Боляче

Ейса більше не хвилює, що тече з його очей та стікає щоками вниз – сльози, кров чи ще що. Насправді, Ейсу здається, що це почуття його провини, тому що воно пече, жахливо пече, роз’їдаючи шкіру гірше… гірше чого?

Ейс не може дихати, він втягує повітря всередину, проте воно наче кудись дівається, замість потрапити в його легені. Це змушує Ейса збитися з думки; слова розбігаються так само, як і крізь пальці витікає сила кричати.

А кричати, насправді, хочеться страшенно.

Плече Луффі під ним дрижить, проте Ейс більше не має змоги поглянути у вічі свого меншого брата. Все, на що його вистачає – це тримати очі розплющеними та говорити. Все, що не встиг сказати раніше, все, за що його горло здавлює залізна рука провини, і все, про що він точно хотів би говорити за десятки років потому.

Не зараз, не поспіхом, захлинаючись кров’ю, яка змішується зі словами та болем. Не коли Ейс навіть не може зрозуміти, де саме його болить, тому що серце стискається надто сильно, а нутрощі печуть надто жарко. А вже по тому – коли хтось з них точно знайшов би жаданий великий куш та став королем піратів, коли б вони, втративши кінцівку або й не одну, сиділи б за однією барною стійкою, розповідаючи кожен про свій шлях.

Шум навколо нього змішується та витончується, і згодом Ейс, здається, не чує більш нічого. Першим його покидає слух. Після напруженого спостерігання за битвою, це здається йому благословенням; але він сильніше – з останніх сил, насправді, що лишилися, - чіпляється за задерев’янілого Луффі правою рукою.

Ще ні. Ще трохи.

Я ще сказав не все.

Вмирати боляче.

Ейс думав, що вже був мертвим до цього, коли безпорадно спостерігав за тим, скільки всього віддавали за нього. За його порятунок, за життя того, хто навіть не знав, чи мав право жити, маючи в венах саме цю кров.

Ейс думав, що помер, коли здався, коли відмовився боротися.

Ейс помирати не хоче.

Він вибачається. Вибачається лише кілька раз, хоча хочеться сотні. Вибачається перед Луффі, перед Попсом, перед командою.

Пробачте, пробачте, пробачте.

Ейса роздирає від болі, діра в його тілі відчувається неправильно, неприємно, несправедливо. Але у нього навіть не має сил подумати «За що?».

Він був приречений ще з самого свого народження. Чи не так?

Ейс не заплющував очі – він добре це знає, - проте перед ними стоїть темрява. Зір покинув його слідом за слухом. Ейс тільки відчуває, що його маленький брат вже давно не дихає, і його губи кривляться в посмішці, яка не видає жодного звуку.

Ейс не хоче помирати. Не хоче помирати так.

Ейс бачить темряву, проте відчуває, як його вже відсутній зір застеляють сльози.

Він не хоче, проте помирає. Життя покидає його швидко, починаючи з ніг, доходячи до живота, а згодом топлячи по шию міцних обіймах смерті.

- Дякую… що любили мене, – зривається з його губ, щоб він більше ніколи не почув чужих криків агонії.

Бо він не заслужив.