Цай Ян могла за день вивчить з десяток таких, а потім ще самостійно по книжках займатись.
Батькам же на всі досягнення та геніальність свого чада було брілліантово начхати. Мати не хотіла визнавати навіть її існування, не те щоб досягнення, а батько просто був свято впевнений що дівчинки не мають бути розумними, тому після дострокового закінчення цього «поверхневого курсу навчання якимось дурницям, щоб не бути ну зовсім тупим бревном», вчителів Цай Ян більше ніхто не наймав, та ще й вхід в сімейну бібліотеку заборонили! Бачте, щоб голову собі не забивала! Чортяки чортові!
Вмить у дівчини з’явилась ну просто величезна купа вільного часу, яку зовсім не було куди подіти. Шукаючи собі зайняття, Цай Ян облазила все помістя; не було вже такого міста на його території, де їй не встигли прищемити її допитливий ніс. Тому дівчинка прийшла до цілком логічного висновку, що настав час піти і прищемити собі носа ще й за територією помістя, десь у місті.
З того дня, кожного ранку Цай Ян відчувала себе справжнім ніндзя, пробираючись непоміченою крізь численних служниць, щоб через чорний хід вибиратись за величезну, по міркам шестирічної дитини, кам’яну стіну, яка слугувала огорожею, і опинитись прямісінько в центрі міста.
Черговий раз дівчина здивувалась тому наскільки ж її батько багатий, якщо може дозволити собі немалих розмірів будинок з власним садом та озерцем, прямісінько в самому центрі столиці!
Її походження в місто, як і очікувалось, залишились непоміченими. Ну, або поміченими але проігнорованими. Благо, повсякденний одяг дівчинки не виглядав надто дешево, тож за безхатню бродяжку ніхто не вважатиме, але й не занадто дорого – на п’яту молоду пані однієї з найбагатших родин держави вона також схожа не була. Скоріше – звичайнісінька така собі охайна дитинка, що вийшла з дому погуляти з друзями.
Та на вулицю Цай Ян ходила не друзів шукати, хоча й такий пунктик був в додаткових цілях. Їй треба було знайти спосіб якомога скоріше здихатися з батьківської родини. Звісно, варіант: схопити побільше грошиків і накивати п’ятами завжди актуальний, але максимально банальний і не цікавий.
Вона потрапила в свій улюблений роман! Вона ледь не на пам’ять знає кожний рядок з нього, кожне речення, кожну фразу! Це те чим вона жила близько третини свого минулого життя, тож залишитись в стороні від сюжету вона не має ніякого наміру. Мовчазна втеча з родини лишить її статусу аристократки. І це ніби не дуже й погано, бо здалася Цай Ян ота її «благородна кров» у венах. Але з ярликом «аристократ» більше дверей у цьому світі є відкритими. Наприклад двері у королівський двір.
Обмірковуючи своє майбутнє, шатаючись вулицями столиці, Цай Ян вирішила собі що їй ну неймовірно потрібно потрапити до палацу. Бажано, на якусь посаду поближче до Спадкового Принца. Замашка звісно була скажена, але досягати поставлених цілей не зважаючи ні на перешкоди, ні навіть на смерть або вісімсот років очікування, Оленка вчилась в найкращих.
Першою сходинкою в її «геніальному плані», який Цай Ян собі в голові пафосно охрестила «операцією Сє Лянь», стала необхідність отримати доступ до столичної бібліотеки.
Їй були просто життєво необхідні більш конкретні знання про світ. В романі, світобудові увага майже не приділялась, бо основний текст був зосереджений саме на відносинах між персонажами, тож якоїсь потрібної Оленці саме зараз інформації, на кшталт політичного та економічного устрою Сянь Ле, або описання медичних практик, там не було. А вчитель найнятий її батьком, не вважав за потрібне поясняти щось поза «навчальною програмою».
Річний пропуск в столичну бібліотеку коштував цілих два золотих. Враховуючи те, що на один золотий звичайна людина могла безтурботно прожити протягом десь п’яти місяців, для шестирічної дитини гроші то були величезні…
Але Цай Ян не ликом шита. За останні півтори роки вона назбирала собі немаленьку таку фінансову подушку. Кожного місяця її батько виділяє кожному з своїх дітей по чверть золотого на особисті примхи. І в той час як її сестри витрачали їх на солодощі чи блискучі побрякушки, А-Ян збирала монетки в мішечку під ліжком. Так, вона визнає що це не найнадійніше місце, однак у неї є виправдання! Під час прибирання, служниці ліняться нахилятись та діставати до дальнього кутка під стінкою, тому там пилюки вже ледь не ціла гора скопилась! Ось у ній Цай Ян і ховає увесь свій капітал, який на даний момент складає вже чотири золотих!
З тяжким серцем Оленка відірвала від душі дві золоті монетки і заплатила ними за річний пропуск до бібліотеки. Видаючи маленькій дівчинці дерев’яну дощечку-пропуск, чоловік за касою презирливо скривився і пробуркотів щось типу: «І нащо ото такій красуні як ти по бібліотекам шлятись? Краще б вишивати вчилась, чи чай заварювати.»
Без довгих роздумів Цай Ян, вже біжучи до дверей що ведуть безпосередньо до читальних залів, не зупиняючись повернулась і насмішливо вигукнула:
- От вам, дядьку, треба, ви й вчіться!
І миттю сховалася за великими дерев’яними дверима, доки чоловік не встиг зрозуміти сказане і не вирішив піти надавати по шиї дурній малечі за таке нахабство.
Та незважаючи на все, піти до бібліотеки однозначно було найкращим рішенням А-Ян, за все її недовге життя в цьому світі.
Вгадайте хто наступні декілька тижнів безвилазно проводив в цьому осередку неймовірних знань, ковтаючи одну книгу за іншою?
Збірки поезій, історія королівства, наукова література, даоські вчення… Книгам не було кінця… І вперше за шість років Олена відчула ніби якась порожнеча в голові почала заповнюватись. Інформаційний голод який так довго мордував її свідомість, нарешті вгамувався.
А коли Цай Ян дісталась до полиць з лікарськими трактатами, щастя загорнуло її з головою. В її пам’яті дуже чітко відпечатались безсонні ночі, проведені за пекельним зазубриванням медичних підручників та анатомічних атласів. А все через дитячу мрію стати лікарем, яка, нажаль чи на щастя, через потрапляння в світ роману так і не здійснилась… Однак, впадати у відчай дівчина аж ніяк не збиралась. Варто було тільки уявити кількість способів якими тут можна використати знання здобуті в універі, як губи Цай Ян розтягувались в хитрющій усмішці.
Напевно, зі сторони читаюча складні медичні книжки дитина із зміїною посмішкою на обличчі виглядала дуже дивно, бо інакше, Цай Ян гадки не мала чому в тій частині бібліотеки, де сиділа вона, більше не було людей.
Та й загалом усе приміщення завжди було якимось напівпорожнім… Ну тобто, дівчина ще жодного разу не бачила щоб кількість відвідувачів перевалювала за десяток. В її уяві широкі зали центральної бібліотеки королівства мали бути переповнені людьми, однак в реальності у відділку з лікарськими трактатами лише Цай Ян була постійним відвідувачем. Інші так ото… Приходили, читали якісь потрібні їм книжки дні три поспіль, і уходили.
Чесно кажучи, дівчина не мала гадки з чим це пов’язано. Можна було б подумати, що плата за вхід занадто висока. Але ж це самий центр столиці… Невже всі тут настільки бідні, що не можуть дозволити собі віддати два золотих за вхід? Чи нікому просто не цікаво відвідувати бібліотеку?
За хвилин п’ять дупління в повітря, Цай Ян прийшла до висновку що тутешні паничи вважали за краще мати власну домашню бібліотеку. А якщо в них не було якоїсь книги, вони просто замовляли її копію, яка в подальшому передавалась в сім’ї із покоління в покоління. У її батька наприклад була просто величезна купа різних книг, з яких спочатку через малий вік, а потім через заборону, А-Ян змогла прочитати лише нещасні дві штуки… З усього того тисячного різноманіття – лише дві!!! А все через кляту батькову заборону!!! Ніколи! Ніколи вона цього йому не пробачить!!
Наступні пів року життя в Цай Ян пройшли приблизно однаковим чином: прокинувшись, вона бігла на кухню й збирала собі в рукава ту їжу, яку кухарки, вже вивчивши її розклад дня, готували їй звечора і залишали на столі, потім тишком-нишком вибиралась за огорожу помістя і йшла до бібліотеки, де і проводила залишок дня.
Звісно, дівчина не кожен Божий день пропадала серед книг; якби вона так робила то перегоріла б вже через місяць. Тому час від часу А-Ян проводила день просто безцільно вештаючись по столиці.
В одну з таких прогулянок, коли вона блукала менш розкішними за центральні, вуличками, дівчина натрапила на доволі звичну для цих місць картину: кремезний мужик, судячи з фартуха на ньому – продавець, бив ногами згорнутого на землі калачиком хлопця і щось кричав про убогих бідняків що крадуть товар в чесного люду.
Хлопцю ж на вигляд було років дев’ять. Тощій і сухоребрий немов корінець, він, виваляний у вуличній пилюці та власній крові, з усіх сил закриваючи голову руками, терпів один удар ногою за іншим.
Цай Ян стало не по собі. Вона й раніше бачила як торгівці карали крадіїв, яких зловили на гарячому. І в більшості випадків це був або смачний такий пінок під дупу, або пару разів гримнуть палицею по спині, або жбурнуть каменюкою у ногу.
Так, звісно, з точки зору людини з двадцять першого століття подібні методи взагалі не є гуманними, однак Оленка дуже швидко змирилась з таким положенням речей. У решті решт, це устрій світу, частиною якого тепер є ї вона. Проте… Вперше Цай Ян побачила на власні очі таку жорстокість… І головне до кого? До дитини, хай би його чорті драли!!!
Навіть люди на вулиці почали неспокійно озиратись на таке звірство, але вступитись за хлопця ніхто явно не збирався. Бачте їхня хата скраю, і то звісно погано що таке коїться, але вони типу меблі, їх тут нема.
Терпець Цай Ян же, обірвався аж після другого побаченого удару ногою по дитячому тілу.
- Вибачте, пане, чи не здається вам, що забивати дитину до нестями, то вже занадто? – дівчинка підійшла ближче, всім своїм видом намагаючись транслювати ідеальну вихованість, достаток і впевненість.
- Не здається! – викрикнув мужик, повернувши голову до неї. – Ця паскуда намагалась вкрасти в мене товар! Якщо зараз як слід не провчити цього то згодом сюди й інші голяки припхаються!!
Ну, мотивацію продавця Цай Ян цілком могла зрозуміти. Нікому не хотілося б щоб єдина твоя можливість прокормити себе і родину накрилась через якихось маленьких голодранців. Однак вибивання ногами души з дитини А-Ян зрозуміти не могла.
- Я заплачу за нього, - вирвалося якось саме. – що він хотів вкрасти?
От не було ж тобі Оленка проблем на голову… Треба ж було вступитись за пересічну дрібноту з вулиці. Ні, звісно, стоячи перед мужиком який уп’ятеро більший за неї і паралельно дивлячись на розгубленого хлопця, одне око котрого було залите його власною кров’ю, Цай Ян ні про що не жалкувала. Навпаки, відчувала себе неймовірно крутою. Але побіситись у себе в голові на власні імпульсивні вчинки ну дуже хотілось.
У підсумку, торгівець витряс з неї чотири мідяка за нещасні три вкрадені яблука, які хлопець досі тримав у руках і прижимав до себе як найціннішу річ у світі, і відпустив їх обох, попередньо ще разок облаявши хлопака усіма словами які знав.
Примучено зітхнувши, Цай Ян допомогла побитому піднятись на ноги. Той виявився приблизно одного росту з нею і, на диво, зміг йти самостійно, майже без підтримки, хоча А-Ян думала що через травми, доведеться тягти хлопця на собі.
- Навіщо ти це зробила? – просипів він, насторожено зиркнувши у бік Цай Ян.
Дівчинка ж посміхнулась:
- І це перше що ти кажеш? Ха-ха, хіба не прийнято спочатку подякувати, а вже потім задавати питання? – А-Ян намагалась виглядати максимально мирно і безпечно, наскільки то взагалі можливо. – Але добре, не хочеш не дякуй, примушувати не буду. А щодо твого питання, то допомогла я тобі бо схотіла.
ЇЇ співрозмовник нахмурився:
- Ніхто не робить щось просто так…
Здається хлопець хотів ще щось додати, однак А-Ян опинилась швидшою:
- А я і не просто так допомогла тобі! Я допомогла бо захотіла. Це вже поважна причина для мене!
- Не розумію.
- А тобі й не треба, - весело прижмурилась дівчинка. - До речі, мене звуть Цай Ян, а тебе як?
- У таких дітей як я немає імені, - трохи знічувався він. - але мама завжди зве мене Хей Си1 .
- Хей Си, - спробувала на смак чуже ім’я А-Ян. – Напевно це дивно прозвучить, але тобі пасує.
У хлопця було чорне волосся, смуглява шкіра і такі самі чорні очі. Ну, одним словом звичайнісінький такий китаєць. Зовсім не дивно, що його, ймовірно не навчена грамоті мати, обрала саме таке ім’я для сина.
- Так, де ти живеш? Я можу провести тебе, щоб ти не втрапив у халепу.
- Вам не обов’язково це робити.
- Хах, а чому це ти раптом на «ви» до мене звертаєшся? Тіко но ж було на «ти»?
- Бо я чув твоє прізвище. Ти ж аристократка, так?
- Ну… - відвела погляд вбік А-Ян. Не очікувала вона що її прізвище виявиться настільки відомим, що навіть такий бродяжка буде в змозі впізнати його.- Є трохи…
- Тоді тобі буде небезпечно йти зі мною до того району де я живу.
- А до куди мені буде безпечно тебе проводити?
Розмовляючи зі своїм новим знайомим, Цай Ян безтурботно крокувала невідомими райончиками, паралельно запам’ятовуючи дорогу, щоб потім повернутись. Благо географічним критинізмом дівчинка не страждала.
Хей Си виявився не дуже балакучім; в цій ситуації воно й не дивно. Та А-Ян все ж вдалося дізнатись, що хлопець на чотири роки старший за неї – йому десять; в нього є молодший брат та мама яким він і хотів вкрасти яблука. Про батька він нічого не казав, однак щось підказувало дівчинці що він є, однак не все з ним так просто… Може пиячить десь по підворіттям, хто його зна… А ще, Хей Си виявляється не є безхатнім голяком! Ну, тобто, прямо він про таке не заявляв, однак в розмові згадав словосполучення: «в батьківській кімнаті». А що це означає? Правильно – що, певно бідне і зовсім невелике, але яке-ніяке житло в нього є.
Цай Ян сама й не помітила як вони дійшли до кінця останнього більш-менш адекватного району, а далі, через декілька вулиць розкривали свої колючі обійми бідність, бруд, вмираючі бідняки на вулицях, та величезна кількість кримінальніків. Як воно і буває зазвичай – чим далі від центру тим бідніші райони, тим менше охорони на вулицях і тим більше небезпеки для шестирічної дівчинки без жодного супроводу.
Далі Цай Ян не пішла би за жодних обставин; не в шестирічному дитячому тілі так точно. Тож прощаючись з Хей Си, вона швиденько, запхала йому в руки свій пакуночок з їжею на день. Цей благородний порив, в її голові виправдовувався тим, що хлопцю воно буде явно потрібнішим, а вона сьогодні й грабіжницький набіг на маєткову кухню влаштувати може, якщо голод зовсім до стінки припре.
Хей Си ж у відповідь на такий подарунок лише зробив підозрілу мармизу. Ніби Цай Ян йому не їжі, а добре замаскованої щуриної отрути видала.
І звісно ж, як і очікувалось, жодного слова подяки у свій бік дівчинка так і не почула. Хлопець лиш буркнув їй щось на кшталт: «бувай собі», повернувся и пішов геть. Грубіян. Ну хоч прощатись батьки навчили, й те добре.
Ще якусь мить А-Ян дивилась на його ненормально худорляву для дитини спину, щоб потім хіхікнути в кулак і теж піти до дому.
- 1буквально означає «чорний»