Кожне пробудження завжди було наповнене відчуттям сили, неначе сам Ра допомагав Рамзесу зводитися на ноги, щоб правити величним Єгиптом. Вічна і прекрасна перлина Нілу. Рамзес не знав, чому боги обрали його стати частиною їх родини, подарували йому довге правління, але так і не подарували йому спадкоємця. Так, звісно, він не був бездітним, але Нефертірі… чи могла вона стати після нього правителькою? Ніколи до нього не правили Єгиптом жінки, і, як би йому не хотілося, він розумів, що не зможе залишити по собі свою доньку. Страх охоплював його душу від двох думок. Перша, що її просто вб’ють, після його поховання, а друга, що, навіть, якщо він знайде їй достойну пару, все одно вона не вбережеться від того, що рід на ній перерветься. Йому потрібен був син. Конче. Негайно.
Він добре пам’ятав, коли прийшов до Імхотепа за порадою. Сміх сказати, такий молодий, майже вдвічі молодший від свого фараона, жрець був мудрим не по літах. Неодноразово приходив до нього Рамзес за порадою, часто прикриваючись тим, що ходить радитися з богами. Ні, спочатку так і було, Рамзес навідувався до храму, Імхотеп входив у транс, і питання вирішувалося, чи хоча б ставало ясніше. Невелику хитрість жерця фараон помітив випадково. Імхотеп, перед кожним своїм ворожінням пив таємні настоянки, що пахли солодко та пряно. Його Шкіра ставала блідою, а очі закочувалися так, що Рамзес був впевнений, що назад вони не повернуться. Але, кожного разу все закінчувалося добре. Правда, після таких трансів жрець був висмоктаний, виснажений, висушений, знесилений… Коли ж питання здавалися простими, логічними, над якими просто варто було подумати та кинути на них свіжим поглядом, Імхотем не торкався пійла. Просто прикидався, що робить ковток, фактично імітував розмову з богами, бо і сам міг допомогти фараону.
Спершу Рамзес розгнівався. Порадитися йому було ні з ким окрім дочки, тож він відправився до Нефертірі.
– Ти уявляєш, він обманює мене! – Рамзес ходив взад-вперед у покоях Нефери, відчуваючи себе чи то зрадженим, чи то обманутим. Важко було стримувати почуття, що збурювалися у грудній клітці. – Він не питає у богів, він…
– Він сам дає тобі поради, – Нефертірі звелася на ноги, повільно та обережно, бо тримала на руках смолисто-чорну кішку, що вже давно не спала, а просто прикидалася, щоб господарка не випускала її з рук. Рамзес похитав головою, слідкуючи, як тварина його доньки поводить вухом, зацікавлена розмовою.
– Як він сміє? – фараон буквально спаленів, незадоволено похитавши головою. – Він думає, що має право підміняти волю богів своєю?
– Він рятує тебе, – Нефера була спокійна, як і її улюблена кішка, яку вона розмістила на вишитій подушці. Та звела голову, незадоволено міряючи господарку зеленими очима, а потім знову опустила її, примружившись.
– Рятує? Мене? – сказати, що слова дочки шокували його, то нічого не сказати. – Я не розумію, до чого ти хилиш, Нефертірі.
– До того, що не можна так часто пропадати у храмі, – завірила його та, що навідувала служіння Хатор щоденно. – Ти не можеш турбувати богів так часто, і Імхотеп не може, бо рано чи пізно вони перестануть йому відповідати. Невже ти про це не думав? – вона посміхнулась йому відкрито, м’яко, так, як колись посміхалася її мати. Це розбивало йому серце. Чому Хапі пішла так рано? Чому боги не подарували їм більше часу разом? Чому не дозволили їм народити спадкоємця?
– Ні, я не думав про це, – Рамзес зізнався і відвернувся до величезного вікна, ледь запнутого світло-сірими фіранками, – але це так мене заспокоювало… кожного разу, після моєї розмови з Імхотепом мені ставало все ясніше, зрозуміліше… Він надзвичайно розумний юнак, – це також довелося визнати.
– Верховний Жрець просто не має права бути дурнем, – Нефера накинула на плечі нову, вишиту спеціально для неї, накидку і почухала свою улюбленицю за вухом. – Ти можеш стратити його за обман. Віддати на поталу Махтанові, адже ти бачиш, що вони з Імхотепом ладнають чим далі, то гірше. А можеш заручитися підтримкою сильного і розумного союзника.
– Ти дуже схожа на свою маму, ти це знаєш? – Рамзес підійшов ближче до доньки, і руки його опустилися на плечі Нефери. Вона посміхнулася, хитрий погляд з-під довгих, підфарбованих вій. Так, ці очі кольору бурштинової смоли були точно очима Хапі.
– Ти говориш мені це щоразу, коли я кажу щось розумне, – вона дражниться, але в голосі її вчувається любов і зовсім трохи суму. Нефера не знала своєї матері, зовсім не знала, у неї навіть короткого спогаду не лишилося, але вона дуже любила, коли батько порівнював її з нею. Адже таким чином вона ставала ближчою до іншої частини себе, – але зараз я б і правда хотіла, щоб ти прислухався до мене, – вона погладила руку батька, наче контакт повинен був переконати його ще більше. – Скажи Імхотепові правду, відкрийся, що ти все знаєш, – вона робить паузу, задумується, і між брів її пролягає ледь помітка зморшка. – Налякай його трохи, щоб не думав, що має право обманювати фараона, але потім дозволь йому давати тобі поради, ти тільки виграєш від цього, повір мені.
Рамзес повірив. І дійсно, отримав у своєму Верховному Жерцеві не лише найліпшого порадника, але і власного духовного провідника. Імхотеп знав, коли найкраще звернутися до богів, коли почекати. Він вишукував з книг часів батька його батька обряди та хомодаї для ще тіснішого зближення з богами. Саме завдяки йому браслет царя-скорпіона було не просто захищено, зараз Рамзес достеменно знав, чим саме була небезпечна ця реліквія, і чому покоління його пращурів берегли її так палко і насторожено. Він навіть почав задумуватися, що Імхотеп міг би стати ідеальним намісником. Звісно, він дуже важко сходився з Нефертірі, але, можливо, якби він зробив так, щоб вони бачилися частіше… Коли він спробував натякнути Імхотепу, то жрець заледве не вдавився виноградом. Рамзес тоді обурився, образився, і навіть стратою пригрозив. Бо ж як то, відмовлятися від його доньки! Але Імхотеп швидко змінив його гнів на милість, з легкістю пояснивши, що жерці не зрікаються того єдиного, що стає важливим для них у житті — милості богів. То була втрата, так Рамзес приймав це саме як втрату, як повну неможливість скласти частини мозаїки, що так гарно підходили одна до одної. Але тепер, коли він чекав на свою нову дружину життя більше не здавалося йому важким, а сам він наче почувався молодшим.
Саме для того, щоб не лише почуватися молодшим, але і справді стати ним Рамзес і направлявся до Імхотепа. Анксунамун. Його дружина повинна була скоро перетнути межі міста, щоб назавжди увійти в його палац, покої та життя. До цього моменту він повинен був підготуватися як слід.
– Мій володарю, – Хегет рушив до нього через дві лінії жерців, що якраз починали затягувати ритуальну пісню на честь Бенебджедета, того, хто керує Ба, – все готово, – він схилився так низько, що здавалося, що його лиса голова ось-ось торкнеться землі.
– Де Імхотеп? - Рамзес звів брови до перенісся, йому не хотілося починати обряд зі сварки чи невдоволення, але, хіба він фараон, не вартий того, щоб Верховний Жрець зустрічав його особисто?
– Він готує ванну, – Хегет так і не посмів вирівнятися, щоб звести очі на намісника Ра на землі, – зараз не можна відірвати його від процесу, інакше нічого не вийде. Він старається заради вас, мій володарю.
Фараон помітив як жрець починає тремтіти. Страх викликати незадоволення сонцеликого Рамзеса був надзвичайно потужним. Фараон скривився. Він ніколи не відрізнявся гнівом, чи бажання завдавати комусь болю без крайньої на то необхідності. Меджаї його так само були, якщо і не миролюбні, то справедливі, невже Хегету було чого боятися? Чи це просто Рамзес так звик до Імхотепа, що вважав себе ледве не рівним йому, що така покора та улесливість були йому огидні. Він ще хвилину дивився на Хегета, мовчав, слідкуючи, як тремтіння тіла його ставало все сильнішим. Цікаво, а якщо він зараз скаже йому віддати своє життя, він це зробить? Не вагаючись? Без жодних сумнівів? І чи буде це щиро, чи вся любов його підданих базується виключно на страху? А тоді… чи може він себе вважати хорошим володарем?
Рамзес заглибився у свої думки настільки, що не помітив, як Хегет зник, а на його місці виросла струнка, впевнена фігура Імхотепа. Жрець вклонився фараонові, нарешті виводячи його з трансу власних думок. Рамзес здригнувся і роззирнувся, чи не помітив хто його розгубленості, але жерці били поклони й співали, не спиняючись ні на мить. Нікому було спостерігати за фараоном, і навіть Імхотеп удав, що нічого не помітив. Жрець зміряв його допитливим поглядом.
– Ваш одяг доведеться зняти, – голос його був глибоким, низьким і мелодійним, а зіниці розширені настільки, що погляд його міг би з легкістю налякати кого завгодно, – я просив вас одягнути щось просте, – він кивнув на розшиту золотими нитками накидку, – хіба вам не буде шкода коли така краса згорить?
– Вона згорить на честь Бенебджедета, хіба можу я шкодувати? – Рамзес посміхнувся.
Так, Імхотеп і його практичність. Фараон до цих пір дивувався, як Верховний Жрець був готовий заощаджувати для нього кожну монету. Марнотратство, що було притаманне усім жерцям, здавалося, ніколи не торкалося чола Імхотепа. Цікаво, це була така близькість до богів чи він просто вдало відігравав свою роль? Нефера сказала б йому, що він хвилюється дарма, але він і не хвилювався. Так, цікавість.
– Ми ніколи й нічого не шкодуємо для наших шелимів, – Імхотеп на цих словах омив обличчя зітканим з молитов повітрям, прошепотівши кілька строф хвалі Ра. – Я проведу вас до басейну, все готово, лишилося лише зануритися у воду та віддатися святим рукам Бенебджедета, – він повів долонею в бік, де у світлі факелів та курильниці мінилася і мерехтіла сріблиста гладь басейну.
Тільки зараз Рамзес зрозумів, що найгустіший пар і аромат піднімався саме там, у центрі кімнати. Що вони додали до води? Він дозволив Імхотепові пройти вперед, щоб вказати йому дорогу. Він йшов поміж жерців і вперше ніхто не відволікався на те, щоб впасти долів перед Великим Фараоном. Спочатку Рамзес стримувався, адже було помітно, що жерці розгойдувалисяв такт власному співу, неначе заколисували себе у транс, але потім…
– Невже ніхто зараз не помічає, хто перед ними? – запитав він, намагаючись зробити тон владним і впевненим.
Імхотеп спинився, губи його перестали шепотіти слова молитви. Розвернувшись, він зустрівся з очима фараона, і той ледь не сахнувся, коли побачив, як чорнота затоплює все око його слуги. Навіть голос Імхотепа змінився, змусив тремтіти, боятися…
– Заклик до Бенебджедета потребує великої концентрації, не те слово, не той рух, і ваша молодість перетече не туди, а то і життя, – Імхотеп знову повернувся і направився у бік басейну, у який і повинен був зануритися Рамзес.
Фараон більше не задавав питань. Він дозволив підвести себе до краю, відчуваючи що від води піднімається не лише пар, але і небезпека. Чим довше молилися жерці, тим темнішою ставала вода у басейні, і Рамзес більше не бачив ні дна, ні стін зі шліфованого мармуру. Чи впевнений він, що відчуває бажання туди спускатися?
– Мій володарю, – йому здавалося, що голос Імхотепа лине звідусіль одночасно, його неначе накривало цим голосом, як хвилею, – ваш одяг вам більше не потрібен, пора.
Верховний Жрець махнув рукою і двоє рабів, заледве одягнених у пов’язки на стегнах, кинулися роздягати фараона. Руки їх тремтіли, а очі постійно слідкували за водою. Страх, ось що він відчував від них. Здавалося, що весь цей зал був просякнутий страхом. Наче сам цей жах спалювали на курильнях замість фіміаму. Рамзес спеціально відводив очі від води, бо страх цієї масної, густої гладі змушував повірити, що там, під самою її товщею ховається щось живе. Краще було спостерігати як одяг поступово полишає його тіло, як його очам відкривається шкіра, що втратила свою пружність, м’язи, що перестали бути такими міцними та дужими, ноги, що стали занадто худими, і більше не могли витримати такого бігу як колись. Так, він став старим, і знав, що навіть зараз, не бачачи свого відображення, міг сказати як зморшки спотворили його колись відкрите і чисте лице.
Коли раби зняли з нього останній елемент одягу і він лишився голий, як в перший день приходу в цей світ, Рамзеса оповив жах. Шляху назад немає, тепер лишається тільки зануритися в густі чорні глибини і… Що з ним буде далі? Невже Бенебджедет відповість на такі жаркі молитви його жерців? Чи може це буде останній день його життя і боги покарають його за зверхність і спробу вкрасти для себе ще кілька років здоров’я та щастя?
– Час, мій володарю, – рука Імхотепа торкнулася його шкіри між лопаток. Вона була гаряча, пашіла внутрішнім жаром його Хат, але тіло Рамзеса все одно відреагувало тремтінням, неначе він стояв оголений на березі Нілу, і молився Хатор, богині кохання, щоб Хапі зглянулася на його змучене серце.
– Ти впевнений, що це правильно, що боги не відвернуться від мене? – це була остання спроба, останній шанс зробити крок назад, але Імхотеп тільки посміхнувся жахаюче впевненою посмішкою і підштовхнув його в басейн.
– Це єдиний правильний вибір.
Рамзес зійшов униз на кілька сходинок, дозволяючи воді оповити себе на диво приємними обіймами. Вона манила його, шепотіла, а шкірою підіймався вогонь, неначе чисте полум’я лилося жилами його тіла. Фараон крокував доти, доки не занурився у воду по шию, а потім завмер.
Вода була густою і тримала тіло майже нерухомо. Жерці перестали співати, тепер звук, який вони видавали, більше нагадував завивання. Вони розхитувалися як шалені, і запах, що піднімався від води, став просто неможливим, солодко відразливим, неначе вся вода складалася з гною, з мертвечини. Рамзес слідкував за ними, роздумуючи, чи не просочиться цей запах під його шкіру, коли побачив, як до басейну підходить Імхотеп. Він вів до нього на ланцюгу зовсім юну оголену рабиню, що звивалася і янчала як навіжена. Фараон пожадливо спостерігав за дійством, що ж зараз мало статися?
Імхотеп відштовхнув ланцюг і з легкістю зіштовхнув дівчину в воду. Рамзес облизнув губи, спостерігаючи, як тіло рабині спалахнуло зеленим полум’ям щойно торкнулося води. Крик її обірвався, і те, що залишилося від дівчини потонуло в чорній глибині. А вогонь у крові фараона тільки розгорався.
Десять. Десять рабів і рабинь згодував Імхотеп чорним ненажерливим водам. А Рамзесу здавалося, що це не води спалюють і поїдають тіла, а він сам. Так, сам скидає їх, і сам спалює, і жере, пожадливо і спрагло також сам. Коли останнє тіло розчинилося в товщі води фараон відчув, як щось ухопило його за ноги. Ривок, і ось він сам опинився у жахаючій чорній глибині. Спершу він бився як звір, як крокодил пробував вирватися з кліщів і старався не дозволити воді увійти у його тіло через ніс та рот. Вдихнути воду було рівно смерті, він знав це, і бився. Але сили були нерівні, чим дужче пручався він, тим сильніше притискало його до дна басейну. І Рамзес… здався. Він розслабив своє тіло, дозволяючи нарешті статися тому, що мало статися. Фараон лежав на дні басейну, очі його були заплющені. Він зробив перший водний подих. І життя його згасло, а серце спинилося, щоб раптом забитися знов.
Рамзес підхопився, здивовано роззираючись довкола. У залі було порожньо. Жодних жерців крім Імхотепа, що сидів біля імпровізованого ліжка Рамзеса та Хегета, що гасив курильні, заливаючи їх розведеним вином. Фараон торкнувся свого тіла, обличчя.
– Ви живі, мій володарю, – підтвердив Імхотеп побоювання Рамзеса і простягнув йому дзеркало.
Відполірований мідний диск відбив знайоме й одночасно забуте обличчя фараона. Рамзес шоковано і задоволено посміхнувся. Він став молодшим на добрих десять років. Боги подарували йому не лише молоду дружину, але й шанс народити спадкоємця. Він настільки був захоплений розгляданням власного відображення, що не помітив, як Імхотеп втратив поруч з ним свідомість.