Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Миргород — маленьке містечко, але миле й затишне. Навіть річка своя є й стільки оздоровниць. Щоправда, Корнелія взагалі не знає, що тут робити більше дня, але відпочивати приємно. Відпочивати їй подобається.
Дівчина спирається ліктем на плече Фобоса, нахиляється до нього ближче, заглядаючи в уже рідне обличчя. Проводить кінчиками пальців по неголеній щоці.
– Що?
Вони сидять серед кущів троянд, і пахне так солодко. Дівчина усміхається, ховаючи носа у коморі його сорочки. Парфуми в Фобоса дорогі — нотки дерева, мускатний горіх.
– Навіщо ми сюди приїхали? Нічого робити.
– Подивитися на відому миргородську калюжу, ти сам скиглив, що хочеш.
– Нічого я не скиглив.
Ну так, виїдав мозок всього-на-всього десь тиждень, що «можна було б заїхати й у Миргород, бо ці люди такого напридумували».
Корнелія мружиться, треться лобом о його щелепу, притуляється ближче. Добре так. Добре. Спокійно.
– Ти знав, що тут є павичі?
– Якісь дивні, бридкі, землі створіння?
– О, та припини, вони дуже схожі на тебе. Пішли.
Корнелія тягне його за собою. Павичі огороджені парканом, лежать собі на травичці, дивляться на людей, як на ідіотів.
– Ти порівняла мене з великою куркою? Правда? Корнеліє…
– Ну подивись, отой, білий, ну точнісінька версія тебе! А поруч — Седрік.
У Фобоса, здається, сіпається око. Він закриває обличчя долонею.
– Я втоплю тебе в Хоролі.
– Не втопиш. Тримай, посвисти трохи.
– Що?
– Посвисти-посвисти.
Фобос із дитячим захопленням дивиться, як починають клекотати птахи на тихий звук спеціального свистка. Вони розпускають хвости й крила, білі, зелені, сині, майже чорні пір’я.
Тихо шелестять липи.
Корнелія раптом розуміє, що нарешті віднайшла спокій.