Епізод 1: Романтизуй життя

«Але від білої кахлі віє холодом, 

від дверей небезпекою, а від нього самого смертю»

 

Було дивишся за пройдені дні, і згадуєш, що півроку тому все було досить добре. Елементарний часовий аналіз.  Так і тут. Двоє друзів, майже братів, багато часу проводили разом. Але Юнгі відчував, що незважаючи на їхнє довге знайомство в якийсь момент став надто залежним від настрою, бажань, смутків Кіма. Він і раніше постійно потакав йому, бо бачив в Техьоні крихкого парубка. Емоційні проблеми, наївність і щирість до світу, навіть, коли той моторошно лицемірний у відповідь.

Цілком притаманно йому, він вирішив уникати проблеми зараз. Щось змінювалося, проте, хіба це має впливати на його життя? Ігнорування почуттів не здавалось чимось не логічним. А цілком відповідним ситуації.
Туга стала новим і постійним почуттям, а час Юнгі був сповнений якогось дивного натхнення, муза, то тяжке покарання, особливо коли ти її уникаєш. Така сильна закоханість для нього, просто стала дивницею, — наздогнала, спантеличила, і порівняти не було з чим. Інші думки блякли, «знебарвлення» стало першим симптомом.
Бувало, що його починало різко морозити, а голова йшла кругом, іноді, йому кололо всередині, між ребрами, ніби штик дротом. Він сіпався. Все це особливо часто траплялося в присутності його друга, який не повинен був бачити. Старший просто не дозволив би йому бачити, що з ним щось не так…
— Трохи захворів, втома сильна, але заснути не можу,— сам не знає, але сподівається, що застуда.
— Я піду куплю тобі чай,— посміхається відверто, хватає сумку і виходить з кімнати. Він купить ще й солодощів. Можливо, чай це просто привід їх купити. Міну стало здається краще від відчуття турботи. Типова реакція.
На самоті, він розстібнув кофту. Було складно взяти глибокий подих. І йому сперло дихання на секунди.
Квіти з’явилися не так давно, взагалі, Мін думає, що у нього все відбувається аж надто швидко. Якісь зведення в інтернеті запевняють, що так і має бути. Але він ставить телефон на блок і кидає його в бік, у купу праних, але не розкладених по шухлядах речей.

Спочатку ти просто починаєш відчувати слабкість, може кидати в легкий жар, це триває не так довго, так само вважається, що це єдиний оборотний етап, який він, ймовірно, сплутав зі звичайною втомою. Це викликає найбільший відчай. Закоханість руйнує раціональність. Біда у тому, зо більшість людей просто не здатні подумати, що кохання може викликати в них проблеми. Вітання з Аідом на тому березі не входить у відомі романтичні сюжети в фіналі історій любові.
Потім рослини починають маленькими проростками огортати внутрішні органи, їм вистачить декілька місяців, щоб довести будь-яку людину до жалюгідного стану, а далі вже як пощастить. Саме зростання рослин визначає, наскільки болісно все пройде та як швидко закінчиться. Півроку з ханахакі це межа, а Юнгі приблизно вважає, що з самого початку, з перших симптомів минуло вже більше двох місяців, а може, трьох? Скільки ще тижнів його тіло витримає?
А найцікавіше в цьому всьому, тебе банально паралізує почуття любові і чим сильніше воно, тим безповоротний процес. Юнгі потонув у цих почуттях, що вже не видно жодних обрисів, не чутно на глибині ніяких звуків, крім усюдисущого імені та образу Кім Техьона.

— Хьон, т-ти… — молодший придивляється похиуро, і зовсім не наївно запитує, лише у голові невдало підбирає слова, поки зачиняє за собою двері, — вмираєш?
Юнгі швидко відвертається, голосно ковтає невелику грудку лисття, яке перемішалося з кров’ю і слиною, і перетворилося на в’язку жижу, так що це було максимально гидко. Він закриває долонями дно раковини і дивиться на іменинника, що увійшов до нього, і, переконавшись, що той зачиняє двері на клямку, чого по неуважності не зробив він сам, набирає більше повітря для вдиху. Невилика побутова помилка ставить його у положення хаотичного підбору виправдовувань, добре, що він сам з його спокійним обличчям, та відсутність подиву в характері не видає ні засмучення, ні роздратованість, нічого, що в такі моменти би відчувалось типово.  Серце лише стрибнуло ніби і вмазалось у ребра, що він почув поштовх грудей, а потім трохи швидше звичного б’ється. 

Кім міг би почути це, якби не панікував, але він не чує, в його думках лише Юнгі, який схиляється над раковиною і терпить хворобливі спазми, викошуючи дрібні пелюстки. Це виглядає, як щось дуже болісне та моторошне, та й таким є. Юнгі мовчить.

— Я якось бачив, як хтось сильно кашляв, теж від пелюсткової хвороби, а потім приїхала швидка. Я гадаю, що у той момент, коли його заносили в швидку, він  просто був мертвий, Юнгі, — той почав нервувати, коли вимовляв це, бо легко уявив такий сценарій з Міном, через звичку до емпатії. І це не було приємними думками, що видавав і зрив голосу вниз по нотах тембру, бо старший був йому занадто і звичнодорогий. Тим паче, щоб той зараз так ганебно міг померти. Та картинка, про яку говорить Техьон, була нещодавно в його житті з хлопцем із сусідньої вулиці. Спочатку, до нього долітали тільки чутки про те, що той нерозділено закоханий у свою наукову керівницю в університеті, Кім думав, що це просто вигадки аджум, поки не побачив виснаженого хворобою хлопця на зупинці, той дивився на темні квіти в руці, а потім посміхнувся. Здається, він сам розумів, що то кінець. Не хочеться побачити такого ж скаліченого, пригніченого, морально і фізично вбитого Юнгі.

В цілому, емоції молодшого, окрім цього розумового потрясіння, були помножені через вплив алкоголю, тому виглядало так, ніби він грає драму на сцені якогось французького, радиційно жанрово романтичного, театру. Його слова звучали підготовано, не так природньо.  Або просто Юнгі не міг повірити в реальність того, що відбувається, приписуючи Те зайву театральність, ніби це переконає його мозок думати про все як про постановку. Він не мав жодних переваг в тому, аби демонструвати жалюгідність становища. 
— Техьон! — рикнув Мін і схилив голову. — Кім Техьон заспокойся, заплющ очі. Я не помру зараз. Я ж прийшов до тебе на свято, як я можу вмерти, дурнику.
Він говорить монотонно з хрипотою, тягнеться до задньої кишені, щоб ковтнути трохи антидоту, дорогі пігулки, але так у нього є шанс хоч до лікарні встигнути, у разі чого. Він користується що молодший закрив очі. Швидко тягне таблетку в рот, схиляється над раковиною і п’є воду прямо з струменя, так що комір його футболки стає трохи мокрим, бо краплі стікали по підборіддю та шиї. Він поспішав і пив не дуже акуратно, та й зазвичай воду з крана так жадібно і не п’ють, але тут виходу немає.
— Зачинив?— Він не хоче залишати за собою слідів, а ще більше не хоче, щоб молодший виявив, що це за квіти. Тоді розмови не уникнути. 
— Так, —  він вдихає носом повітря, і вдається ніби схліпує, а Мін завмирає на пару секунд, тому що зараз молодший занадто беззахисно виглядає, ще молодше за свої роки, навіть не віриться, що сьогодні він став ще на рік старший і тепер його потрібно сприймати зовсім як дорослого. Грізне дев’ятнадцять, і Юнгі намагається переконати себе, що той не дитина. 

Але від білої кахлі віє холодом, від дверей небезпекою, а від неї самого смертю. Чекає та повільно підходить. Впирається руками в груди Кіма і продовжує йти, а той незграбно човгає ногами, поки не впирається попереком в пральну машину. Юнгі робить ще пару кроків, скорочуючи відстань між ними, потім ще ближче, поки зовсім не притискає  Кіма.

— Піднімися,— Мін ніби керує молодшим, а той просто звик слухатися того, хто допоміг йому так багато разів і вишукував з неймовірних колотнеч, і той підхоплює його, аби тільки допомогти сісти на пральну машинку. Що не так просто, вважаючи, що молодший як мінімум вище за нього, і спирає руки на коленях, так як робив, коли хотів, щоб молодший уважно слухав і розумів турботу слів, але потім трохи розсуває бедра за коліна і стає між, а потім міцно обіймає. Хіба вони так раніше не робили? Вони ж часто обіймалися. Але так близько… Міну зараз це було необхідно, хоч хлопець і ходив по межі. Стало боляче, він тримається що б не закашлятися, таблетка не дає квітам розпускатися, але це не скасовує загального нездужання, а коріння нагадує про своє існування. Юнгі тримається що б не заплакати коли його ніс виявляється десь у виїмки ключиць Техона. І вже не від болю у тілі.
— Постараюся не померти,— додає він, адже вже не в чому не впевнений, минуло дуже багато часу, утопічно вважати, що становище Юнгі стане кращим. А молодший знов схлипує, обіймає у відповідь, повільно водячи пальцями для заспокоєння, цей рух він підглядав у бабусі, веєром пальці гладять шкіру, перебором подушечок. Якщо це і не буде сьогодні, але «не сьогодні» не означає ніколи. Багатьом чудово відомий алгоритм, за яким все проходить.

— Мені так шкода…— пошепки, все вже зрозуміло і Кім готовий побити до напівсмерті, а може навіть більше того, хто винен у цьому, того, хто вбиває таку дорогу йому людину.
— Мені потрібна допомога,— Юнгі торкається шиї молодшого своїми губами, бо не в змозі підняти погляд, та й опиратися цьому своєму пориву теж,— якщо раптом зі мною все закінчиться погано, нехай Хосок буде першим, хто зайде до моєї кімнати, він зрозуміє. Я залишив багато брухту, які не має побачити родина, чи хтось.  
Техон видихає від лоскоту дихання Міна на шиї, а всередині щось стискується від такої несправедливості. Чому йому не можна це зробити? Хіба його місце лише передавати інформацію у передсмертному проханні?  З іншого боку, раптом щось таке є в квартирі Міна, що повинен знайти і побачити тільки Чон, йому все одно прикро це чути, бо старший знає, що він поліз би туди першим. Вловити останні відлуння сутності старшого. Проте, тут його пронизує здогадка і Техьон стискає рубашку старшого, закусивши губу, аби не йокнути від подиву.

З якого часу взагалі бариста з їхньої улюбленої кав’ярні отримав такі привілеї? По-перше, отримати, як він здогадується його дублікат ключей, копирсатися в речах, може отримати якийсь нотаріальний доказ, чи останній лист… чи що там роблять в таких випадках? І чому Техон взагалі допускає у своїх думках це жахливе «якщо все закінчиться погано». Це максимально не правильно. Тож він закусує губу ще більше. 

— Це не допомога.

 — Насправді ти дуже проблемний, знаєш, але я хочу ще раз привітати тебе, бо ти дуже сильний і можеш багато чого змінити, винести і навчити інших,— відходить від теми, посміхається, прикриває очі і стискає в руках сіру толстовку. Так, з Кімом завжди були одні неприємності, хоч це… навіть не його вина, по суті. 

Юнгі вже звик до думки, що може померти через цього хлопця, але незважаючи на небезпеку, обіймає його, твердо вирішуючи, що піде відразу після виходу. І одразу піде до лікарні, щоб дізнатися про операцію і якнайшвидше позбутися почуттів. Може дійсно, смерть не є результатом якого він прагне. Він зможе і далі ходити на роботу, читати новинну стрічку, і навчиться реагувати на світ наново. Юнгі не один рах бачив людей, які проходять через труднощі адаптацій, кріз терени суспільного тиску і власного не сприйняття його.  

Бажано з побічними. Що б ось так само байдуже дивитися на світ як раніше, а не шукати скрізь відлуння Кім Техена, його запах, ходу, щоб не думати «він би це хотів купити на вечерю», йдучи до магазину. Що б не торкатися пальцями подарованих молодшим речей, коли зовсім погано, не одягати вкрадену у нього толстовку будинку, фантазуючи, що стягнув цю річ із полиці в шафі, яка належить її коханому, і ще десяток, навіть сотня таких «що б», що пронизують будні хлопця, останні місяці. Мін хоче стати фригідним у цьому плані і ніколи більше не хвилюватися про взаємини, почуття любові, тим більше, взаємні,— я не помру, але хочу себе здихатися.