Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Корнелія дивиться на іржаву воду, що тече з іржавого крану, потім переводить погляд на бідне дзеркало, що забагато бачило.
З дзеркала виглядала успішна захисниця всього живого. Успішна, бо жива. Досі. А зараз у неї відпустка й Фобос на шиї.
Точно. Фобос. Їх запхали в одну машину, подумати тільки. Молода Корнелія давно б засудила всіх і все, покричала б трохи…
Корнелія здригається від огиди, закручуючи кран і нарешті виходить з туалету при заправці. Двері скрипять, і на неї одразу звертають увагу — якийсь хлопець курить і відливає прямо в кущики.
Дівчина поспішає це забути.
– Все нормально?
Фобос сидить у тіні під черешнею, повертає до дівчини голову, розгублений і занадто земний. Корнелія, навчена молодшою сестрою, бачить, що щось не так і напружується.
– Нде?
– Що ти вже зробив?
– Нічого, жінко, що вартувало б твоєї уваги.
Корнелія стоїть ще трохи так, пильно стежачи за мімікою колись короля. Знизує плечима, поправляє лямку сарафана. Переводить погляд на горизонт — поля, поля, поля. Під ногами земля аж кричить “вирости щось”, “тільки побажай, я відгукнусь”. Корнелії тут подобається. Щоправда на вулиці така жара, що, здається, кросівки скоро оплавляться. Пахне резиною.
– Купити тобі хот дог?
– Я не голодний.
– Ну дивись, нам ще їхати й їхати.
– А як називається це дерево?
– Черешня. Сподобалася?
Фобос киває якось невпевнено. Поправляє комір сорочки, прикриваючи червоні плямки від соку.
Корнелія усміхається.
– Я зараз спитаю чи можна їх зібрати. Сиди тут.
Фобос трохи буркотить, коли дівчина наказує підсадити її. Стискає стегнами чужу шию, відчуває вузькі долоні вище своїх колін. Серце збивається з ритму.
– От так. Зараз помиємо їх і можна їхати. Машина мала вже трохи охолонути.
Фобос знову просто киває. Гойдаються срібні кілечки на його шляпі, сонцезахисні окуляри сповзають на обгорілий ніс. Чоловік поправляє їх повним грації рухом. Без мантій і загрозливої обстановки він ще нічого такий.
Корнелія пирхає і сама себе журить. “Нічого такий” — це красень, що засліплює очі!
Дорога на Полтаву стелиться шовковою стрічкою під колеса орендованої машини. На радіо грає щось зі старого року. Корнелія хитає головою в такт, підспівує.
За вікном — ідилія мирного життя. Попереду — Полтава, старовинне місто. Поруч — занадто тихий Фобос.
– Знаєш… у мене було багато квітів, – він починає говорити, коли вони проїжджають вже Лубни. – Тут теж багато квітів. І я вирішив, ну.
– Що? Кажи швидше, поки я тебе не прибила.
– Зібрати букет, – видушує з себе Фобос і кидає їй на коліна букетик з фіолетово-білих квіточок.
Корнелія тихо хихотить, потім починає реготати майже до сліз. Зупиняється обережно на з’їзді з траси, упирається лобом у кермо. Її всю трусить.
– Та що з тобою не так? Припини!
Фобос сидить червоний-червоний, крутить між пальців черешню.
– Це картопля, дурнику.
– І що?
– Її не збирають на букети.
– І що?!
– Дякую.
Корнелія стискає його зап’ясток. Фобос червоніє ще більше. Пирхає. І залишається задоволеним.