Світло

Знову темрява. Цей чорний океан страждань набрид адепту. Чи є сенс боротися далі? Він втратив усе. Неспокійні душі, які досі не можуть відправитися в небуття, колишуть в’язку темряву, хапаються чіпкими руками за тіло, тягнучи все глибше. В образах тих нещасних обличчь, які кричать про допомогу, Сяо бачить своїх друзів. Вони охоплені лютою кармою, впиваються нігтями в лице, намагаючись розідрати себе на шматки, аби не відчувати той нестерпний біль. Боляче. Сенсу немає. Йому не втікти з цього хаосу, він заслуговує на таку смерть. Якша прикриває очі і в останню мить бачить мерехтіння, ледве помітне сяйво затягує безодня. Він впізнав у цьому силуеті Етера. 

— Етере! — темрява неспокійно заколихалася. З кожним рухом ця чорна смола затягує все глибше. — Скажи моє ім’я! Поклич! 

Душі зміями обвивають кінцівки, душать шию. Адепт набрав повні груди повітря, щоб крикнути дужче, але смоляста рука перекрила йому рота і потягнула на дно. Сяо безрезультатно намагається вирватися з цих оков. Єдине, що бачить в останнє – великі пухирі повітря, які повільно здіймаються до поверхні, сутності кружляють навколо і зміями шиплять: 

— Ти зас-с-слуговуєш на це! Помри! Помри! Помри! 

— Йому, здається, знову сняться жахіття, Етере, швидше йди сюди він тебе гукав! — маленька дівчинка мечеться між ліжком і хлопцем, бентежно махаючи ніжками в повітрі. Але він зупинився в проході і сперся на одвірок. Мозок мов намагається пробити череп, він болісно пульсує, через різкий прилив крові. В очах рябить різними кольорами, хочеться сісти. Мандрівник тримається за голову, повіки набряклі, через недостатню кількість сну і не хочуть відкриватися. Не треба було так підриватися, але крик маленької напарниці не на жарт налякав його. Вона знову підлітає до нього, хапаючись маленькою ручкою за сорочку. Етер сів на краєчок ліжка, взявши адепта за руку, тихо прошепотів: 

— Сяо, чуєш? Все добре, я поряд. — він ніжно погладив великим пальцем чужі кісточки на зап’ясті. — Сяо! 

Нестерпний біль. Ось зараз повинно закінчитися повітря, відчуття провини давить на грудну клітину, ламаючи всі ребра. Заслужив. Кінець повинен бути скоро. Крізь кубло неупокоєних проривається промінь. Сяо не очікував знову побачити світло. Але Етер є тим самим світлом для адепта. Він наче розрізає темряву, пітьма навколо нього розсипається в пісок. Довга біла сорочка, наче невагома, виглядає так, мов світиться, вона надає хлопцеві ангельську форму. Обличчя мандрівника занепокоєне, він відкрив рота і крикнув: 

— Сяо! 

Якша з рваним вдихом сідає, ледве не стукаючись лобом об голову Етера.

— Архонти, нарешті! Я вже подумав, що ти душу Селестії вирішив віддати. — видихає Етер, у нього замучений вираз обличчя. — З цим треба щось робити.

— Вибач. — Сяо ніяково відсунув ковдру і рівно сів, дихання трішки заспокоїлось, але через холодний піт, сорочка липне до тіла. 

— Я знаю, спіть разом! — Паймон незадоволено подивилась на втомлених хлопців, складаючи руки на грудях, — а що, подивіться один на одного! Виглядаєте напів мертвими! Обіцяю, це залишиться між нами, тим паче, мандрівник рідко буває в Лі Юе, тому будете встигати сумувати один за одним хі-хі.. 

— Паймон. — Етер ніяково повів плечем. 

— Що? Паймон все бачить! Якщо ви закохані, то проблеми немає, я до цього нормально ставлюся, — вона довольно левітує зі сторони в сторону, — може Етер нарешті виспиться, бо у нього поганий сон, а Сяо перестануть снитися жахіття, бо в таких випадках йому допомагає тільки Етер. 

— Мені все одно. — Сяо назад лягає на ліжко, боковим зором помічаючи вираз обличчя мандрівника, — якщо тобі буде комфортно, то лягай. Немає сенсу приховувати, вона б все одно дізналась. 

— Паймон просто хоче собі окрему кімнату. — Етер сідає на ліжко, знімаючи капці, — тоді лети в особисту спочівальню.

— Хі-хі, на добраніч, молодятка! — Паймон вилітає з кімнати, ледве зачинивши важкі двері. Її супроводили незадоволений видих напарника і байдужий погляд адепта. 

— Дякую. — Сяо посувається, звільняючи місце для хлопця, піднімає руку, щоб той підповз блище, і обіймає. 

— Неочікувано. — Етер приймає запрошення і лягає поряд. Сон швидко затягує обох. Для мандрівника адепт – єдине створіння в цьому світі, якому нічого не треба від нього. Єдиний, хто мовчки постоїть поряд, коли втомлений, бо по іншому не вміє підтримувати. Єдиний, хто допоможе тільки крикни його ім’я. Ранкове сонце, яке приносить легку прохолоду.

— Ти моє світло. 

— Ти моє також.