Марена

Вона була схожа на ніч, яка приходила в його світ, коли він страждав від кохання, яке давно повинне було промайнути, але ніяк не минало. Вона прилітала до нього вітром, холодним і морозним, таким, якого більше ніколи він би не відчув на своїх руках і щоках. Вона була сльозами, сповненими його перших та останніх надій. Вона була його карою, словами, що раніше не сказав. 

Вона була його карою небес, роком життя, яке він став ненавидіти. Вона приходила до нього та несла у своїх блідих руках квіти. Оберемки тих польових квітів, які бачила на полях, коли гуляла край міста його Життя. Дівчина в білому, як наречена. Тримала в руках оберемки квітів, даруючи запах весни, а також вона забирала у нього всі болі і страждання. Він знав, що то тільки так здавалось, що не було нічого в тому неймовірного. Ім’я їй - Смерть.

Солодка омана, яка злітала з її холодних губ, розбивалась на друзки. Серце в грудях у неї не билось, там були тільки зорі, і перші снігові буревії. Її душа була глибока, що вмістила в собі світи, яких він позбувся так несподівано, так різко. Бачити зорі і небо в карих очах ставало страшно, але він наливав їй солодкого вина, дозволяючи спостерігати за ним. він згадував, що у волоссі її були крихкі смарагди останнього літа. В його місті Життя вона могла бути ким завгодно, вона спокійно спостерігала за ним, повільно крокуючи. А коли її тонка рука стукала у двері його квартири, то він знав, що то є вона, і тому відкривав Смерті, яку згадував у снах.

Вона заходила до його домівки легким вітром, який приносив запах квітів. Її чорняве волосся розвіювалось, а біла весільна сукня підкреслювала красу, яка була притаманна їй. У неї був непоганий характер, вона була холодною і спокійною, на губах була легка посмішка, наче у нареченої, яка була щасливою, коли помирала на своєму весіллі. Хоч ім’я у неї було, але вона називала себе Мареною. Не найкраще ім’я, але їй воно підходило. Полель знав її, добре і так, що міг би про неї скласти пісні та легенди.

Марена або, як її прозвали в його місті Життя, Мара спускалась на землю як нічна птаха, накриваючи людей і всі поля своїми крилами, які ховали в собі смутки й жахи людей. Вона була темною, страшною і холодною, але вічно вона приходила саме до нього, щоб поглянути на сонячне обличчя, відчути любов і заздрість. Мара заплітала його коси, вплітаючи в них сни, де вона існувала іншою, і він сам ставав іншим.

Полель любив її руки, її блідий місячний лик, який ніс в собі сховані надії. Він дарував їй поцілунки, зігрівав її холодні руки, думаючи, що зможе зігріти їх. Вона часто говорила, що у нього золоті коси, такі, яких вона б хотіла мати.

Мара лежала на його руках в тій білій сукні, і тільки зараз він бачив, що зіткана вона була з зір, які були на небі. Зорі спліталися між собою, вимальовуючи картини, він міг читати зоряне небо на її сукні. І тільки зараз він помічав, що прозора тканина вимальовувала її фігуру. І Полель не міг відпустить її, не міг і все.

Слова його зіткані із правди й чесноти, його дотики берегли розбиту на друзки душу. Марена ластилась до його теплих долонь, наче кішка, а потім цілувала їх. Вона називала його сонячним богом, хоча він не був сонячним, а звичайним. Так, він кохав свою любу Смерть, запускаючи її в місто Життя, даючи право забирати тих, кого хотіла, кого треба. Марена любила його не тільки за добро в серці, а й за те, що він не відвернувся від неї, залишаючи її з місяцем.

Світла і темна вона ставала тільки його, коли ніч приходила, ховаючи в собі людські душі. Вона несла душі на небо, де кара чекала їх за всі зроблені раніше гріхи. А Полель відчував, як кара небесна поклала сиву голову на його плече. Він не відмовлявся від Марени. Ніколи життя не давало йому стільки кохання, як зараз. Вони говорили про світ і любов, яка ховалась під місяць і зорі, поки самі не засинали.

Він грав їй на сопілці. Мелодія була схожа на шелест трав, вона відносила її душу туди, де було тепло, де вона ходила босими ногами по землі, зігріваючи свої мрії в блакитних тканинах, що падали з неба до її долонь, до тієї землі. він грав її пісню буття, ту, яку вона ніколи б не забула. Марена відкривала карі очі, і в них тонуло сонце, а він спостерігав, потім цілував бліді губи, які так любив.

Він любив її пісні. Полель чув її тонкий голос, який нагадував струну, що натягувалась і різко обривалась. Вона співала пісні про світле почуття, про те, як її душу зігріває кохання, поки на землю падав перший сніг і танув на літнім сонці. Вони гуляли поруч з Полелем, і вона співала про нього пісні.

Побрались вони під зорями, коли заснуло. Тільки карі очі тримали його на землі, щоб не відлетіти в небо, тільки біла сукня із зір, яка стала кобальтового коліру, що пасував до її темного волосся. На голові її був вінок із полину і любистку, вони квітами спадали на сукню і прикрашали темну тканину. Полель подарував Марені колосся золотавого жита і трохи яскравих макових квітів. І знову вона лежала на його колінах, співала пісень і тягнула руки до неба, просячи щастя, щоб її кохання було вічним.

Мара подарувала Полелю сову, яка розказувала дітям вночі казки та лякала грішників, які несли нещастя на землю, по якій хоч раз ступала засмагла нога Полеля. І вона знову заплітала його волосся, золотаве і таке сліпуче, як сонячне проміння, вплітаючи туди м’яту і руту. А руками вона протягувала до нього червоні кетяги калини, наче дарувала йому свою плоть, своє серце. Вона роздавлює калину і соком малювала на долонях знаки долі.

Місто Життя знало, що хазяїн покохав темну і страшну Марену, але місто прийняло її, стало для неї другим рідним домом. Марена ставала більше людяною, вона віддавала себе Полелю, а він віддавав свою любов їй, так він лікував її. Він лікував її як міг, він грав пісень, і сопілка не замовкала, вона голосною мелодією опускалась на землю, а на волосся Марени падав перший сивий туман. І туман той ставав прикрасами, які любив він. Прикраси на її волоссі були його подарунком на вічне життя.

Вона брала свого чоловіка під руку і вела у чисте нічне поле, де квіти п’янили запахом свободи. Марена знімала своє вбрання і ставала до Полеля спиною, розправляючи чорні, як нічне небо, крила. Вона просила зламати, вирвати й спалити їх, але він не міг. Він зняв свою сорочку і вирвав своє крило, біле і чисте, як перший сніг, а потім обережно вирвав крило своєї дружини. Тепер у неї чорно-білі крила, і в нього такі самі крила. Так їх союз скріплявся вірою сердець і подарунком небес. Полелю не треба нічого більше, крім того, щоб пригорнути оголене тіло Марени до свого серця, і знову цілувати шовкову шкіру. Вона дарувала йому палкі поцілунки, не залишаючи плану для того, щоб відступити.

Ім’я їй було - Смерть. Солодка і не загадана раніше, вона п’янила коханням душу Полеля, вона дарувала йому себе, так само як він дарував їй своє кохання Вічності.