Просто

Санджі деколи незручно знаходитися на власному кораблі.

Тільки не в тому плані, що йому там не подобається, зовсім ні, радше… йому ніяково, коли він стає свідком певних речей, які явно не призначені для чужих очей та вух.

Санджі, насправді, все розуміє та багато з чим може змиритися, та й бурчить або сердиться на щось тільки жартома – хоча про це не обов’язково знати іншим, - але капітан часом відверто вводить його в ступор поведінкою, яку неможливо ні зрозуміти, ні переварити.

- Лу-ффі! – лунає придушений голос Зоро десь з палуби Санні, і Санджі не може нічого вдіяти з бажанням визирнути з кухні.

Здавалося б, давно пора вже звикнути до голосного та жвавого капітана, і Санджі, в принципі, майже це вдалося; але саме його зв’язок з Марімо не вкладається в голові, порушує всі норми і правила, укладені в голові.

Картина відкривається знайома: Луффі лежить зверху на розпластаному Зоро та весело регоче, охопивши того всіма кінцівками та вклавшись лівою щокою на груди. Вони лежать якраз боком до Санджі, тому він може розглядати скільки влізе задоволене обличчя Луффі – коли він нарешті замовкає, закриваючи рота, то все одно світиться посмішкою від вуха до вуха.

Знову ж таки, Санджі здається, що він піддивляється за чимось непристойним, хоча він просто не здатен відвести погляду від того, як Луффі гойдається на чужому тілі від вдихів-видихів Зоро, і як сам Зоро зовсім не протестує такій наглості. Навпаки, замість того, щоб відштовхувати, Зоро повністю розслаблений, ба більше – він підводить голову та дивиться на Луффі. Можливо, за Санджі говорить його уява, але в очах Марімо ніжність?

Губи Луффі рухаються, але він шепоче, тому Санджі нічого не чує. Він ніяково повертається до кухні, коли Зоро повільно скріплює власні руки у Луффі за спиною.

Вони так схожі на пару, що він майже заздрить.

 

Намі звикла відноситися до всього так спокійно, як тільки можна, навіть – особливо – до витівок Луффі та Зоро. Вона знає, що ніколи не зрозуміє повністю, які у них стосунки – у капітана та першого члена команди, - тому що вони знають один одного найдовше та довіряють найбільш сліпо. Ледь не на рівні інстинктів.

І тому, спостерігаючи з містка, як Луффі, чимось захопившись, випадає у воду, вона навіть не хвилюється. (І ні, це не вона зривається з місця, щоб підбігти до бортика). Тому що Луффі до води все одно не долітає, встигнувши зачепитись за борт, і тому що Зоро, якого не було в полі зору ще буквально секунду назад, одразу ж з’являється поруч з явною готовністю пірнути за ним.

Попри те, що все гаразд, Намі бачить, як Зоро супиться; але одразу ж розслабляє лице, коли Луффі підлітає з-за корабля, потрапляючи в його руки.

Нічого нового, Луффі завжди тактильний, та завжди має до когось причепитися, бо інакше йому тяжко всидіти на місці; але саме від таких моментів у Намі перехоплює подих, коли Луффі весело викрикує «Хехе, піймав!», та зціплює ноги за спиною Зоро, а руки - на шиї.

- Які ж дурники, - зітхає Намі та спирається на лікті, м’яко посміхаючись.

День відчувається неправильним, якщо Луффі хоч раз не повис на Зоро, думає вона, коли Зоро перекладає руки, щоб підтримати чуже положення.

Зрозуміти характер їх відносин, насправді, не важко, проте коли Намі бачить, як буквально на очах пом’якшується обличчя Зоро, поки він дивиться на Луффі – думаючи, що ніхто не помічає, - Намі думає, що цим стосункам варто так і залишитись неназваними. Без жодного ярлику чи підтеми.

Просто Луффі і Зоро, які можуть забути про весь світ навколо, коли знаходяться поруч один з одним.

Намі прикриває рота, щоб не випустити тихого «Ой!», та відвертається, коли Луффі обхоплює обличчя Зоро та тягнеться ближче. Деякі речі все-таки не призначені для чужих очей.

 

Усоппу здається, що йому деколи ввижаються дивні речі.

Проте він протирає очі, а картина Луффі, який протягує очевидно найсмачніший шматок м’яса Зоро, не зникає, а залишається на місці.

Ні, не те щоб Луффі ніколи так не робив, проте Усопп, певно, ніколи не звикне до цього. Або, принаймні, не звикне, що найчастіше Луффі радо ділиться саме з Зоро – а той приймає, і все це виглядає настільки природньо, що Усопп трохи втрачає відчуття реальності.

Він озирається на інших, можливо, він єдиний знаходить це все трохи дивним, але ні: ложка Чоппера завмирає на півшляху до його рота, а Санджі поспіхом встає, бурмочучи щось про те, що треба принести десерт для Намі-сан.

Все це триває не довше хвилини, яка навіть не відчувається ніяково – всі решта навіть спокійно продовжують їсти, наче нічого й не сталося, й Усоппу навіть трохи соромно.

Адже Луффі та Зоро постійно такі, постійно сидять так близько, щоб їх коліна торкались, та постійно в унісон їдять так, наче за ними хтось женеться. Пора б і звикнути, хитає головою Усопп, повертаючись до своєї тарілки.

То що з того, що вони поводяться дивно, зрештою, а хто тут з них нормальний, правда?

 

Зоро не може позбутися враження, що на нього постійно хтось дивиться, при чому цей хтось постійно інший. Не те, що його це бентежить, просто він не зовсім може зрозуміти причину, адже він, наче, не робить нічого, за чим треба було б стежити.

Зоро сидить всередині воронячого гнізда, спершись на щоглу спиною, поки Луффі – поруч, на бортиках, звісивши ноги. Луффі, звичайно, не впаде, а як і впаде, то нічого йому не станеться, але Зоро раз у раз розплющує одне око, щоб глянути, чи він ще на місці, чи вже кудись дівся.

Тут на них точно ніхто не дивитиметься, наче намагаючись зрозуміти, звідки вони взагалі такі взялися (клятий кухар), або чому вони просто розляглися посеред палуби посеред білого дня.

Тому що.

А чому б ні.

Так, раніше він і сам губився, коли Луффі раптом ліз до всіх обніматися, проте це ж Луффі – тому що тут дивного? Зоро не проти, насправді, можливо, йому навіть це подобається, адже так він точно знає, що Луффі в його руках, а отже нічого з ним не станеться, і від цього навіть спокійніше.

Немає нічого, з чим Луффі б не справився, але все ж Зоро надає перевагу його безпеці.

- Зоро-о, - лунає зовсім близько, і Зоро розплющує очі, щоб побачити, що між його носом та носом Луффі заледве сантиметр. Луффі виглядає одночасно радісно та знуджено.

Зоро розпрямляє ноги та розставляє руки в сторони – і Луффі швидко залізає на нього, ховаючи обличчя на його плечі. Це вже звичка, Зоро за стільки часу вже з легкістю розуміє кожен відтінок свого імені, яке злітає з вуст саме Луффі; і зараз він легко погладжує чужу спину, відчуваючи широку посмішку на шкірі.

Йому настільки тепло, що майже жарко, і він теж не може втримати звичний вираз обличчя, піддаючись слабкій посмішці. Луффі постійно творить щось неможливе, особливо з ним, тому зазвичай нетактильний Зоро сам шукає дотиків Луффі, щоб заспокоїти тіло і душу.

Луффі багато, але ніколи не занадто, і Зоро деколи здається, що все довкола втрачає свої барви, віддаючи їх повністю одному Луффі. Зоро і сам віддав би йому все, що завгодно; проте зараз він тільки (майже трепетно) втримує чуже обличчя в своїх ширших долонях, і заворожено дивиться в чужі очі.

- Подобаюсь? – питає Луффі, на що Зоро повільно гладить його щоки великими пальцями та майже невагомо видихає:

- Так.

- Ти теж мені подобаєшся, Зоро, - щиро відповідає він, та, поки Зоро не встиг нічого відповісти, цілує його.

Зоро думає, що сьогодні надто сильно припікає сонце, і через це він плавиться – а зовсім не через гарячі губи на своїх власних та не через чужі пальці, що чіпляються за його волосся.

Зоро думає, що, в принципі, якщо Луффі байдуже на погляди, то і йому теж.

 

А Луффі – це просто Луффі.

Його не хвилює, як його поведінка може виглядати зі сторони, і не хвилює чужа думка з цього приводу, адже Луффі просто любить Зоро.

І все.