На Янові, в теплому світлі тьмяних ламп, столи заповнювалися волоцюгами, анархістами й зрадниками, що стрясали повітря балаканею, хрускотом галетів, деренчанням консерв та горілки.
На відстані від всього цього, сидів і споживав вміст розкритої консерви сталкер-одинак. Одинак у всіх сенсах. Був він не нелюдимий, але до зайвих контактів з людьми і балачки не прагнув. Компанію йому складали лише могильний чорнобильський вітер і стеля свинцевих хмар. Від свого становища він не страждав, бо це був його вибір, який цілком влаштовував авантюриста. За те, звали його Вітром: як вітер пролітає він повз конфлікти та бесіди. Так, деякий час сиділи всі в цьому ламповому умиротворенні балаканини і захищеності, як раптом, через пустий гул п’яниць і роззяв, як грім серед хмільного неба почувся лютий крик:
— Ах ти, пес!
Пролунали звуки боротьби: борг, що випив, без тіні сумніву в правильності своїх дій, повалив на підлогу Свободівця і почав штовхати його. Натовп переполошився. Буяна за руки відтягли від побитого бідолахи, якого це ж збирання й підняло на ноги. З правого коридору, до зали, вбігли солдати і підхопили п’яного товариша з рук одинаків, і під крики загального обурення, понесли товариша по службі, кинувши перед відходом пару своїх незадоволених коментарів. Хтось сміявся з некомпітентності Долгу, а хтось і не годував. Вітру збентежило навіть не саме зіткнення боргівця та свободівця, до яких він звик, а той сир-бор, утворений на цьому ґрунті постояльцями станції. Він поспішив піти в підвальне приміщення, але й там уже почалося обговорення того, що сталося. У світлі лампочок, сталкери розсілися в коло і почали пліткувати:
— Ну і що з ним тепер буде?
— Та гадаю, виправдовує його Борг. У нього позиції зараз хиткі на околицях Юпітера. Через якісь п’яні вхідки, бійців не виводять.
— Триндець…
— Ага! Адже це не перший!
— А що, ще бійки були?
— Ні, не перший, кому бешкет прощають. Чули про злодія? Свободівець вкрав у Долга провіант серед ночі. Так якийсь розгляд у них йшов… Так от, злодія Свобода прикрила, відчитала тільки та й відпустила!
— Мда… І ті, й ті від рук відбилися! Як би це їхня війна не відновила!
— Ось ось! Думаю, на Північ треба валити! На Затон!
— Бач, куди рвонув! То там ці… Гопота місцева, бандюгани…
— Все одно. Там хоч ясно, кого бити – бандитів. А тут… на Янові…
У ці обговорення чвар угруповань, увірвався якийсь технік і повідомив про чутку про Викид, що буде завтра вночі. Ці чутки та сталкерські плітки втомили Вітра. Він ліг на старий матрац на відстані від інших сталкерських лежанок, щоб світло від лампи не заважало сну, накрився якоюсь тканиною, що лежала віддалік, і задрімав.
Настав ранок. Сталкери розійшлися околицями у пошуках хабара та за наказами угруповань, на які працюють. Янів затих. Обстановка вечірньої урочистості та розгульства після довгих ходок затихла. Вітер ходив по запорошених коридорах у світлі дрібних сонячних променів, що пробивалися через забиті вікна.
Коли наш інтроверт підходив до виходу, він зустрівся поглядом із двома одиначками. Ті, помітивши його, покликали до столу. Вітер замислився, а потім підійшов до дивного дуету. Той, що виглядав привітніше, обдарувавши Вітра широкою посмішкою зіпсованих від куріння зубів, привітав:
— Здрастуй, сталкере. Справа є, — він штовхнув плечем іншого.
— Схованка. Ми знаємо, де лежить сховок із гарним барахлом. Але шлях не близький. Підеш з нами, щоб прикрити спину – будеш у долі.
— Гра варта свічок? Скільки там барахла, якщо можна розділити між трьома людьми?
— Багато, — відзвався другий. — Сам знаю. Це була схованка моєї групи, ось тільки, після кількох останніх ходок, від них залишилися тільки ріжки та ніжки. Чого добру даремно пропадати?
— А він тоді хто? З твого гурту? — Спитав Вітер, вказавши на усмішку.
— Ні. Він теж доброволець, який вирішив не пропускати куш. То ти з нами?
— Дайте подумати… — відповів Вітер.
— Не поспішай. Тут нікого немає, тож, конкуренції ніякої.
Вітер, як згадувалося раніше, контактувати з людьми не любив, але звучала справа солідно. Роздуми довго не тривало:
— Я згоден.
— Оце справа! — Сказав перший, струшуючи речі зі столу в рюкзак. Я Баран, він – Зуб.
— Вітер.
Вітер подорожував без нічого, і речі збирати йому не довелося, а дует одинаків мав усе потрібне на руках. Тепер, уже тріо, вийшло з Янова і вирушило на південний схід, на пошуки горезвісної схованки. Вітер, Баран і Зуб йшли величезним сухим полем, знебарвленим сталевими хмарами, що поглинули сонце. Раптом, Зуб вирішив розірвати важку тишу.
— А Ви звідки?
— Яка тобі справа? — Спитав Баран.
— Ну, коли ми діємо разом, було б непогано пізнати одне одного краще, — відповів Зуб.
— Коли поділимо хабар, розбіжимося. Який сенс? — Скептично спитав здоровань.
— Ну, якщо труднощі зустрінемо, простіше працюватиме в команді. Зона вона така: любить дивувати. — Баран промовчав. — Хм. Ось ти. — вказав Зуб на Вітра. — Якого жирного мутанта, ти завалив?
Вітер ковтнув, він сподівався, що його супутники розговоряться між собою, і йому, за традицією, залишиться тільки тихо йти слідом.
— Я… убив кровососа. На болотах.
— Так-так… а де ти був, коли топтав Зону?
— Так… Кордон, Болота, Свалка, Агропром, Бурштин, Радар, Могильник… Прип’ять трошки облазив…
— Нічого собі. Видно, досвідчений. А що за Могильник? Я про нього не чув якось…
— Так, галявина це. Туманом покрита. По ній тварюки бродять, їх лісовиками звуть. Вона між піонерським табором та Темною Лощиною.
— Ось бачиш, Баране. Вітер - людина балакуча, а ти тільки бурчати і можеш, — Баран невдоволено зітхнув. Зуб закотив очі. — А я ось, у Рудому лісі був. Там звірів повно. Звідти на Радар забрів, коли Прорив почався, а там, і до Околиць Юпітера не далеко. Мені знаєте, яке тварина попалося? Почуєте – не повірите. — Баран уперше зацікавлено повернув голову у бік Зуба. Той, помітивши його цікавість, скривив обличчя в грайливій усмішці і почав: — Я, на Радарі значиться, у розпал Прориву, з ще парою джентельменів, зупинився в покинутій споруді. Призначення не пам’ятаю, та й пофігу якось. Залишилися ми на нічліг: розвели багаття, повісили чайник, відкрили тушонку… Ну, всі справи, загалом. Отож, прокидаємося від дивної ходьби, дивимося: один із наших оскачурився - жмур. Та ще й так акуратно: доки спав, йому артерію розкрили. Він і звуку видати не встиг. Почали ми огляд будівлі, і бачимо: по стіні тварюка повзе, худа, як мученик, і з хвостом. Очі на викоті і в різні боки зирять, а вздовж хребта – гребінь кістяний. Повзає воно по стіні, на пазурах. Ми вогонь відкрили, але того ж дня звідти звалили. Вірите?
— У Зоні всяке буває… — сухо обізвався Вітер.
— Ну, а чого не вірити? Стільки лабораторій у Зоні, звідти й лізуть ці тварюки, — сказав Баран. Раптом, по траві пролунав чийсь крик. Усі троє насторожилися. — Пригнулися, — скомандував він, сховавшись у кущі.
Інші послідували його прикладу. Трійця визирнула з високої сухої трави в яр, звідки долинала лайка. У порослі, злаками поглибленні землі, стояли двоє людей: одиначок, що сховав руки за голову і схилився над тілом іншого вільного сталкера, а навпроти стояв Довговець, що спрямовував автомат у бік волоцюги.
— Ви нас обікрали, падлюки! — Кричав Довговець.
— Та не ми, твою матір! — Таким же тоном відповів одинак.
— Ти хочеш приєднатися до друга?
— Та чорт забирай, правда не ми!
Довговець прицілилися в голову бідолахи. Баран не витримав, вибіг із кущів і розстріляв тирана. Його тіло впало на сухий ґрунт, що невдовзі засирів від крові.
— Не стріляй! — Захищався одинак.
— Спокійно! Все гаразд, ти в безпеці, — заспокоїв його Баран.
— Чорт, дякую, — потиснув йому руку і обібрав тіло другого.
— Ти хто взагалі? І чому той борговець хотів тебе вбити? — спитав Зуб.
— Я - Дуб, а той Катувальник. Думав, що це ми поцупили у Долгу продукт на Янові. Зовсім з розуму вижили ці вояки!
— Ага, — підтвердив Баран. — Хоча, Свобода цих чортів ще тримає.
— Та вони тут всі такі! — Вигукнув Зуб. Дуб, ще раз подякував своєму рятівнику і попрямував до дороги, а тріо продовжило шлях. Якийсь час компанія йшла мовчки. Лише шум вітру і шелесту рукоподібних дерев, що росли в долині, заповнював тишу. Розірвати її, звичайно, зголосився балакучий Зуб: — А що Ви думаєте про те, що сталося? — Баран і Вітер знизали плечима. Зуб задумливо потер щетинисте підборіддя: — А Ви на чиєму боці? Борг чи Свобода?
— І ті й ті неоднозначні, — озвався Вітер.
— Ну, Борг зовсім поїхав кукухою, свідками чого ми й стали, — сказав Баран.
— Ну, Свобода теж гарна! — кинув Вітер. — Ви чули про злодійство? Я ще чув, що вони й іншими сумнівними справами промишляють.
— Це чутки! — Пояснив Баран. — А Борг на наших очах людину вдарив! А міг би й двох!
Баран, зрозумівши, що він якось надто активно підвищує голос, затих.
— І все ж таки, — продовжив Вітер. — І Борг і Свобода мають рацію і не мають рації по своєму. Я сказав би, що вони не об’єктивні: у них у всіх ситуаціях один підхід: знищувати\захищати Зону, а інших варіантів вони і не розглядають, що ні тим, ні іншим - погоди не робить.
Баран щось невдоволено буркнув, а Зуб розумно кивнув Вітру. Сонце вже пройшло стадію Зеніту і почало впевнено опускатися на горизонт, багря променями поля, що йдуть, якими йшли герої.
— А ось і завод! — Переможно крикнув Баран, вказавши на вершини споруди вдалині.
Червоне Сонце вже тонуло в сухому листі дерев, що служили кордоном неба та полів на горизонті. Його вечірні промені облизували старий дах заводу. Могутні вершини цього залізобетонного титану височіли над усім зонівським простором. Юпітер, навіть будучи ушкодженим відходом епохи Радянського Союзу, що виявлялося в руйнівній рослинності, іржі та загальної нецілісності стародавніх конструкцій, вселяв страх. Навіть кістки цього велетня, обгризені часом, не втратили жодної крихти колишньої величі. Трійця дійшла до цього пам’ятника Радянської архітектури та промисловості, якими рясніла вся Зона.
— Куди нам далі рухати? — спитав Зуб, оббігаючи поглядом старі конструкції.
— За мною, — озвався Баран.
Чоловіки побрели асфальтом, порізаним і обвитим зоновськими травами, і зайшла у високу будівлю. Далі, вони пішли темними коридорами і ввімкнули ліхтарики. Вузькі тунелі заповнювалися бульбами павутиння в кутах, товстими шарами пилу на стінах і палючим аномальним пухом на стелі, звідки він звисав, змушуючи сталкерів виявляти додаткову обережність під час руху. Двері вже зовсім згнили, а металеві елементи їх конструкцій поглинулися багаторазовою іржею.
— Вхід десь поряд, — сказав Баран. - Стоп! Чуєте?
Баран зупинився і замовк. Інші наслідували його приклад. Звідкись лунала луна кроків. Зуб подивився на Барана, запитуючи про це мімікою, але той лише знизав плечима. Шлях сталкери продовжили з максимальною обережністю - навшпиньки. Дійшовши до кінця коридору, вони посідали біля вибитих дверей, звідки, схоже, лунала луна. Усі вимкнули ліхтарі. Баран подав знак Зубу, щоб він провів розвідку. Зуб акуратно визирнув у дверний отвір. Кроки наближалися. Раптом коридором промайнуло: «Все чисто. У Східному крилі нікого немає. Огляну Північне». Кроки почали посилюватися до сталкерів у укритті. Усі завмерли. Баран дістав автомат. Кроки були біля самого отвору. Баран розгорнув автомат. Світло ліхтаря вдарило прямо по дверях, що лежали перед героями. Баран метнувся в отвір і зробив удар прикладом. Тіло впало. Трійця ввімкнула ліхтарики та навела їх на невідомого. Перед ними в непритомному стані лежав…
— Довговець!? Якого хрону!? — проревів Зуб.
— Він із кимось говорив по рації. Їх тут кілька, — зауважив Вітер. — Якого біса вони тут забули? Про це ти нам не казав, Баране!
— Я не знав, що ми їх тут зустрінемо! — Виправдовувався той.
— І що нам тепер робити? — Запанікував Зуб. Тут, з-за рогу, звідки вийшов борг, викралася ще одна постать і відкрила вогонь. Сталкери, перебираючи лайку, поспішили повернутися до свого укриття. Зуб зловив пару куль і впав на підлогу, спершись на стіну:
— Вони на роздоріжжі між східним і північним крилами! Сюди! — Прокричав у рацію нападник.
— Куди ж ти нас завів, криса? — Закричав на Барана Зуб.
Їхню ідилію перервала автоматна черга боргівця. Вдалині почувся біг підкріплення.
— Скільки їх тут? — Заволав Вітер.
Баран, ігноруючи крики та паніку сопартійців, закинув у отвір гранату. Довговці переполошилися і під характерні вигуки відпустили. Баран же, вигравши час, пустився на качок на початок коридору.
— Ти куди, погань! — зЗкричав на нього Зуб, гаруючи шприц із знеболюючим.
Він спробував підвестися, спираючись рукою об стіну, але зірвався, впавши на двері, що лежали прямо перед отвором. Це була вразлива позиція, і Зуб, відхопивши кілька автоматних обойм, помер, розпластившись у багряній калюжі. Граната не вибухнула. Баран викинув неробочу, щоб налякати ворога. Вітер, не маючи кульових поранень, уже більш ініціативно підвівся з укриття і пішов за Бараном, петляючи дорогою, щоб не потрапити під кулю. Обидва сталкери відбилися від боргівців. Баран сповільнив біг. Вітер наздогнав його і збив з ніг, приставивши ножа до сонної артертії. Вітер притис лезо до сонної артерії. Холодна сталь приєдналася до пульсуючої ковтки.
— Добре-добре. Я зі Свободи. На заводі схованка Боргу. Ми мали охорону відвернути, щоб мої почали штурм з іншого крила.
— Ах ти, собако! Знову, ну ось, знову Ви з Довгом собачий хрін поділити не можете! Та ще й одинаків як гарматне м’ясо кидаєте. Виродки Ви всі!
Вітер заніс ножа і пірнув Барана в стегно. Баран завив від болю, а Вітер, схопивши вирушену ним у падінні рушницю, побіг коридором. За спиною він чув лише те, як боргівці наздогнали Барана та завершили справу.
Сонце вже село. Вітер сподівався, що цій історії кінець, як зірки, поступово почали гаснути, а темне нічне небо залилося кров’ю. Викид. Вітер, лаючи Зону, за відсутністю Викиду, повернувся на горезвісний завод, де закрився в першій кімнаті, що трапилася, і забився в кут, де, здається, задрімав, а може впав у стан шоку по крики вмираючих птахів, грому і пострілів з криками в протилежній частині Юпітера.
Наступного дня, коли буря і звуки битв угруповань вщухли, Вітер підвівся і з абсолютною обережністю пройшовся заводом. По кутках лежали тіла, а по підлозі, в калюжах крові, що згорнулася, лежали гільзи.
Вітер вийшов з Юпітера, побачивши воістину страшну картину: у річках крові купами лежали понівечені пострілами та вибухами тіла бійців Боргу та Свободи. Сухе осіннє листя, як кораблики, плавало цими багряними морями. Ця кривава мазня нагадала моторошну картину, написану душевно-хворою людиною, яка володіє тільки червоною фарбою і збоченим баченням композиції. Вітер подивився на це поле різанини і сказав:
— Знову. Знову це відбувається.Знову вони знаходять зайвий привід повирізати один одного пачками. Зона - це якийсь салат із маргіналів та катів. Це ніколи не скінчиться. Ці конфлікти та винищення вічні… Ця пора ніколи не скінчиться… Це вічна пора…
Пофілософствовавши, чоловік пішов кривавою стежкою на Янів, подібно до вітру, що просто є свідком усього сущого. Ця історія – як життя. Вона сповнена бруду, крові та жорстокості, і, часто, позбавлена сенсу, і залишається тільки спостерігати це і відвертатися від цієї частини людської натури, догляд якої, мабуть, ніколи не вдасться застати.
