А-Ян знаходить вчителя

Минув тиждень за який Цай Ян і думати забула про того… як там його звали? Хей Си? Агх, байдуже. Весь цей час дівчина була надто зосереджена на виконанні «операції Сє Лянь», щоб ще запам’ятовувати імена пересічних бродяжок. Адже спосіб потрапити до королівського палацу сам собою не знайдеться. Нажаль.

Та як виявилось, зарано А-Ян викинула з пам’яті того худорлявого хлопця. Бо через тиждень після їх останньої зустрічи вони зустрілись знов. І головне як! Цей бовдур просто налетів на неї з-за повороту, збивши з ніг. Але мало того що вона сама болюче приземлилася на п’яту точку, придавлена зверху хлопчиною, так ще й як назло усі, вкрадені з кухні цукерки розсипались з її сумки по всьому тротуару!

– Правило п’яти секунд! – вигукнула дівчина жваво зкинувши з себе неуважного незграбу і кинулась підбирати розкидані льодяники.

Ошаленіло кліпнувши очима декілька разів, Хей Си прийшов до тями і теж став на коліна збирати цукерки.

– Гей! Я бачила як ти сховав декілька собі в рукав! А-ну віддай, вони мої!

– Не віддам! — хлопець підскочив на ноги. — Вони тепер мої! І взагалі, якого біса в твому гаманці дурні цукерки замість грошей?

– А це тут взагалі до чого? —дівчинка теж піднялась з землі  і прицільно подувши на останній льодяник піднятий з землі, кинула його за щоку. Лише потім її брови підлетіли догори. — Стривай. Ти що хотів мене пограбувати?

В ту ж мить все тіло Хей Си наструнилося мов пружина. В голові промайнула одна-єдина думка: тікати. Тікати, доки мале дівчисько не додумалось покликати вартових. Однак, отримана реакція змусила його нерозуміло завмерти на місці.

— Ха-ха-ха, яка ж невдала спроба! — ця дівка сміялась. — Ха-ха, я не можу!

Сміючись, А-Ян прикрила губи долонями, чи то щоб придушити до особливо голосні смішинки, чи то щоб не дати льодянику випасти з рота.

– Чого регочеш?! — зніяковіло гримнув Хей Си. — Знав би, що в тебе ні мідяка за пазухою пройшов би повз! Теж мені аристократка.

— Но-но, цукерки між іншим теж річ не дешева! Настільки не дешева що сумніваюсь що ти в свому житті мав змогу з’їсти хоч одну.

— Тц, стули пельку! Бісиш!

– Он воно як, а мені здалося що минулого разу ми потоваришували.

– Потоваришували?

— Ну, типу так? Не погано ж поговорили безтурботно прогулюючись вуличками міста.

— Безтурботно? Я був побитий і весь у крові

— Гм, вибач, це була іронія.

— Я не знаю цього слова.

— Ну, це слово означає засіб художньої виразності в мові, коли за зовні позитивним висловлюванням ховається висміювання або насмішка.

— …

Напевно слова яки вона використовувала щоб пояснити були справді складні для дитини.

— Ти не зрозумів, так? Тоді я поясню простіше. В цілому іронія це коли-

— Та замовчи ти! Я не питав в тебе що це

— Оу, напевно, твоя правда? Але невже тобі не цікаво дізнатись?

— І як знання що таке ця твоя «іронія» допоможе мені в житті?

— Ну, конкретно це може й ніяк, але ж є багато інших цікавих і корисних речей. Наприклад, на мою думку, знання про те як працює людське тіло могло б знадобитися будь-кому. Ось ти знав, що твоє серце розміром з твій кулак? Або що в дорослої людини цілих двісті шість кісток у тілі? Або що кожен день у нашому роті виробляється- Гей! Ти куди?

— Кудись туди, де тупі хвостаті дівчиська не розповідають мені усілякі дурні вигадки.

Цай Ян завмерла на місці, несвідомо потягнувшись рукою до свого пухнастого хвостика на макушці:

— Ну то й скатертю доріжка

Подумки побажавши більше не стикатися з цим голяком, Цай Ян пішла собі далі.

 ***

Та схоже, доля вирішила відкрито посміятись дівчині в обличчя. Минуло ще декілька абсолютно звичайних днів які А-Ян проводила по вуха зарившись у книжки. Аж як, прямуючи до дому, вона знов не помітила Хей Си тихенько шниряючого туди-сюди у натовпі. На мить їх погляди зустрілись. Він теж її побачив.

І в той момент в головах обох дітей пролунала одна й та сама думка: ігнорую його/її.

Відтоді дівчина почала помічати Хей Си в районах біля бібліотеки з періодичністю в декілька днів. Ви не подумайте, в жодному разі вони з ним ніяк не контактували, скоріше хлопець просто часто блимав на перифериї зору у натовпі людей або в виглядуючим з вузьких провулків.

Не будь А-Ян такою розумницею, а будь звичайною дититною, вона б могла і подумати що то за нею так ненав’язливо шпигують через зацікавленість, або Боже упаси такому в голову прийти, через симпатію. Але будемо об’єктивні: багатий район, багато багатих людей, багато багатих кишень в які можна засунути свою тонку дитячу руку і багато вузеньких провулків через які можна швидко накинути п’ятами. Гадаю, все й так зрозуміло.

***

Дні йшли за днями і з моменту першого походу Цай Ян до бібліотеки минуло вже більше пів року. Тобто, через чотири місяці А-Ян вже виповниться сім, а “Операція Се Лянь” все ще не зрушила ні на крок вперед. Не густо звісно, але найближчі роки два змінювати фокус з бібліотеки на щось інше дівчина намірів все одно не мала.

А ще була її родина. Було невеличке родинне свято на честь дня народження одної з її старших сестер і це стало одним з тих небагатьох разів, коли можна було побачити всю родину Цай разом. І вкотре за шість років тут, дівчина розуміла наскільки ж велика її родина. Рідні сестри, купа кузенів, кузін, дядечок та тіточок, бабусь і дідусів, і навіть дуже старий і сивий прадідусь був присутній. Близько п’ятидесяти людей були там і всі вони — були родичами Цай Ян… В минулому житті родина Оленки була досить маленькою. Були лише мама, тато і дві бабусі. Братів чи сестер у неї не було ні рідних ні двоюрідніх. Тому-то наявність такої юрби родичів була… незвичною. В поганому сенсі цього слова.

Бо в цій величезній родині зовсім не відчувалося любові.

І напевно для Цай Ян це як ніколи добре. Оскільки бажання здихатися з родини нікуди не поділось. А якби в цьому домі було любляче, затишно і тепло, піти звідси було б складно… Але це напевно така доля всіх реінкарнованих: народитись, вирости і ніколи більше не згадувати про існування матері та батька…

Та годі про сумні і складні речі! Адже ще в житті Цай Ян на постійній основі примаячився ніхто інший як Хей Си. Так. Всі ці пів року хлопак полював на гаманці в районі бібліотеки. Нічого не змінилося. Хіба окрім того що тепер худорлявий голяк сприймався дівчиною як частина її щоденної рутини.

Не те щоб вона прив’язалася до нього чи шось таке. Ні, однозначно точно не прив’залася, а скоріше… звикла. Звикла до їх повсякденного ігнорування одне одного, бо це було весело. Помічати його на вулиці і роблячи максимально зверхній аристократичний вигляд, проходити повз(і після, обов’язково перевіряти кишені на наявність всіх цукерок по своїх місцях.)

***

Пам’ятаєте, А-Ян колись казала що спосіб потрапити до королівського палацу сам себе не знайде? Забудьте. Знайшовся. Ну, звісно не те щоб прям зовсім сам собою… Частка роботи Цай Ян тут теж присутня, однак цей дідусь-головний-королівський-лікар і справді сам її знайшов.

Так от, про дідуся-королівського-лікаря. Дівчина вперше зустріла його, от несподіванка, в бібліотеці! Вона зачиталась анатомічним атласом настільки, що не помітила як незнайомий дід з сивою козячою борідкою, стоїть у неї за спиною вже хвилини дві.

Потираючи сиві вуса, дідунь уважно вдивлявся у зміст книги через маленьке дитяче плече. І робив він це до того тихо, як ніби передивився всі існуючи фільми про ниндзя, шпигунів, і ниндзя-шпигунів.

Саме тому несподівано почути прямо під вухом старий скрипучий голос, стало для Цай Ян вельми цікавим експірієнсом(досвідом). Підстрибнувши на місці, вона втупилася ошалелими очима в незнайомця і завмерла. Лише через декілька секунд мозок дівчини допетрав що в неї спитали чи дійсно вона розуміє все написане в такому складному тексті, чи їй просто цікаві картинки.

Отак, слово за слово, в дівчинки-самопроголошеного-генія і діда-з-козячою-бородкою зав’язалася доволі вмістовна розмова. Цай Ян швидко зрозуміла що цей старигань — то просто скажена кладязь медичних знань. Ба-більше він ніби ходячий лікарський трактат, бо та точність і впевненність з якою чоловік відповідав на її запитання змушувала Цай Ян затамовувати подих від захоплення.

Звісно ж впустити такий шанс обговорити з кимось розумним свої теорії або незрозумілості чи нестикування в підручниках, А-Ян не могла. Тому вмикнувши очі котика із Шреку на повну потужність, почала обережно вивалювати на дідуся одне питання за іншим.

— Чому болі у шлунку, в більшості, лікуються саме вічною травою, а не наприклад степним полином? Він ж більш доступий і дешевший?

— А чи можливо помістити людину в сон за допомогою голки, якщо встромити її прямо в спинний нерв? Ні? Чому це? В трактаті Чжан Піна про акупунктуру писалося що це можливо.

— І чому вічну траву називають вічною якщо росте вона лиш два роки?

Питань було неймовірно багато. Медицина цього світу хоча й була значно схожою з тим що вчила Цай Ян, та все ж значно різнилася. Взяти хочаб наявність в людей життєвої енергії, або можливість за допомогою тренувань створити в свому тілі золоте ядро, що по всім канонам можна класифікувати як новий орган. НОВИЙ, ТРЯСЦЯ, ОРГАН! Або здатність життєвої енергії передаватися від людини до людини, щоб, як приклад, пришвидшувати регенерацію чи послаблювати біль.

В минулому світі Оленка, хоча й була фанатом китайських романів, та ніколи не замислювалась настільки глибоко у концепцію даосизму і тим паче ніколи не підганяла все це під мірки реальної будови людського тіла… Але тепер… Угх, як же це дивно! Але неймовірно цікаво! Цікавий світ! Цікаві можливості! Цікаве все!

Дідусь, у свою чергу, був цілком відкритий до запитань різного ступеню розумності та ідиотизму. А-Ян могла спросити будь-що і він би дав спокійну інформативну відповідь на все. Ніколи ще в свому новому житті дівчина не була такою щасливою як зараз.

Але все хороше має звичку закінчуватись, а бібліотеки — закриватись на ніч.

З розумним дідусем довелося попрощатись.

Та, як виявилось, не на довго. Адже завтра вдень Цай Ян знов побачила його тут. І знов вони проговорили до самого закриття бібліотеки.

Дідусь нарешті представився як Ло Мань, однак А-Ян одразу ж охрестила його наставником Ло. Бо він вчить її? Вчить. Наставляє на «правильний шлях думок»? Наставляє. От і най буде зватись наставником. До того ж проти дід і сам не був.

Ось так і минуло близько тижня, кожен день якого Цай Ян щоранку бігла зі швидкістю комети до бібліотеки, де й чекала на наставника Ло, а потім вони весь день вчились і розмовляли, розмовляли і вчились.

Доки в один день наставник Ло не сів навпроти неї з підозріло серйозним виглядом, склавши руки перед собою на столі і не запропонував офіційно стати його ученицею. Тоді то й виявилось що дід він не простий, а В БУКВАЛЬНОМУ СЕНСІ ЦЬОГО СЛОВА ЗОЛОТИЙ!!! Не звичайний практикуючий цілитель, як раніше думала Цай Ян, а особистий лікар королівської родини! Тобто якщо Король, або Королева, або маленький Принц почувають себе не добре, то саме цей дідусь стає відповідальним за їх лікування. А в бібліотеку він прийшов лише для того щоб поповнити її полиці своїми новими підручниками, аж тут помітив А-Ян, і схотів затриматись на хвилинку. Як хвилинка перетворилась на тиждень історія замовчує, однак дівчина має теорію що це все через її геніальну геніальність на ку неможливо не звернути увагу.

Звісно ж Цай Ян погодилась ледь не одразу. На що наставник Ло лише поблажливо посміхнувся важно додавши що вона ще не знає всіх умов.

Та А-Ян згодна була прийняти все що б дідусь зараз не сказав. Попросить купу грошей за навчання? Пограбує батька але заплатить. Змусить її спочатку займатися брудною роботою? Сумнівно звісно що так буде, але вона зробить. Попросить віддати нирку на експерименти? Та хай забирає обидві!

Тим не менш все виявилось набагато-набагато легше. Від неї потребувалось лише швиденько зібрати свої пожитки і перебратись жити в медичний корпус королівського палацу. Наставник Ло розповів що в нього є й інші учні, і вкинув дуже багато попереджень що всі вони хлопці і вона буде там єдиною дівчинкою, чи погодиться вона з таким? На що отримував впевнені кивки.

Отож, запевнивши що сьогодні він поговорить з її батьками стосовно переїзду, наставник Ло відправив А-Ян збирати речі. Не обтяжуючи себе думками про те звідки дідусь знає хто її батьки, бо так би мовити «пробити її по базі» йому нічого не заважало, Цай Ян щасливим підстрибом попрямувала до дому.

І як гадаєте, хто міг трапитись їй на шляху? Ну звісно ж її головний улюблений голодранець Хей Си.

Першою думкою стало звичне: пафосно ігнорую, однак другою… А-Ян завтра поїде звідси. Через те, напевно, не зможе приходити сюди так часто як раніше… А можливо й взагалі не зможе.

Кинувши доволі складний погляд на Хей Си, сидячого в вузькому провулку, дівчина зітхнула, здаючись, і вперше з моменту їх останньої розмови пів роки тому, підійшла до хлопця.

Той здивовано подивився на неї. Мабуть теж не зрозумів з якого дива після місяців взаємного ігнору Цай Ян раптово вирішила поздоровкатись.

— Чого тобі? — буркнули Цай Ян у знак вітання.

— Я їду звідси, — пожала вона плечима. — вирішила підійти попрощатись.

— Думаєш мені є до цього діло?

— Звісно ні, але хоча б зроби вигляд.

— І не подумаю

— Як хочеш, а я хотіла поділитись з тобою цукерками на прощання.

Хей Се окинув її прискіпливим поглядом який так і запитував: «Ти ідіотка?»

— Ой, та знаєш що?! – А-Ян закотила очі. - Я підійшла тільки для того щоб потім не жалкувати що не зробила цього.

Миттю дівчина сунула руку в кишеню і дістала звідти великий мішечок цукерок. На роздуми і прощання з солодким пішло рівно пів секунди, через які мішечок вже опинився покладеним у долоні хлопця.

Цай Ян ледь стрималась від того щоб знов закотити очі, коли побачила яку мармизу зкукурудзив її співрозмовник, отримавши подарунок. Ані краплі вдячності на обличчі! А вона між іншим найцінніше від серця відриває!

— Не хвилюйся, вони не отруєні, — посміхнулась і відійшла на крок назад.

Вона попрощалась з Хей Си. І це трохи сумно, адже її шанси побачити хлопчину знов дуже і дуже малі. Такі безпризорні вуличні діти рідко доживають до дорослого віку, та й навіть якщо він доживе. Столиця Сянь Ле величезна. Куди там перетнутись двом людям протилежного соціального статусу.

Може здатись, що в цьому прощанні нема нічого сумного, адже Цай Ян взагалі не знала Хей Си, та й спілкувалися вони за весь час знайомства лишень два з половиною рази. Однак… Для Цай Ян цей вуличний голяк став чимось… постійним і звичним? Ну тобто як та сама людина з якою ти час від часу їздиш на одному автобусі на роботу. І ви навіть не знайомі, але кожного разу сідаючи у маршрутку ти несвідомо починаєш виглядати її. Кожен день ти бачиш як вона виходить на одну зупинку раніше за тебе, а в один  — ти не бачиш його взагалі. І починаються роздуми: може запізнився й  не встиг, а може сів у попередній автобус, а може у нього сьогодні вихідний.

Ну коротше, тонкий духовний зв’язок на рівні енергії всесвіту, зірок і всього такого. Пояснюйте як хочете.

Та вже завтра! Завтра у Цай Ян починається нове життя! Нехай вона буде жити в одній будівлі з хлопцями і тільки хлопцями. Та вона буде навчатись в Імператорського лікаря! В кращого з кращіх! Це точно найкращій день її життя.